Головними міжнародними пропорціями, які характеризують стан, закономірності та тенденції світового господарства, є співвідношення: між попитом і пропозицією на світовому ринку; між сумою цін товарів і послуг у світовій торгівлі й кількістю міжнародних ліквідних засобів, що опосередковують рух товарних потоків та послуг; між матеріально-речовою і вартісною частинами світового товарообороту; між міжнародним вантажооборотом і потужністю транспортних засобів, що забезпечують ці перевезення, та ін. В окремих сферах світового господарства формуються міжгалузеві й внутрішньогалузеві натуральні чи вартісні пропорції між добувними й обробними галузями промисловості; між харчовою та легкою промисловістю і сільським господарством; між нафтохімічною і нафтодобувною промисловістю; між промисловістю з виробництва мінеральних добрив і сільським господарством тощо [24, с. 41].
Нарешті, формуються міжнародні пропорції в окремих підсистемах світогосподарських зв'язків. Так, у науково-технічній сфері підтримується співвідношення між фундаментальними дослідженнями, прикладними розробками і дослідно-конструкторськими роботами, що дістає прояв у співвідношенні форм міжнародної науково-технічної кооперації, патентно-ліцензійної торгівлі та науково-виробничого співробітництва.
У валютно-фінансовій сфері складаються динамічні пропорції між різними валютами, що опосередковують операції на світовому ринку товарів і послуг, на міжнародному фінансовому ринку, ринку інвестицій тощо. У цілому ж існує об'єктивна пропорція між промисловим, торговельним і позичковим капіталом.
В останні десятиріччя намітилася негативна тенденція відриву фінансового, позичкового капіталу від своєї першооснови – матеріально-речового змісту товарів, послуг і капіталів. Так, із щоденного обсягу валютних угод, що перевищує 1 трлн. 150 млрд. дол., лише 10 % справді опосередковують рух реальних товарів і капіталів. Щорічна різниця між обсягами брутто і нетто міжбанківських операцій становила у 80-ті роки понад 800 млрд. дол. Зростання фіктивного капіталу і спекулятивні дії в цій сфері міжнародного економічного життя значно утруднюють дотримання рівноваги між найважливішими сферами світового господарства, про що свідчать спалахи світової фінансової кризи в Південно-Східній Азії (1997 р.), в Росії та Бразилії (1998 р.) [24, с. 49].
Передумови економічної єдності формувалися протягом тисячоліть, і тільки тепер, у XXI ст. нашої ери, вимальовуються обриси цього синтезу. Генезис економічної єдності світу охоплює три великі, періоди, що відповідають трьом епохам у розвитку людських цивілізацій: аграрній, індустріальній та постіндустріальній (ноосферно-космічній). На нинішньому етапі формується економічний базис єдиної світової цивілізації. Матеріальні підвалини цього всесвітньо-історичного процесу створюються у сфері виробництва, в умовах і формах економічного життя людства. Головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і держав є новітні ресурси, що модифікують організаційно-господарські способи функціонування економік різних країн [14, с. 83].
Глибинною основою даного процесу виступають зміни у власності на засоби виробництва та глобалізація економічних процесів. У наш час відбувається всебічна соціалізація власності, з одного боку, з іншого – дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуалізації виробництва. І соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни світу. Здійснюється також поступове структурне зближення національних господарств за найважливішими загальноекономічними пропорціями, адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві структури. Відбувається процес вирівнювання зайнятого населення за структурою його професійно-освітнього складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на центр та периферію. Процес всебічного зближення у сферах виробництва, науково-технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії загальноцивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сферу політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю планету, веде до утворення світової економічної спільності, цілісної міжнародної господарської структури [14, с. 87].
Серед факторів, що формують економічну єдність світу, треба також відзначити інтернаціоналізацію виробництва й обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну революцію, необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства тощо. Поглиблення інтернаціоналізації сучасного господарства. Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.
Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя. На першому етапі (приблизно кінець XVIII – кінець XIX ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Головним каналом взаємного «обміну речовин» були найпростіші форми міжнародних економічних зв'язків, і передусім зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва й обігу стала однією з найголовніших передумов формування світового господарства. Між цими двома світогосподарськими процесами існує діалектичний взаємозв'язок. На другому етапі (кінець XIX – середина XX ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана з розвитком складної кооперації [13, с. 129].
Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці (МПП). МПП стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. У цей час розвиваються всі його головні форми: загальний, частковий та одиничний поділ праці. На третьому (нинішньому) етапі, що розпочався із середини нашого століття, інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру, тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер.
Саме завдяки інтернаціоналізації здійснюються головні умови збалансованого економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу [13, с. 132].
Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона є одним із системоутворювальних факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність. Використовуються різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Серед них рівень міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародної інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграції робочої сили тощо.
Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.
Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо [22, с. 75].
В середині ХХ ст. фактично була завершена розробка засад аналізу і прогнозування основних процесів соціального розвитку регіонального рівня. Футурологічна література цього періоду стимулювала розвиток системного мислення та системного підходу до розгляду процесів глобального і регіонального рівнів.
Якщо в перших глобальних моделях Дж. Форестера (1971) і Медуза зі співавторами (1972), заснованих на спрощенні екстраполяції п’яти параметрів розвитку сучасного світу – росту народонаселення, прискорення індустріалізації, погіршення рівня харчування, вичерпання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища основна увага надається фізичним, демографічним і екологічним чинникам розвитку, а соціально-політичні, культурні і навіть науково-технічні чинники практично ігнорувалися, то для наступних розробок був характерний набагато об’єктивніший підхід до опису глобальних і регіональних процесів.
Вже в другій доповіді Римського Клубу «Людство біля поворотного пункту» (1974) її автори М. Месарович і Е. Пестель зробили спробу врахування специфіки соціально-політичного розвитку різних регіонів. У зв’язку з цим світ було поділено умовно на 10 регіонів. Ієрархічна система моделей складається з 3-х рівнів: причинного, організаційного та рівня формування норм, цінностей і цілей суспільства. Підхід Месаровича і Пестеля виявився дуже продуктивним і був покладений в основу значної кількості інших моделей і розробок, зокрема моделі, спрямованої на дослідження проблем урбанізації Мехіко, моделі «Китай-2000» і модельного комплексу «Форкаст» [27, с. 31].
Багаторівнева ієрархічна структуризація моделі відтворення світу як сукупності взаємопов’язаних регіонів, а головне, введення факторів управління за рахунок перебирання альтернативних сценаріїв розвитку надійно увійшли до методичного арсеналу розробників моделей і стратегій глобального і регіонального розвитку і використовувалися, зокрема, при розробці великого класу економетричних і макроекономічних моделей останніх десятиліть. Серед них слід назвати моделі ООН В. Леонтьєва «майбутнє світової економіки», Л. Клейна «УОРТОН», моделі японського центру економічних досліджень, моделі ЮНКТАД та інші, Департаменту ООН з міжнародних, економічних і соціальних питань, періодичні моделі ОЕСР, «Чейз Манхеттен Бенк», Світового банку тощо [27, с. 32].
Сьогодні ці моделі і розробки є важливим інструментом аналізу і формування регіональної і світової політики не тільки в галузі економічних, але й більш широких міжнародних питань. Проте саме успіхи в розробці досить адекватних моделей економічних і екологічних процесів зробили цілком очевидним штучність і безпорадність спроб формалізації політичних і соціальних процесів.
Цілком об’єктивним є виникнення та формування в останнє десятиліття минулого століття нової галузі наукового знання, яка отримала назву «глобалістика». Вона намагається систематизувати і узагальнено представити сукупність досліджень з даної проблематики.
На думку А. Неклесса, в сучасному глобальному світі формуються світова конструкція – мета інфраструктура – в якій»перерозподіляється увесь сукупний світовий дохід між геоекономічними персонажами, тісно пов’язаними різними видами господарської діяльності. На засадах останнього класу технологій формується домінуюча глобальна інфраструктура, сприйнятлива для певного класу економічних суб’єктів і набагато менш дружня по відношенню до інших. Інфраструктура, сутність якої не виробництво, а розподіл і перерозподіл ресурсів, доходів, прибутку. Такий перерозподіл зорієнтований на країни півночі ... є своєрідним глобальним податком на економічну діяльність» [27, с. 32].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
