Найбільшу небезпеку для пасивного статевого партнера становлять анальні зносини. По-перше, слизова оболонка прямої кишки більш ранима, ніж піхва, бо мас лише двошаровий епітелій, який виконує функцію механічного захисту. По-друге, у слизовій оболонці прямої кишки розміщено багато клітин, де не тільки затримується сперма, але й накопичуються лейкоцити. По-третє, часта травматизація слизової оболонки прямої кишки спричиняє розвиток запального процесу, який супроводжується міграцією лейкоцитів і їх скупченням в місцях ушкодження.
Спочатку вважали, то природний шлях передачі ВІЛу можливий тільки із спермою, а тому заражена жінка не може передати збудника статевому партнеру, спостереження показали помилковість такої думки. Є дуже багато фактів зараження чоловіків, які мали стосунки і хворими повіями. Однак у виділеннях жіночих статевих органів вірусу значно менше, ніж у спермі чоловіків. Але в заражених жінок кількість збудника дуже зростає при запальних захворюваннях статевої сфери і кровотечах.
Останнім часом набирає значення потенційна небезпека зараження жінок при штучному заплідненні, якщо сперму отримано від інфікованого донора. Існує неабиякий ризик зараження, якщо взяти до уваги, що такий спосіб продовження людського роду стає популярним в багатьох країнах. Тільки в СІ НА щороку народжується понад 20 000 дітей після штучного запліднення.
У деяких країнах друге місце за частотою зайняв парентеральний шлях зараження. Найчастіше він реалізується при внутрішньовенному введенні наркотиків/ Вірус передасться нерідко при переливанні інфікованої донорської крові та її препаратів, пересадці органів, також при користуванні забрудненими кров'ю медичними інструментами, якими порушується цілість шкіри і слизових оболонок. У таких випадках СПІД можна розцінювати як ятрогенну (інфекція що обумовлюється непрофесійними діями медиків) інфекцію.
Трапляються внутрішньолікарняні ВІЛ-інфекції. Вражаючим прикладом може бути спалах в калмицькій столиці Елісті, де у 1988 ропі за короткий час було виявлено групу інфікованих дітей. Компетентна комісія встановила, що вони перебували на лікуванні в дитячій лікарні у зв'язку з різними захворюваннями, де й заразились. Джерелом інфекції був батько однієї дитини, який повернувся із тривалого закордонного відрядження. Перебуваючи в Конго, він отримував парентеральне лікування і став вірусоносієм, про що сам не знав. Цей чоловік заразив свою жінку, а та -дитину. Остання стала часто хворіти і потрапила у дитячу лікарню. За пропозицією лікарів, батько здав власну кров, з якої виготовили плазму і ввели декільком дітям цього стаціонару. Інші заразились під час внутрішньовенних і внутрішньом'язевих ін'єкцій ліків. Ці ін'єкції медсестри робили одним шприцом, заміняючи лише голку, що с грубим порушенням санітарних вимог.
Спалах ВІЛ-інфекції в Калмикії призвів до того, що в Російській Федерації на кінець 1990 року парентеральний шлях став провідним у розповсюдженні вірусу. В Елісті, Ростові-на-Дону, Ставрополі і Волгограді за короткий час було виявлено 270 малюків, інфікованих ВІЛом мри здійсненні внутрішньовенних маніпуляцій.
У США і країнах Західної Свропи діти складають 1.5-10% всіх хворих, половина з них є грудного віку. За даними американських вчених, вірогідність внутрішньоутробної передачі вірусу імунодефіциту досягає 20-40%. Найчастіше плід заражається в останньому триместрі. Решта дітей отримують вірус під час пологів внаслідок травматизації тканин або при годуванні грудним молоком, чому сприяє попадання у молоко матері крові.
До парентерального шляху зараження треба також віднести передачу вірусу при ритуальних процедурах, що зв'язані з пораненням (обрізання, видалення клітора, татуювання). Трапляються курйози. Описано зараження європейця, котрий здійснив обряд кровного братання з африканським другом. З цією метою кожен зробив собі насічку шкіри в ділянці передпліччя і лезом ножа обмінявся краплями крові. При цьому африканець, не знаючи, що вже є вірусоносієм, заразив європейця. Або у Франції стався такий випадок. Один поліцейський догнав дрібного хулігана, який намагався утекти з місця негідного вчинку. У напливі безсилої люті хуліган вкусив його в руку і заявив, що хворий на СНІД. Доцільно, однак зазначити, що парентеральне попадання слини, очевидно, не веде до зараження. В одній з психіатричних лікарень, психічно хворий, що мав СНІД, покусав 30 медичних працівників. Однак жоден з них не заразився і не став вірусоносієм.
