Росія була інтегрована в КСЕ в XVIII столітті, у період між правліннями Петра I і Катерини II (це відповідає звичайній тривалості інтеграції) і «дала класичний приклад не периферії, а саме напівпериферії - держави, що вигадливо поєднує як риси ядра,так і периферії». Риси ядра в Росії Валлерстайн бачить «в армії й у всьому, що в Росії з нею зв'язане. На відміну від азіатських імперій Росія XVIII-XIX століть контролювала дуже серйозний військовий потенціал, розташований поблизу від європейського ядра світ-системи. Росію можна було призвати в якості вирішального союзника у внутрішньо-європейських конфліктах, починаючи із Семирічної війни й особливо із часів наполеонівської спроби перешкодити настанню британської торгово-промислової гегемонії».
Час між правліннями Катерини II і Олександра II характеризується погіршенням умов обміну між Росією і ядром КСЕ, що було небезпечним у сповзанні країни на периферію. Він був відвернене скасуванням кріпосного права. Пішла спроба зробити Росію розвиненою капіталістичною країною. «Однак після 1873 року відбулося страхаюче накладення циклічного стиску КСЕ на внутрішньо-російську соціальну кризу й наростаюче політичне шумування... У Росії бракувало економічних ресурсів, щоб слідувати курсом Бісмарка, тому націоналістичний консерватизм Победоносцева набув чисто реакційне зафарблення. Це вело імперію в тупик, чреватий великою зовнішньою поразкою й, ймовірно, внутрішнім вибухом». Реформи Вітте й Столипіна - «індустріалізація, що бюрократично направляється» - не були доведені до кінця.
Що ж змінилося після 1917 року? За Валлерстайном, нічого або майже нічого. «Катастрофа зруйнувала соціально-політичну систему Російської імперії, але аж ніяк не КСЕ, блоком якої Росія продовжувала залишатися протягом усього періоду після 1917 року. Ні певна економічна замкнутість СРСР, ні військове протистояння Заходу, ні тим більше ідеологічна риторика комуністів не дають підстав вважати, що в Росії була створена принципово інша, особлива історична система. Ні прагнення до імперського експансіонізму, ні створення системи перерозподілу й соціальних гарантій для досить широких категорій населення, ні націоналізація виробництва, ні тим більше репресивний режим не виходять за рамки того,що є в межах КСЕ».
Також майже нічого не змінилося й наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Просто «всесвітня криза 80-х років поставила під сумнів увесь курс на військово-бюрократичну модернізацію, який походив від Вітте й Сталіна й виявив відносну слабість радянського апарата управління». Росія не переходить до капіталізму - капіталізм у ній уже існував (оскільки для Валлерстайна будь-яка експлуатація в сучасному світі є капіталістичною). Росія переходить до ринку - її колишній капіталізм не був заснований на ринку (оскільки для Валлерстайна не має значення відсутність ринку в економіці окремого суспільства, включеного у світовий ринок).
«Холодна війна», на погляд І.Валлерстайна, була «контрольованим суперництвом-партнерством» наддержав і навіть більш того – «танцем, який треба танцювати, а не боротьбою, яку треба виграти». Незрозуміло, щоправда, чому вона все-таки була виграна й чому США не кинули всі сили на порятунок партнера, який гине, - СРСР, а, навпаки, сприяли його загибелі (яка їм - по логіці Валлерстайна - була не потрібна). Очевидно, тому, що всі, крім Валлерстайна, сприймали «холодну війну» серйозно. Але якщо припустити, що прав Валлерстайн, то яку картину ми маємо?
CCCР - напівпериферія КСЕ. Одночасно він - друга наддержава, що визнає й Валлерстайн: «Росія дала приголомшливий приклад, коли здобула титул наддержави на тлі післявоєнного перетворення європейських країн у клієнтів США». Але «клієнти США», не цілком самостійні країни, - ядро, а СРСР, цілком самостійна країна - напівпериферія. Напівпериферія, яка змагається з гегемоном. Напівпериферія, яка всі 70 років свого існування (за виключенням змушеного співробітництва в 1941-45 роках) перебуває в стані конфлікту з ядром. Не з однією з держав ядра (як на початку століття - з Німеччиною), а з усім ядром. При цьому Валлерстайн стверджує, що СРСР, як усяка напівпериферія, передає на периферію вплив центру. Тобто радянський субімперіалізм передає вплив американського імперіалізму в Афганістан, В'єтнам, Китай і т.д. По цій логіці Варшавський Договір був молодшим партнером НАТО, а радянські війська повинні були б підтримувати американців при висадженні на Кубу або Гренаду [20, 69].
