Німецькі партійні фонди позитивно впливають на впровадження європейських демократичних традицій в українське політичне життя. Крім того, за їхнього посередництва в Україні впроваджується досвід розвитку структур громадянського суспільства, застосовуються європейські правові норми та стандарти у процесі інтеграції України до ЄС.
Українсько-німецькі торговельні відносини впливають на еволюцію стратегії і тактики економічних реформ в Україні. Попри провідні позиції, які ФРН продовжує займати в статистиці української торгівлі з країнами членами ЄС, структура взаємного товарообігу засвідчує відсталість української економіки порівняно з німецькою. Україна експортує в Німеччину головним чином сировину (включно з нелегальною робочою силою), а імпортує технологічні товари.
Важливим пріоритетом є робота з відновлення репутації України як надійного партнера в галузі транспортування і зберігання природного газу. Для німецьких концернів важливо, аби доставка російського газу до споживачів не залежала від політичної волі транзитних країн. Допоки Україна як транзитна держава не має добротних автомагістралей, морських портів, а її залізничні колії не адаптовані до європейських, важко переконувати німецький бізнес у вигідності транспортування товарів до Росії і країн Близького Сходу через Україну. Німеччина готова взяти на себе функції провідника України в ЄС, але у ФРН є чимало впливових суб’єктів, які давно і плідно співпрацюють з Росією, а тому без ентузіазму ставляться до відхилень від напрацьованого курсу. До того ж інтеграція України в європейські структури неможлива, допоки вітчизняні бізнесові структури не навчаться ефективно працювати на західних ринках.
Упродовж досліджуваного періоду безпосередній вплив на ідеологію ринкових реформ в Україні здійснювала група німецьких економістів-консультантів уряду України. Головним позитивним підсумком цього став розвиток української моделі соціального ринкового господарства, однак, на думку німецьких експертів, її впровадження ускладнюється низькою ефективністю виробництва, недостатньою продуктивністю праці, високим рівнем енергомісткості української промисловості. Важливе значення мало також надання Україні правового досвіду взаємодії з СОТ.
Пріоритети інвестиційного співробітництва полягали для України у використанні німецького капіталу з метою структурної перебудови вітчизняної економіки, визначення її місця в глобальному розподілі праці. Основним форматом інвестиційної співпраці була діяльність спільних підприємств. Перспективний розвиток подібної взаємодії передбачає залучення до української економіки середнього та дрібного німецького капіталу, що, однак, потребує якісної європеїзації української економіки. Галузева структура німецьких інвестицій в економіку України фактично відповідає її ролі індустріально-аграрного ар’єргарду в європейському розподілі праці. При цьому загальний обсяг німецьких інвестицій помітно поступається аналогічним показникам не лише для центральноєвропейських країн, які після вступу до ЄС розвивають інвестиційне співробітництво з Німеччиною на якісно відмінних від України підставах, а й для Російської Федерації.
На відносно низькому рівні залишалось співробітництво в галузі науки та освіти. У цілому воно відповідало стану української гуманітарної сфери, яка в умовах суспільної трансформації фінансується за залишковим принципом. Це позбавило Україну можливості закріпити за собою місце в головних загальноєвропейських програмах науково-технічних досліджень, внаслідок чого відбувався переважно асиметричний обмін результатами наукових досліджень. Пріоритетне значення у процесі співпраці в освітній сфері відводилося розширенню в Україні кола носіїв німецької мови. У діалозі української та німецької культур провідна роль належала Гете-Інституту. Відсутність в Україні аналогічної установи негативно впливає на поширення в Німеччині знань про Україну. Внесок німецьких суб’єктів культурного співробітництва виявився у позитивному впливі на посилення уваги до завдань розвитку "людського капіталу" в Україні.
Виникнення певних проблем в українсько-німецькому співробітництві пояснюється перешкодами як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Об’єктивно вони зумовлені тривалістю трансформаційного періоду розвитку України, в умовах якого кількість контактів далеко не завжди означала їхню якість, а суб’єктивно – пов’язані з непослідовністю української сторони у досягненні взаємовигідних результатів. Засобом для подолання згаданих перешкод може стати ефективніша координація спільних проектів, підвищення рівня мотивації до взаємозв’язків.
Формування в Німеччині українського іміджу відбувалось без цілеспрямовано впливу з боку України, через що він не повністю відповідає євроінтеграційним прагненням нашої держави. Успішне подолання такого стану може забезпечити удосконалення українсько-німецької взаємодії в інформаційній сфері та цілеспрямоване інформування в Німеччині широкого кола груп впливу на захист українських інтересів.
