Аналіз існуючої економіко-правової бази дає змогу виділити корпоративну форму капіталу як відокремлену, за якою власники мають обмежену відповідальність. При усіх відмінностях у правових базах розвинутих країн основна розмежувальна лінія між корпоративним і некорпоративним секторами пролягає у відділенні функцій розпорядження й обмеженої відповідальності. Так, правова база ФРН до корпоративного сектору відносить акціонерні компанії (“actiengessellshaft”) і лишає поза ним “приватні справи”, “індивідуальні товариства” – відкрите торгове і командитне товариства, при цьому акціонерними компаніями вона вважає акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.
Організаційно-правова база Франції поділяє юридичний статус підприємства за формальними ознаками і за правом власності. У цілому виділяють два типи підприємств – індивідуальні, близькі за своїм статусом до фізичних осіб, і товариства, що мають статус юридичної особи. Серед підприємств, що мають статус юридичної особи, до корпоративного сектора відносять не об’єднання осіб, а об’єднання капіталів, де відповідальність обмежена внесками, тобто насамперед акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю [19, 53].
Слід мати на увазі, що не всі господарські товариства потрапляють під поняття корпоративних. Однозначно до корпоративних не належать приватні підприємства, а також такі товариства, як повне та командитне, оскільки тут немає жорсткого розмежування власників та управлінців (менеджерів) і не існує обмеженої відповідальності. Дискусійною залишається роль товариств із додатковою відповідальністю, віднесення їх до об’єднань капіталів і в цілому до корпорацій. Крім того, своєрідними об’єктами управління є державні підприємства, які в деяких випадках і видах мають риси, притаманні корпораціям.
Конкуруючий підхід представлений у працях українських економістів. Так Г.В. Козаченко [25] обмежує коло підприємницьких об'єднань, що включаються в поняття “корпорація” до відкритих акціонерних суспільств, базуючись на твердженні, що основними рисами корпоративного управління мають бути такі:
– самостійність корпорації як юридичної особи,
– обмежена відповідальність індивідуальних інвесторів,
– централізоване управління,
– можливість передачі іншим особам акцій, що належать індивідуальним інвесторам.
Перші три критерії було розглянуто вище.
Таким чином, каменем спотикання в діалозі різних вчених є питання включати або не включати до властивостей корпорації можливості вільної передачі акцій і, отже, обмежувати або не обмежувати поняття “корпорація” формою відкритого акціонерного суспільства.
Теорію вільної передачі акцій як невід'ємної межі корпорації і впливу тих або інших інститутів ринкової економіки, включаючи форми підприємницьких об'єднань, на формування і розвиток народного господарства країн, на прикладі яких вивчається діяльність корпорації розроблена в працях О.М. Ястремської [19]. Автор пояснює різницю в підходах до визначення корпорацій вчених, які вивчають англо-американську модель корпоративного управління, і вчених які вивчають німецьку і японську моделі корпоративного управління. Насправді англо-американська модель корпоративного управління характеризується, по-перше, наявністю переважного числа акціонерних товариств як форми організації великих компаній (у США–6000, в Англії–2000), по-друге, сильним впливом фондового ринку і ринку корпоративного контролю на корпоративні відносини. Німецька модель корпоративного управління, навпаки, характеризується незначною кількістю відкритих акціонерних суспільств (їх число 650), сильним впливом банківського фінансування замість акціонерного, контролем з боку Ради директорів, а не ринку корпоративного контролю за ефективністю роботи менеджерів.
Відомий вітчизняний вчений-економіст С.В. Мочерний [49] розглядає корпорацію як колективну форму капіталістичних підприємств, що існує у вигляді акціонерних товариств відкритого і закритого типів. При цьому він чітко визначає відмітну особливість корпорації, яка полягає в тому, що управління здійснюється тільки найманим менеджментом, і для стимулювання його роботи необхідно вводити менеджерів до складу власників, передаючи або продаючи їм деяку частку пакетів акцій.
Останній з наведених критеріїв передбачає обов’язковість покладання управлінських функцій на спеціалізовані правління – так звана доктрина неможливості наділення акціонерів управлінськими обов’язками.
Поняття “корпорація” в українських умовах набуло специфічного відтінку: воно використовується перш за все для позначення господарюючого суб’єкта, утвореного декількома юридичними особами (правда, не виключаючи участі фізичних осіб). При цьому кожний з них може розглядатися як самостійний суб’єкт, пов’язаний з іншими майновими відносинами, спільним веденням бізнесу, загальними цілями, інтересами, організаційною структурою. Таким чином, корпоративна організація господарської діяльності є, з одного боку, основою для надфірмових утворень, а з іншою – формою власне інтегрованої структури. Отже, якість функціонування корпорації в сьогоднішніх умовах залежить від характеру впливу на неї елементів, що входять в неї, і систем, частиною яких вона сама є.
Американська Торгівельна Палата в Україні є однією з найактивніших та найвпливовіших громадських бізнесових асоціацій в Україні. Одним з головних завдань асоціації є представництво інтересів іноземних інвесторів, що працюють в Україні, а також сприяння появі нових інвесторів на цьому ринку.
Вона виступає від імені компаній-членів не тільки перед українським Урядом, а також перед урядами країн-партнерів України стосовно питань торгівлі та економічних реформ в цілому.
Велика кількість компанії-членів - це стратегічні інвестори, які працюють в Україні, та які є найбільшими інвесторами на цьому ринку. Серед членів Американської Торгівельної Палати є компанії з Північної Америки, Європи, Азії, Російської Федерації, України тощо, які також є лідерами у відповідних сферах діяльності [1].
