Побутово-господарських об’єктів досліджено теж кілька видів. Будинок використовувався для зберігання інвентаря. В ній знайдено 2 нарильники, ость. Слідів наземної конструкції простежити не вдалося – поверхня материка на пам’ятці пошкоджена оранкою. Можна констатувати лише, що це була неглибока яма з перекриттям або ж заглиблення в долівці наземної споруди.
Ще ряд ям могли використовуватись для зберігання припасів. Про це свідчать нижні частини посудин на дні вказаних об’єктів .
Одна з таких споруд - мала діаметр 0,9, глибину 0,22 м, зрізано-конічна (діаметр дна – 72-75 см), заповнена сірою плямистою супіссю, в котрій знайдено уламки посуду ХІІ ст.
Ямки від стовпчиків, сконцентровані біля котловану на відстані 0,33-1,7 м , мали діаметр 22-42 і глибину 3-22 см. Віддалені одна від одної на 11-15-40 см. Для них характерна наявність двох рівнів дна, що відрізняє їх від попередніх. Цікавий різновид згаданих споруд –комплекс із 7 ям від стовпчиків оточував 3 заглибленних об’єкти – ями .
Під прямокутна, 1,92х1,6 м, зорієнтована кутами за сторонами світу. По кутах – круглі ями від стовпів, діаметром 10-24 см, заглиблені на 10-58 см. В її двошаровому заповнені – численні уламки глиняного посуду, в т.ч. нижня частина горщика і покришка з прокресленим по сирій глині знаком «фіта», залізна голка, бронзовий стрижень.
Досліджено на пам’ятці і кілька десятків груп стовпових ям, котрі можна інтерпретувати як повітки – закриті з трьох боків навіси для реманенту, сіна, дров.
Ще 8 комплексів утворено не стовповими ямами, а канавками від плоту, серед них 3 – подвійними. Якщо це не два етапи функціонування однієї і тієї ж будівлі, то можна припустити наявність утеплювача (мох, листя) між плетеними стінами для використання даних об’єктів у холодну пору року. Розвиток поселення протягом 5 будівельних періодів дозволив простежити специфіку господарської діяльності мешканців, значний прогрес у масовому господарському будівництві.
Концентрація знахідок, що можуть бути трактовані як елементи феодального побуту та специфіка виробничих і господарських будівель у межах однієї садиби дали можливість не тільки говорити про соціальний аспект у забудові, а й гіпотетично визначати посаду власника вказаної садиби у системі давньоруської феодальної ієрархії.
Таким чином, дослідження споруд поселення Автуничі дозволяє не лише вивчати господарську спеціалізацію мешканців пам’ятки і розвиток будівельної справи, а й розуміти давньоруське село як складний соціально-економічний організм.
3.3 Пам’ятник В.І. Леніну на Городнянщині
Смерть Володимира Ілліча Леніна незмірним болем відізвалась в серцях радянських людей. 25 січня 1924 року на своїх загальних зборах Вагани прийняли прийняли постанову про порядок проведення дня похорон В. І. Леніна, в якій говорилось : „Вранці влаштувати мітинг. Всім членам КНС, КСМ, КПУ, а також іншим громадянам одягти тротуар. Після мітингу з траурними прапорами і лозунгами пройти по селу зі співом похоронного маршу і зробити о 4 годині салют з наявної зброї...
Перейменувати вулицю Білогубівку на вулицю Леніна”.
Трудящі багатьох населених пунктів прийняли рішення про спорудження пам’ятників Іллічу. Загальні збори громадян Тупичева постановили : „Доручити сільраді знайти кошти на спорудження пам’ятника Леніну шляхом добровільних внесків”.
Трудящі Тупичева відгукнулися на заклик сільради і зібрали потрібні кошти. 1 травня 1926 року пам’ятник Іллічу було відкрито в урочистій обстановці. Представники селян у своїх промовах відмічали, що замість пам’ятника „освободителю” селян від землі царю Олександру ІІ відкрито пам’ятник визволителю трудящих всесвіту від капіталістичного буржуазного гніту – Іллічу – великому проводирю всесвітньої революції.
Через деякий час було відкрито пам’ятник вождю і в Городні. З нагоди його відкриття в місті відбувся великий мітинг. Трудящі дали слово не шкодувати сил для виконання ленінських заповітів.
