1.3 Японія після Другої Світової війни

Поразка в Другій світовій війні привела до втрати незалежності й окупації Японії Сполученими Штатами, позбавивши її фундаментальних стратегічних цілей. Керівництво Японії зіткнулось з необхідністю возз'єднання розірваною війною нації. Треба було знайти робочі місця для 6-ти мільйонів військових і цивільних осіб, які повертались в країну з Азії. Крім того, в Японії було вже понад 7 мільйонів безробітних [2, 118]. В період окупації Японія виживала за рахунок матеріальної і фінансової допомоги Сполучених Штатів, які забезпечили Японію продовольством і фінансовими ресурсами.

Після закінчення другої світової війни в Японії, яка знаходилась під американською окупацією, були розпущені озброєні сили, проведена земельна реформа, реорганізовані колишні монополістичні конгломерати (дзайбацу) такі, як Міцуі, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда, прийняті антимонопольні закони. Починаючи з 1947р. Японія офіційно змінила свою назву - з «Велика Японська імперія» на «Державу Японія», була проведена конституційна реформа і здійснений перехід до системи парламентської демократії. Японія відмовилася також від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних проблем, проголосила пацифізм базовим принципом своєї зовнішньої політики.

Японія позбулась права створювати власні сухопутні війська, флот і військово-повітряні сили, щоб виключити в майбутньому будь-яку японську загрозу американським стратегічним інтересам в Тихому океані [3].

В 1952р. підписання Сан-Франциського мирного договору відновило суверенітет Японії. За цим договором Японія відмовлялася від своїх колоніальних володінь, Південного Сахаліну, Курильських островів, Південного Тихоокеанського мандату, претензій на Антарктиду, островів Спратлі, Парасельських і Пескадорських островів. В той же час, згідно з договором, Японія не втрачала острова Ліанкур (пізніше оголошені Південною Кореєю своєю територією), через що японський уряд вважає їх своєю територією. Після підписання договору окупація Японії закінчилася і вона знов стала суверенною державою. Одночасне укладення японо-американського договору про гарантії безпеки, по якому країна стала союзником США і надала їм право створювати на своїй території військові бази і містити необмежені військові угрупування, фактично заклало основи концепції національної безпеки Японії, яка отримала найменування доктрини Йосида (по імені прем'єр-міністра Японії і голови Ліберальної партії в 1946-1954рр. Йосиди Сігеру). Доктрина Йосида заклала генеральний напрямок післявоєнної політики національної безпеки Японії, який передбачає прискорений економічний розвиток, різке обмеження військових витрат і тісний союз з США. Це була доктрина економічного націоналізму (практичного націоналізму), основною метою якої був розвиток японської економіки під американською ядерною парасолькою.

В той же час, в середині 50-х років в Японії були створені сили самооборони, які здебільше були націлені на протистояння будь-яких потенційних загроз з боку Радянського Союзу з півночі (Південна Корея і Тайвань входили до сфери американських інтересів).

Таким чином, після підписання договору про безпеку в 1960р., Вашингтон відновив Японії три геополітичні цілі. Доктрина Йосида покликана переслідувати четвертий геополітичний імператив - придбання матеріальних ресурсів і сировини без військового втручання.

Основною геополітичною моделлю Японії в період дії доктрини Йосида стало поєднання «Сумісного азіяцентризма» (у військово-політичній сфері) і чистого «азіяцентризма» в економічній сфері. Японський «азіяцентризм» розвивався на шляху різних варіантів створення «Тихоокеанського об'єднання» при лідируючій економічній і політичній ролі Японії. Ця ідея була сформульована ще на початку ХХ століття як «велика Східно-Азійська сфера процвітання», в центрі якої знаходилися Японські острови – «метрополія» - навколо яких у формі концентричних кругів утворювалися «північний і південний простори», багаті мінеральною сировиною. Під час Другої Світової війни саме це бачення лежало в основі стратегічних планів ведення війни на Тихому океані.

К 1948 року, Сполучені Штати були зацікавлені в швидкому відновлені японської економіки для військових постачань в ході Корейської війни. Розкручувалася холодна війна і Сполучені Штати прагнули перетворити Японію на оплот капіталізму в Східній Азії на противагу комуністичній ідеї. Перший крок був направлений на відновлення японської індустрії. Гігантські дзайбацу, такі, як Міцубісі, Міцуі і Сумітомо були реформовані в кейрецу (групи компаній). Виникли нові індустріальні групи. Японський уряд і промисловість скористались можливістю відродження з завзяттям. Реальний ВНП досяг довоєнного рівня в 1951р., а рівень споживання на душу населення в 1953р. До 1955р. всі економічні показники були перевищені і країна приступила до подальшого розвитку.

В 1950-60 роки країна обходилась без імпорту сировини для своєї промисловості. Основним двигуном зростання були внутрішнє споживання і зростаючі капіталовкладення. До того ж в другій половині 50-х років в Японії почався «бум споживання», тобто зріст попиту на зовсім нові для того часу товари - пилососи, холодильники, телевізори і поступово автомобілі.

 Крім того, в період 60-х рр. значно зріс військовий потенціал країни, націлений на заслон СРСР і Китаю від експансії в АТР. Так, з опорою на військово-технічну допомогу США були наново створені значні сухопутні сили (5 польових армій і 13 дивізій), а також основи оборонної промисловості і фактично дозволило створити сучасні ВМС. В цілому, доктрина Йосида була основою для проведення класичного варіанту політики національної безпеки.

Наступним кроком було налагодження морських шляхів для експорту японських товарів. Сполучені Штати надали пільговий доступ японським виробникам до свого масивного споживчого ринку.