Треба врахувати професійний ризик зараження. Число медичних працівників, які заразились при обслуговуванні хворих на ВІЛ-інфекцію, у світі продовжує збільшуватись.
Ймовірність професійного зараження медичного персоналу при попаданні екскрету хворого на їх слизові оболонки або при пошкодженні шкіри інфікованим предметом, очевидно, не перевищує 0.1-0.4%.
Епідеміологічні спостереження показують, що ВІЛ значно рідше передається парентерально, ніж гепатит В. Описано випадки, коли від хворих, інфікованих обома вірусами, заразились парентерально тільки гепатитом. При вірусному гепатиті В до зараження призводить біля 10% парентеральних інцидентів з медичним персоналом. Іншими словами, вірогідність парентерального зараження збудником гепатиту В у 5 разів більша, ніж ВІЛом. Треба мати на увазі, що в умовах лікарні хворі отримують внутрішньовенні і внутрішньом'язові ін'єкції, тоді як медичні працівники тільки поверхневі пошкодження шкіри, які значно рідше зумовлюють зараження.
Досі немає достовірних даних про побутове зараження вірусом імунодефіциту людини. Теоретично, одначе, припускають, що факторами передачі можуть стати побутові речі, як бритва, ножиці, зубна щітка, на які потрапила інфікована крон. Якщо таким інструментом поріжеться інша людина, то вона може заразитись.
Передача вірусу зі слиною під час поцілунку маловірогідна. Заразитись через слину можна тільки тоді, коли в ній міститься кров, лейкоцити. Розрахунки показують, що достатня для зараження доза вірусу міститься у 0.1 мл крові хворого. Саме така кількість інфікованної крові повинна бути у слині та ще й потрапити у кровоносне русло реципієнта, що практично маловірогідно. Правда. існують способи поцілунку, наприклад, "французьський" шляхом обміну слини на кінчику язика. При хворобах органів рогової порожнини, зокрема парадонтозі, у слині можуть бути домішки крові. Тому, як кажуть "береженого бог береже". Артисти багатьох театрів США і країн Європи, яким у спектаклі доводиться цілуватись, вимагають у своїх партнерів і партнерів медичну довідку про відсутність вірусоносійства.
На підставі сказаного можна зробити висновок, що до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛом належать такі особи:
1. Гомо- і бісексуалісти.
2. Наркомани, які вводять собі наркотики внутрішньовенно.
3.Реціпієнти крові, її препаратів і органів.
4. Повії та інші особи, які проводять безладне статеве життя.
5. Хворі на венеричні хвороби та вірусні гепатити В,С,Д.
6. Діти, матері яких носії ВІЛу.
Питання про сприйнятливість до ВІЛ-інфекції потребує подальшого вивчення. Очевидно, вона загальна, тому що піл час переливання інфікованої донорської крові заражаються всі реципієнти. Набутого імунітету немає.
Вірус імунодефіциту настільки адаптований до клітин лейкоцитного ряду і нестійкий у зовнішньому середовищі, що може передаватись від людини до людини тільки при прямому контакті "кров-кров" або "сперма-кров". Він не адаптований до таких живих переносників, як комарі чи кліщі, а тому не може передаватись за допомогою трансмісивного механізму.
Залежно від часу розповсюдження розрізняють 3 зони сучасної пандемії ВІЛ-інфекції. До першої належать Центральна Африка і Карибський басейн, які характеризуються передачею вірусу переважно при гетеросексуальних контактах. Друга юна охоплює Північну Америку, Західну Європу, Австралію й Океанію, де вірус циркулює переважно серед гомосексуалістів і наркоманів. Третя юна розповсюджується на Східну Європу та Азію, в тому числі на Україну. Тут епідемія СНІДу лише розпочалась, але темпи її різко зростають. Так, в Індії число хворих у першій половині 1990-их років зросла в 71 раз. Таїланд у 1990 році займав 57-ме місце у світі, а в 1996 - вже п'яте. Камбоджа за тим же показником перейшла з 173-го на 59-те місце. Багато хто усвідомлює, що одною з причин такого зросту є індустрія дитячого сексу, яка процвітає у вищезгаданих азіатських країнах.