1. Спільна декларація про основи відносин між Україною і Федеративною Республікою Німеччина від 09.06.1993 року; (1)
2. Угода про культурне співробітництво від 15.02.1993 року; (2)
3. Угода про направленні німецьких викладачів у навчальні заклади України від 10.06.1993 року; (3)
4. Угода в сфері молодіжної політики від 27.08.1993 року; (4)
5. Виступ Федерального канцлера ФРН Г.Коля на офіційному прийомі у Києві від імені Глави Української держави // Урядовий кур’єр. – 1996. – 5 верес.; (5)
6. Гайкен Е. На головних напрямах співробітництва // Політика і час. – 1996. – № 12; (6)
7. Гількес П. "Україна – нація в Європі" // Німеччина. – 1997. – № 6. – С. 33. (7)
8. Йоханнес Еберт: "Усі програми Гете-Інституту ми створюємо з місцевими партнерами" // День - №123, четвер, 2 липня 1998 року. (8)
9. Костенко Ю. Курс на стабільне партнерство // Політика і час. – 1996. – № 12. (9)4
10. Кравчук Л. Нова Україна у Новій Європі // Політика і час. – 1992. – № 2. (10)
11. Кудряченко А. Про стан і поліпшення українсько-німецьких зв’язків // Нова політика. – 1996. – № 4. (11)
12. 2. Кудряченко А. Україна – Німеччина: можливості невичерпні, інтерес – обопільний // Віче. – 1994. – № 7. – С. 147–153.
13. 6. Макаревич М. Посланець німецької культури // Політика і час. – 1996. – № 12. – С. 50–52.
14. Під знаком енергополітики. Друга німецько-українська консультаційна зустріч у Києві // Deutschland. – 1999. – № 4. (12)
15. Поточний архів Міністерства закордонних справ України, фонд ДМД, спр. 441. (13)
16. Свідчення стратегічного партнерства // Урядовий кур’єр. – 1998. – 5 лют. (14)
17. Славісти-україністи з Грайсвальда поповнили бібліотеку // Німеччина. – 1998. – № 4. – С. 33. (15)
18. 7. Солошенко В. В. Науково-технічне та гуманітарне співробітництво України й Німеччини в 90-ті рр. XX ст. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія: Вип. 47. – К., 2000. – С. 50–53.
19. Старостенко Г. Перспективи розширення Європейського Союзу на Схід // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. Наук.пр. - Вип. 6, частина ІІ. – К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 1998. (16)
20. Старостенко Г., Німецьке бачення нового європейського порядку та Україна у ньому // Науковий вісник дипломатичної академії України. – 2002. (17)
21. Cтаростенко Г. Співробітництво України та ФРН у контексті європейської інтеграції // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. Наук.пр. - Вип. 34, частина ІІ. – К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2002. (18)
22. Старостенко Г. Розвиток українсько-німецьких відносин: політичний аспект співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. Наук.пр. - Вип. 42, частина ІІ. – К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2003. (19)
23. Химинець В.В. Історична динаміка геополітичних змін в Європі на початку ХХІ століття і відносини між Україною та ФРН // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – К., 2004. – Вип.10 (1). (20)
24. Химинець В.В. Українсько-німецькі політичні відносини на початку ХХІ століття // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – К., 2005. – Вип. 14. (21)
25. Химинець В. Друга урядова "велика коаліція" та українсько-німецькі відносини на сучасному етапі // Вісник Київського славістичного університету. – Серія: Історія. – 2006. – Вип. № 27. (22)
26. Химинець В.В. Німецько-російські відносини: історичні уроки для України (1998-2005 рр.) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – К., 2006. – № 15.(23)
27. 5. Хоружий Г. На регіональному рівні // Політика і час. – 1996. – № 12. – С. 28–31.
28. Чекаленко Л. Зовнішня політика України. – К., 2006. – 712 с. (24)
Спільна декларація про основи відносин між Україною і Федеративною Республікою Німеччина
Дата підписання: 09.06.1993
Дата набуття чинності: 09.06.1993 Україна і Федеративна Республіка Німеччина, усвідомлюючи багатовікові культурні, економічні, наукові та людські зв'язки, тривалі періоди плідного співробітництва і різнобічного обміну між їхніми народами, пам'ятаючи про зловісні сторінки недавньої європейської історії, погоджуються про те, що вони якнайтісніше співпрацюватимуть заради добра їхніх народів і тим самим сприятимуть мирові в Європі та в усьому світі. Це відповідає інтересам і найглибшим прагненням українського й німецького народів.
Подолання протиріччя між Сходом і Заходом дало німецькому народові змогу у вільному самовизначенні знову досягти своєї єдності. У вільному самовизначенні став незалежним український народ. Тим самим з'явилися нові перспективи для традиційної дружби між українським і німецьким народами.
Україна і Німеччина керуються бажанням всебічно розвивати відносини дружби, добросусідства і співробітництва.
Вони підтверджуються свою відданість цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних (995_010) Націй, принципам і положенням Хельсінського Заключного акта (994_055) від 1 серпня 1975 р., Паризької хартії для нової Європи (995_058), а також інших документів Наради з безпеки та співробітництва в Європі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