Німецько-фашистські загарбники зруйнували пам’ятник вождеві, але не могли вбити в трудящих любові до Ілліча. Цікава, зокрема, історія одного невеличкого бюста Леніна, який нині зберігається в краєзнавчому музеї. Ще в тридцяті роки сім’я Головачів з міста Городні придбали його для своєї квартири. Коли місто захопили гітлерівці, бюст сховали в сараї під торфом. Там він і лежав до вигнання ворога. А 6 листопада 1943 року цей бюст був на урочистому засіданні міськради, присвяченому 26-им роковинам Великого Жовтня.
Після визволення Городнянщини від німецько-фашистських загарбників трудящі поруч з відбудовою народного господарства не забули про пам’ятник Іллічеві.
Під час святкування 31 річниці Великого Жовтня було відкрито новий пам’ятник В. І. Леніну в Городні.
В Тупичева новий пам’ятник В. І. Леніну відкрито в дні святкування 40-ої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, в Хотівлі – півстолітнього ювілею радянської держави. Відкриттям Ленінського бюсту вшанували пам’ять вождя і колектив Городянської середньої школи-інтернату. Найближчим часом пам’ятник Іллічу буде відкрито і на кордоні трьох братніх республік в селі Сеньківка.
Пам’ятник В. І. Леніну – яскравий вияв любові трудящих до свого вождя, учителя і друга.
3.3 Церква Святого Василія у Городні
У нарисі „З приводу сторіччя м. Городні, як повітового міста” (1882 р.) знаходимо повідомлення: „Другий храм, в ім’я святого Василія, перенесений із с. Хотунич в 1757 р. з дозволу духовного начальства козаками, які, між іншим, писали: „В містечку Городні є одна церква живоносної Трійці, при якій для священнослужіння – три священики. З цього ж боку, де ми, отаманам з козаками і прикажчик з посполитими живемо, в час весняний і осінній за переїздом через греблю, від частого її прориву, терпимо крайню нужду і обрядів церковних позбавляємось ”.
Нову церкву поставили на розі вулиць Максимівни або Хворосторіївки і Петроградської (теперішніх Пролетарської і Леніна). Богослужіння започаткувалось освяченням і урочистим богослужінням в ім’я імператриці Єлизавети Петрівни. Як відомо, ця імператриця на Україні відновила гетьманство.
Старожили Городні пригадували: нова церква збирала на молебні багато людей. Сюди ходили й віруючі хуторів Петрушева, Ткаченка, Маслова, Шабаса, що були уздовж дроздовицької дороги. В той час церква знаходилась фактично на околиці міста, скоро біля неї був закладений цвинтар для поховання високопоставлених осіб. Тут знайшли останнє пристанище нащадки городнянських дворян Силковських, Бордовських, Ждановичів, Стамерів. І, здавалося б, вічність стояти Васильківській церкві з її залізною огорожею, дерев’яною дзвіницею, великим книгосховищем, в якому було і унікальне „Євангеліє” 1748 р.
Але хвиля „войовничого” атеїзму в 1953 р. зачепила і Васильківську церкву. Правда, на перших порах на неї повісили замок і перестали охороняти. А незабаром розгорнулись і більш драматичні події. З церкви пожежники спочатку безцеремонно поскидали хрести, а потім і покрівлю, деревину. Матеріал перевозили на територію колишньої лазні. Тут з нього побудували лазню, що працювала до 50-х років. Але вона не задовольняла потреби і незабаром на її місці спорудили нову лазню.
Ікони та інше церковне майно розібрали віруючі і пізніше передали все в Свято-Миколаївську церкву.
Розповідають, що група підлітків прихопила з церкви невелику хустину, в яку ніби то було зашито золото. Але по дорозі на пляж згорток відібрала в них група жінок. Як виявилось, то був так званий антимінс – шовкова хустка із зображенням положення в труну Ісуса Христа, частинкою мощей угодників Києво-Печерської лаври, зашитих в тканину. Священна реліквія церкви нагадувала про стояння церкви на крові мучеників.
Через кілька днів про одну з найстаріших церков Городні нагадував хіба що величезний смітник з деякими уцілілими древніми книгами, викинутими сюди. На цвинтарі було поховання С. Д. Носа – видатного фольклориста і лікаря. Воно, на щастя, збереглось до наших днів. Про Василівську ж церкву збереглись лише згадки та престольне свято, що відзначається у Городні (вул. Пролетарська та Чапаєва) 14 січня.