У деяких країнах Африки склалась катастрофічна ситуація: щороку вірус вражає майже 2% населення. Відносно частіше, ніж в інших регіонах, інфікуються діти. У ряді районів Кенії та Уганди частка ВІЛ-інфікованих досягає 70%. Вже трапляються невеликі села. Мешканці яких майже вимерли від СНІДу. Весь світ облетів знімок, на якому фотоапарат зафіксував траурну процесію з декількох родичів, які приїхали у село, щоб провести на цвинтар останнього жителя - жертву СНІДу. За тієї ж причини різко скоротилось виробництво на деяких підприємствах. У розповсюдженні ВІЛ-інфекції в Африці, безперечно, велику роль зіграли урбанізація і проституція. В деяких країнах інфікованими виявилось до 80% повій.
Як повідомляє преса, на терені колишнього Радянського Союзу першою жертвою СНІДу, яку вдалось виявити, став гомосексуаліст, який повернувся з Танзанії, де тривалий час працював перекладачем і, очевидно, заразився. З 24 спокушених ним юнаків 5 заразились. Надалі один заразив свою наречену - дев'ятикласницю, інший - коханку і дружину, від якої, в свою чергу, інфікувалась дитина. Цей чоловік виявився ще й донором, і декілька людей заразились, копи їм переливали кров. Сумарний результат такий: від І хворого заразилось 14 осіб.
За орієнтовними оцінками ВООЗ, вірусом СНІДу заражено понад 20 мільйонів людей. Вірусоносії і хворі на СПІД виявлені в 160 країнах. Згідно з офіційними даними, загальна кількість захворілих досягає З мільйонів. Проте спеціалісти твердять, що ця цифра дуже занижена, тому що виявити вдається тільки частину хворих, не в усіх країнах налагоджена реєстрація інфікованих.
В 1995 році епідемічна ситуація різко погіршилась. У порівнянні з попереднім роком кількість вперше виявлених ВІЛ-інфікованих громадян збільшилась у 34 рази і на кінець 1995 року склала 1490. Майже у 70% нових інфікованих осіб становили наркомани. Найбільші спалахи інфекції були зареєстровані у Миколаївській, Одеській областях і в Автономній Республіці Крим.
В останні роки в Україні спостерігається поширення ВІЛ-інфекції найбільше серед осіб, які вживають наркотичні речовини шляхом ін'єкцій, і дещо повільніше серед тих, хто не має постійного статевого партнера. Епідемія поширилась на всі області України. Станом на початок 1998 року зареєстровано близько 18 тисяч інфікованих осіб.
До клінічного неблагополуччя в Україні призводять такі основні фактори:
1) стрімкий ріст інфекційних споживачів наркотиків (їх кількість досягла 0.5 мли осіб); 2) невпинний ріст венеричної захворюваності (за 7 років число хворих на сифіліс зросло в 250 разів): 3) активна міграція населення, що веде до подальшого розповсюдження проституції , наркоманії та інших вад суспільства.
Зубожіння великого прошарку людей, зростання наркоманії і проституції, слабка матеріальна база закладів охорони здоров'я та інші соціальні біди, що спіткали молоду державу у 90-х роках негативно відбилися на епідемічній ситуації.
Незважаючи на ці дані про неухильне ускладнення епідемічної ситуації, у населення немає достатньої настороженості стосовно BІJI-інфекції. Східній Європі загрожує епідемія, яку за масштабами можна порівняти з тією, що охопила Африку.
Лише два види людських клітин дуже чутливі до ВІЛу: Т-лімфоцити і макрофаги, бо на їх поверхні є рецептори, до яких може причепитись вірус. "Приліпившись" до поверхні цих клітин і проникнувши всередину, вірус запускає зворотний синтез свого геному: ДНК, що утворилась, приєднується до хромосоми клітини і перетворюється у провірус, що може тривалий час (від декількох місяців до 10 років) зберігатись у неактивному стані. В інших випадках провірус виявляє себе, синтезуючи вірусні білки, що веде до утворення вірусів імунодефіциту. Останні заражають нові, чутливі до них клітини. Цей "ланцюговий процес" охоплює все більшу кількість Т-лімфоцитів. макрофагів і, зокрема, моноцитів, руйнуючи матеріальну основу клітинного імунітету.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