У дійсності нічого подібного не спостерігалося.
Очевидно, слід визнати, що І. Валлерстайн у цьому випадку серйозно помилився. СРСР не був напівпериферією КСЕ й взагалі не входив у КСЕ, а був центром іншої світ-системи, яка утворювалася шляхом відколу від КСЕ й де існував експлуататорський лад, відмінний від капіталістичного - індустріально-політарний - результат невдалого будівництва соціалізму у відсталих країнах. Першою КСЕ покинула Росія, потім - Китай, країни Східної Європи й деякі азіатські країни. Їхні правлячі кола прагнули до повної ізоляції своїх країн від КСЕ, що в сучасному світі, зазвичай, неможливо. Вплив КСЕ продовжував відчуватися. Крім того, можливості розвитку індустрополітаризма були невеликі.
Після того, як політарні виробничі відносини перетворилися в перешкоду на шляху розвитку продуктивних сил, індустрополітаризм у СРСР і Східній Європі звалився, причому не без впливу КСЕ, реальним (а не бутафорським) суперником якого була переможена світ-система. СРСР в останні роки свого існування поступово втягувався в залежність від КСЕ; нові незалежні держави, що з'явилися з її уламків, із самого початку виникли як країни залежного капіталізму.
Якщо прийняти таку точку зору, стають зрозумілі й інтервенція держав КСЕ в Радянській Росії в 1918-1922 роках, і «залізна завіса», і Карибська криза і інтеграція країн Східної Європи й СНД до складу КСЕ, яка розпочалася після 1989-1991 років. Інтеграція різних країн, як відомо, відбувається з різною інтенсивністю, і статус нових членів КСЕ буде явно різним; Росія ж, очевидно, у найкращому разі знайде своє старе місце напівпериферії. «Навіть ослаблена Росія занадто небезпечний супротивник, щоб допустити її сповзання на Південь».
Така інтерпретація в принципі не суперечить світ-системному підходу. Ф.Бродель писав про протистояння Венеції (центру європейської світ-економіки) і Туреччини (самостійної світ-економіки): «То був класичний випадок взаємодоповнюючих один одного ворогів - усе їх розділяло, але матеріальний інтерес змушував жити разом, і все більше й більше, у міру того, як поширювалося османське завоювання». Ні в Броделя, ні у Валлерстайна не було сумнівів у тому, що Османська імперія XV-XVI століть була самостійною світ-економікою, а не напівпериферією європейської.
Корінь помилки І.Валлерстайна у випадку зі СРСР - у невизнанні можливості виходу із КСЕ. Із всесвітньої економіки вийти, дійсно, неможливо. Але світ-економіка, як писав Бродель, - не всесвітня економіка. З неї вийти можна. І тепер деякі країни (КНДР,КНР) не входять у КСЕ, хоча, як видно, будуть нею зрештою поглинені.
І.Валлерстайн же, оголосивши про те, що розширення КСЕ закінчене, забіг уперед і сильно примітивізував свою теорію.
Другий напрямок еволюції КСЕ - завоювання й втрата гегемонії. Вони також підлеглі циклам: повільне нагромадження сил претендентами на гегемонію в умовах занепаду діючого гегемона, відносно швидкий кризовий період «війни за гегемонію» ( 1618-1648 рр., 1792-1815 рр., 1914-1945 рр. - щораз близько 30 років) визначення переможця, і повернення до суперництва між, гегемоном, що поступово слабшає і новими претендентами.