3.4 Музей однієї книги
На білостінному будинку, що стоїть за якісь 100 м від центральної площі села Вихвостів з’явилася табличка з написом „Народний музей повісті М. Коцюбинського „Фата-моргана”(Додаток Г рис.1). Його урочисте відкриття відбулося під час Всесоюзного літературного свята „Чуття єдиної родини”. У гості на Городнянщину прибули представники трьох братніх літератур – російської, білоруської та української Валентин Динабурзький (Брянськ), Василь Ткачов (Гомель) та Анатолій Славута (Київ).
Напроти вхідних дверей увагу привертають викарбувані на металі атрибути нового села – своєрідне втілення мрій головної героїні повісті Маланки про творчу працю на землі, які в умовах, коли землею володіли багатії, були приречені залишатися фата-моргана – маревом.
Про зміни в селі за роки Радянської влади розповідається в експозиції музею, найдавніші експонати якого мають од роду до трьох століть. На час дії повісті лишалися в активному вжитку і ткацький верстат, і терлиця, і жорна, і дерев’яні ночви, і бовкун. Мабуть, останнє слово мало кому й зрозуміле. Так називався пристрій для запрягання одного вола, напівярмо свого роду.
Із цих предметів можна зробити висновки у яких умовах жили герої повісті „Фата-моргана”, трагедія яких під час куркульського самосуду восени 1905 року стала кульмінаційним моментом твору. У Вихвостові усі знають, що прообразом Маланки була Ярина Валах, Хоми Гудзя – Сафон Кужільний, Маланчиної дочки Гафійки – Параска Навара... Їхні портрети представлені у музеї. Є тут і матеріали про те, як сьогодні працюють у місцевому колгоспі, що носить ім’я Коцюбинського, нащадки героїв повісті. На землі, про яку так лірично-зворушливо мріяла Маланка, порядкують її внуки та правнуки.
Музей однієї книги – повна форма культурно-освітнього закладу. Принаймні, до сьогодні у республіці був лише один зразок такого музею. Він присвячений Шевченковому „Кобзарю” і більше прив’язаний до власне книги, розповідаючи про її долю у контексті української і світової літератури. Вихвостівський музей більше уваги акцентує на історії краю, що став коном описаних у книзі подій, на долях героїв повісті. Творці обох музеїв, здається, обрали шлях, котрі в кожному окремому випадку є найдоцільнішими.
Важливо, що музей „Фата-моргана” розмістився там, де відбувалися події повісті, а це дає можливість для асоціацій і зіставлень. А ще посилює естетичний і виховний вплив музею. Відразу після його відкриття вихвостівці і гості села вшанували пам’ять автора повісті, пам’ятник якому стоїть на центральній площі села – напроти іншому пам’ятнику із 16 викарбуваних прізвищ. Так увічнена пам’ять про загиблих під час куркульського самосуду селян. Живуть селяни у камені пам’ятника, у творі, залишенім письменником для нащадків, у музеї, присвяченім тому творові, а значить і їм, чесним трударям і мрійникам.
3.6 Археологічні розкопки у с. Мощенка
Поблизу с. Мощенка на території старого городища веде археологічні розкопки наукова експедиція Ленінградського Ермітажу.
На Городнянщині немало місць які свідчать про видатні історичні події. Доносять до нас подих давно минулих століть. Згадаймо хоча б Великий Лист вен, де відбулася битва давньоруських князів за київський престол. Та й поблизу Городні натрапляємо на пам’ятні місця: зокрема тут виявлено поселення доби неоліту, бронзи, юхнівської культури, кілька городищ пізніших часів.
Об’єктом уваги археологів стало село Мощенка: на околицях села виявлено городище часів Київської Русі. Однак цілеспрямованих археологічних досліджень тут досі не велося. Варто одразу ж підкреслити, що інтерес до цієї місцевості виявляють не тільки археологи. Кілька років тому у с. Мощенка побувала етнолінгвістична експедиція Московського університету, очолювана відомим славістом М. І. Толстим. Приїжджали для збору діалектологічного та фольклорного матеріалу студентські експедиції Ніжинського, Чернігівського та Житомирського педінститутів. Доречно сказати й про уродженку сусіднього з Мощеною села Берилівка О. С. Білу – нині наукового працівника Чернівецького університету. Вона плідно досліджує надсновські говори.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