Представництво Американської Торгівельної Палати в Україні започаткувало свою діяльність у червні 1992 року під час зборів ділової громади за ініціативою першого посла Сполучених Штатів Америки в Україні пана Романа Попадюка. На цих зборах було погоджено, що настала потреба в організації такої структури, під егідою якої компанії могли б збиратися разом для вирішення спільних завдань в Україні. Американська Торгівельна Палата в Україні плідно співпрацює з Торгівельною Палатою США в місті Вашингтоні, а також з Європейською Асоціацією Американських Торгівельних Палат. Палата не є частиною Посольства Сполучених Штатів чи Державного Департаменту США.
Американська Торгівельна Палата має дві основні мети: по-перше, підтримувати Членів, які працюють на ринку України. По-друге, сприяти залученню нових іноземних інвесторів до України.
Американська Торгівельна Палата сприяє залученню на ринок України іноземних інвесторів, які користуються консультаціями Американської Торгівельної Палаті з метою отримання необхідної інформації та знаходять у діловому світі контакти, які є необхідними для втілення стратегічних бізнес-планів. Американська Торгівельна Палата в Україні представляє інтереси малих, середніх та крупних міжнародних інвесторів. Враховуючи те, що Членство в Американській Торгівельній Палаті є відкритим, Палата представляє інтереси всього іноземного інвестиційного суспільства, яке діє в Україні [8].
Відповідно до існуючих комітетів Палати її основна діяльність спрямована на підтримку:
• агропромислового комплексу
• банківського сектору
• освіти в галузі управління бізнесу
• фінансової та інвестиційної політики
• кадрових питань
• захисту прав інтелектуальної власності
• інформаційних технологій
• юридичного сектору
• медичного сектору
• будівництва та продажу нерухомості
• оподаткування
• телекомунікацій
• розвитку мовних навичок
• туризму
• молодих фахівців
Корпоративне управління у вузькому розумінні визначили Шляйфер і Вішні як спосіб, у який ті, хто вкладає у фірми гроші, забезпечують собі окупність своїх інвестицій. У ширшому сенсі корпоративне управління також пов’язане зі способом, у який управляють приватними корпораціями, та принципами їх функціонування [4, c. 31].
На перший погляд, об’єднання корпоративного управління і державного сектора може здаватись суперечливим, або принаймні парадоксальним. Корпоративне управління передусім стосується корпорацій, головної форми організації бізнесу в приватному секторі, тоді як державний сектор – це сфера діяльності уряду. Але ці два явища мають деякі важливі спільні риси:
існують надзвичайно важливі питання, пов’язані з регулюванням урядом корпоративного управління;
те, як управляють державним сектором, має важливе значення як для поведінки корпоративного сектора, так і для того, як державний сектор регулює корпоративний і його поведінку;
цікаво обговорити міру, якою державний сектор має функціонувати на засадах приватного, тобто якою мірою принципи корпоративного управління мають бути основою управління в державному секторі?
Розгляньмо спочатку перший тип відносин.
Управління корпораціями насамперед стосується юридичної корпорації, як головної форми організації приватної власності в бізнесі. Створення юридичної корпорації пов’язане із закладенням правових підвалин існування корпорації як юридичної особи, що означає надання корпорації прав власності, з одного боку, і вигід від обмеженої відповідальності – з іншого. Це передбачає існування системи прав власності й виконання її вимог, тобто забезпечення прав власності та наявність інших юридичних вимог до приватної господарчої діяльності, таких як контрактне право і закон про банкрутство, які також виконуються прозоро й чітко.
Окрім цих загальних юридичних підвалин господарчої діяльності, корпоративне управління у вужчому сенсі можна визначити як “організації та правила, які впливають на очікування щодо контролю за ресурсами фірм” (Світовий банк, 2002, 55). Це надзвичайно важлива вимога до функціонально ефективної ринкової системи. Бо саме це дає змогу підприємцям отримувати гроші від інвесторів і в такий спосіб забезпечує нову господарчу діяльність, що додає вартості. Це головна умова зростання фірм, а отже, й зростання всієї економіки. Сюди належать механізми корпоративного управління, такі як рада директорів, збори акціонерів, правила публічних торгів акціями, вимоги щодо розголошення інформації тощо. Все це можна назвати “інститутами підтримки ринку”, котрі спрямовані на забезпечення ефективнішої роботи ринків і без яких багато ринків взагалі не можуть функціонувати. Усе це має забезпечувати, виконувати й контролювати уряд. Це не означає, що ринки не можуть існувати без урядового втручання, але ці ринки будуть серйозно обмежені, якщо не буде правового підходу до управління і верховенства права. Зокрема, правове управління великою мірою посилює відповідальність підприємців перед інвесторами [6, c. 111-1117].
Крім того, є також певні дії уряду, пов’язані з обмеженнями на ринкову діяльність, які не менш важливі для належного функціонування ринкової системи в інтересах суспільства. Важливо розуміти, що уряд повинен запровадити належну інституційну структуру для результативного функціонування ринків, але він же має запровадити й таку інституційну структуру, яка забезпечить ефективне і належне їх функціонування. З суспільного погляду, ринки можуть бути дуже неефективними і/або діяти всупереч суспільному інтересові. В такому разі уряд має відповідним чином регулювати ринок, наближуючи його до інтересів суспільства. Уряд тоді не посилює ринки, а доповнює їх або навіть заміщає. Отже, конкурентне право можна вважати додатковою до ринків інституцією, а пряме регулювання адміністративним органом постачання води й електроенергії – інституцією, що заміщає ринок.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