Результатом останньої війни за гегемонію (1914-1945 рр.) стало панування США, що хилиться з 1967-1973 рр. до кінця. Найбільш ймовірний майбутній гегемон - Японія. США стануть її молодшим партнером, а Китай - їх загальною напівпериферією. Об'єднана Європа залишиться на другій позиції в ядрі. Її напівпериферією буде Росія. Положення країн третього світу погіршиться: «заново відкритий Китай займе в товарних ланцюжках місце безлічі країн третього світу - від Афганістану й Бангладеш до Алжиру й Замбії. Ті попросту виявляться зайвими для функціонування найбільш потужного трикутника нагромадження капіталу в наступному столітті. Ці країни будуть мати статус «безробітних світового рівня» - вони не будуть мати перспективи ні в якості робочої сили, ні в якості споживачів». (Цікаво, що говорячи про «заново відкритий Китай», Валлерстайн де-факто визнає, що раніше КНР не входила в КСЕ. Тим більше це вірно для СРСР).
Природно виникає питання про майбутнє КСЕ.
Антиномією світової світ-системи (СМС) Валлерстайн називає «експлуатацію й відмову визнати експлуатацію необхідною або слушною». Природно, з боку експлуатованих. 6/7 населення світу до 1945 р. жили гірше, ніж їх предки до входження в КСЕ, і розрив між багатими й бідними регіонами продовжував збільшуватися. Неминуча боротьба, неминуче оформлення сил, що прагнуть зруйнувати КСЕ, особливо після того, як закінчилися його територіальне розширення, що давало «верхам» ядра необмежені можливості для маніпулювання «низами» своїх країн.
Антисистемні (або «революційні») рухи, що організаційно оформилися в XIX столітті, діляться на соціальні й національні. Ціль тих і інших - рівність людей (human equality), що виявляється недосяжним в умовах КСЕ, яка має ієрархічну структуру й базована на нерівності.
Розглянемо історію боротьби КСЕ проти антисистемних рухів .
Для КСЕ існувало завдання не тільки зовнішньої експансії, але й внутрішньої - інтеграції трудящих у свою політичну систему. Вона вирішувалася за допомогою ліберальної ідеології.
Лібералізм, як і соціалізм, і консерватизм (відповідно - центр, ліві, праві) виникає, з погляду Валлерстайна, після Великої французької революції, коли стає можливим поширення світської ідеології. В 1848-1914 роках лібералізм беззастережно панує, впливаючи на своїх ідеологічних конкурентів і породжуючи спочатку ліберальних консерваторів (Дизраелі, Бісмарк), а потім і ліберальних соціалістів (Бернштейн, Жорес). Метою лібералів і їх союзників була інтеграція робітничого класу ядра в політичну систему капіталізму. Першим засобом було загальне виборче право, організоване таким чином, що результати його здійснення приводили лише до мінімальних змін державних інститутів. Другим - передача робочим частини прибавочного продукту, але так, щоб основна частина зберігалася в руках пануючих шарів. Ціль була досягнута - робітничий клас ядра втратив революційність [20, 71-73].
І.Валлерстайн підносить ці події так, начебто робітничий клас не домагався загального виборчого права й соціальних гарантій, а був відвернений ним буржуазіями від головного завдання - знищення капіталізму. Такий погляд явно антиісторичний - робітничий клас XIX століття, при тодішньому рівні розвитку продуктивних сил, не міг знищити КСЕ, але міг вирвати (у завзятій боротьбі) певні поступки в буржуазії. Ці поступки були кроком на шляху винищування капіталізму, хоча, звичайно, буржуазії зробила все, щоб її відступ був мінімальним.
Після першої світової війни метою буржуазії стала ідеологічна інтеграція працюючих напівпериферії й периферії. Засоби цієї інтеграції були продовженням колишніх засобів: «самовизначення націй» як загальне виборче право в масштабі КСЕ й «національний розвиток» як підвищення добробуту, теж у масштабі КСЕ. Авторами ( можливо, мимовільними) цих засобів І.Валлерстайн вважає В.Вільсона й В.І.Леніна. Питання про відносини СРСР і КСЕ було розглянуте вище; тут же помітимо, що Валлерстайн знову бачить лише виверту буржуазію і не бачить реальної боротьби пригноблених ( у цьому випадку - народів периферії) за свої права. Природно, вони не мають сил добитися максимуму - загибелі КСЕ (бажаної не стільки ними, скільки лівою інтелігенцією ядра, подібної Валлерстайну), але те, що вони змушують буржуазію йти на поступки - уже прогрес.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