Постійне зростання капіталовкладень з імпортом передових технологій, частково стимульований спеціальною податковою ставкою «прискореної амортизації», також різко підвищив продуктивність праці і забезпечив повне становлення важкої і хімічної галузей, які володіють набагато більшими чим легка промисловість впливом на зростання інших галузей.

Японія добилася після Другої світової війни найвищих в світі темпів розвитку промисловості і сільського господарства, приросту товарів і послуг. Середньорічні темпи зростання ВВП до 90-х років XX ст. складали приблизно 8-10%. Швидке економічне зростання Японії забезпечили багато чинників: орієнтація на досягнення науково-технічного прогресу у сфері нової техніки, технології, організації виробництва і менеджменту, виняткова працьовитість народу, боротьба за високу якість виробленої продукції, жорстка економія. Ці і інші чинники зумовили «японське економічне диво» і дозволили острівній державі до кінця 80-их років XX ст. зайняти друге місце в світі (після США) по виробництву ВВП. Якщо прийняти валове накопичення основного капіталу в США за 100%, то в Європі воно складає 75-85%, в Росії - 9%, а в Японії - 136%[6,292]. Валове накопичення капіталу - це прибуток підприємств, вільні кошти банків, приватних осіб. Якщо цих коштів забагато, то ціна товару знижується. Тоді кредит стає дешевим, йде швидке відтворення прибутку на вкладений капітал, економіка бурхливо розвивається.

Із зростанням японської економіки, зростає її потреба в зовнішніх джерелах сировини. З кінця 70-х - початку 80-х років японська економіка Японії вступила на шлях інтернаціоналізації. Її основою став інтенсивний експорт капіталу за межі країни. Створюючи дочірні підприємства, перш за все, в азіатських країнах, купуючи тут сировину, використовуючи місцеву робочу силу, випускаючи продукцію головним чином середнього технологічного рівня, і імпортуючи її назад в Японію, японський капітал почав поступово переходити до горизонтального типу участі в міжнародному розподілі праці.

Сюди ж, в азіатські країни значною мірою почали переводитися і деякі структурно хворі і трудомісткі галузі японської промисловості (текстильна, чорна металургія, суднобудування, нафтохімічна і ін.). Почала створюватися і наростати взаємозалежність економік Японії і сусідніх азіатських країн вже на якісно новому рівні. Проте ця взаємозалежність носила асиметричний характер, оскільки на її «вершині» діяли японські підприємства. В подібній ситуації не доводилося говорити про якісно рівноправні економічні відносини, взаємопереплетення капіталів, технологій і інших ресурсів.

Токійські інвестиції почали йти в тих же напрямках, що і військові завоювання початку ХХ сторіччя: Південна Корея, Тайвань, Гонконг, країни Південно-Східної Азії, а з 1979р. і Китай. В Південно-Східній Азії Японія отримала доступ до тих самих джерел енергії, яких вона добивалася в ході Другої Світової війни. Вона затвердила свій економічний вплив в Східній Азії через розширення кейрецу, забезпечення офіційної допомоги розвитку (ОДР), надання прямих інвестицій, формуючи сильні міжурядові і особисті зв'язки.

Іншими словами, Японія в значній мірі досягла свого четвертого геополітичного імперативу економічної безпеки в 1970-80-х роках використовуючи політику економічного націоналізму.

До кінця 1980-х років Радянський Союз поступово втратив свою роль великої держави. Реальна зовнішня загроза з боку СРСР фактично перестала існувати. Її місце займає Корейський півострів і Китай, а також проблеми нерозповсюдження ядерної зброї і інші транснаціональні погрози.

На початку 1990-х років Японія стала відставати в прийнятті рішень по своїм фундаментальним стратегічним інтересам, а економіка Японії почала давати помітні збої. Вслід за багатьма країнами Заходу і Південно-східної Азії, Японія почала вповзати в смугу депресії. Почалося повільне і хворобливе зниження виробництва товарів і послуг. Темпи зростання економічного розвитку топталися близько 2%. Дефіцит енергії економічного зростання, криміналізація виробництва, перенасичення ринку, хронічне падіння курсу ієни свідчили про те, що післявоєнне бурхливе економічне зростання і пов'язаний з ним таке ж бурхливе зростання рівня життя позаду. Японське «відчуття переваги» покотилося вниз. Про це говорять соціологічні опити. Якщо в 1978 р. лише 15% японців вважали себе нещасним, то в 1998 р. їх число досягло 23%. Задоволених життям в 1998 р. було менше 47% з числа респондентів [6,292]. Японію наздоганяє могутній сусід - Китай. Відношення валютних резервів до ВВП падає з 25 до 17- 18%. Накопичення валютних резервів, як наслідок післявоєнного бурхливого економічного зростання, до кінця XX в. значно впало. Ця тенденція стала характерна для багатьох країн Азії і Європи: Японії і Кореї, Китаю і Тайваню, Італії і ФРН. Японію очікувало так зване «Lost decade» - втрачене десятиліття, в якому вона боролась з серіями дефляційних спадів. Підвищення процентної ставки Центральним банком привело до того, що комерційні банки почали скорочувати кредитування, посилюючи спад. Роздуті ціни на землі і акції впали за короткий час, знизивши вартість застави банківських кредитів.

 Розмір катастрофи був величезним. Сукупна втрата у вартості акцій склала 5 трлн. USD, і ще 5 трлн. USD. був втрачений у вартості землі, що у результаті досягло розмірів ВНП Японії за два роки, хоча рівень життя більшості японців майже не постраждав. Вони лише втратили прибутки від «міхура», який лопнув.

Рушійні сили японської економіки, млрд. ¥

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5