Соціальна функція роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.
На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Соцiальна функцiя освiти - це роль, яку соцiальний iнститут виконує стосовно потреб суспiльства або його частини. Однiєю з основних соцiальних функцiй сучасної системи освiти є функцiя професiйної соцiалiзацiї, тобто пiдготовка квалiфiкованих кадрiв для всiх сфер суспiльного життя. Нинi роль цiєї функцiї знову зростає. Адже людина не може повноцiнно брати участь у життi суспiльства, не маючи достатньої професiйної пiдготовки. Ще одна функцiя системи освiти реалiзується через взаємодiю з соцiальною структурою суспiльства. Представники цього напряму вважають, що система освiти сприяє створенню рiвних можливостей i сприя-тливих умов для вихiдної мобiльностi, що в закладах освiти оцінюють людей на основi їх досягнень, незважаючи на класову незалежнiсть, расу i стать [1].
Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов [1].
Гуманістична функція підкреслює освітні ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб'єктивно-об'єктивному змісті. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти [1].
Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи) [1].
Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах держави (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо) [1].
Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відображає різноманіття соціально-рольової структури суспільства [1].
Науково-дослідна функція. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів - Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.
Тривалий час ця функція була побічною для системи освіти, в лоні якої до XIX ст. у кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання еволюціонувало не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційно науково-дослідна функція оформилася в епоху промислової революції наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Саме в цей час розпочалися інтенсивні дослідження в галузі природничих наук. Загалом реалізація цієї функції зосереджена у вищій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу вищих навчальних закладів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фундаментальних, а згодом - і прикладних дослідженнях [1].
Отже ми можемо зробити висновок що освіта має чимало функцій які є невід’ємною складовою для розвитку людства в цілому.
Освіта є однією з галузей соціального комплексу. Регіони, території, що мають відносно високорозвинену соціальну інфраструктуру, сьогодні є більш інвестиційно привабливими і мають додаткові можливості для регіонального розвитку і розміщення продуктивних сил, для зростання всієї економіки [3].
Водночас при всій відносній самостійності формування, функціонування, розміщення, соціальної інфраструктури безпосередньо залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Через це ефективне розміщення продуктивних сил потребує цілеспрямованого регулювання процесу створення територіальної організації соціальної інфраструктури. Раціональне розміщення продуктивних сил має забезпечувати також подолання або нівелювання істотних територіальних відмінності у соціальному аспекті, особливо в умовах життєдіяльності населення [3].
Соціальна інфраструктури певною мірою впливає на процес територіальної організації виробництва через відтворення, використання і розміщення трудових ресурсів.
Освіта є підгрунтям для створення трудових ресурсів. Трудові ресурси як чинник розміщення продуктивних сил фахівці розцінюють з різних точок зору. Деякі фахівці вважать, що розміщення виробництва має здійснюватись у повній відповідності до існуючого розміщення трудових ресурсів. Інші фахівці розглядають проблему робочої сили в процесі розміщення виробництва як другорядну порівняно з іншими економічними чинниками. У нинішніх умовах чинник трудових ресурсів для розміщення виробництва набуває вагомого значення.
При оцінюванні трудових ресурсів доцільно також ураховувати посилення переміщення та міграції населення. Трудові ресурси відносно мало впливають на розміщення у видобувних і сировинних галузях важкої індустрії. Наявні трудові ресурси, їхні статево-віковий склад, кваліфікація є першорядними чинниками у таких важливих галузях, як приладобудування, радіоелектроніка, літакобудування, космічна техніка, біотехнологія тощо [3].
Таким чином можна зазначити, що освіта має вагоме значення для створення кваліфікованих кадрів-трудових ресурсів, а ті в свою чергу впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил.
У Норвегії існує десятилітня початкова і середня шкільна освіта. Діти починають ходити в школу з шести років. Початкова і середня освіта заснована на принципі рівного навчання для всіх з урахуванням індивідуальних особливостей кожного, причому шкільна система базується на єдиній учбовій програмі. Всі діти і молоді люди повинні познайомитися із загальними основами культури, знань і базовими цінностями [6].
Вперше шкільна освіта для дітей в Норвегії була введена в 1739 році. У 1889 р. була встановлена семирічна початкова і середня освіта. У 1969 р. воно було продовжене до дев'яти, а в 1997 р. - до десяти років. З осені 2006 р. початкова і середня освіта буде розділений на два основні ступені, - начальну (1-7 класи) і середню (8-10 класи). Між школами існують великі відмінності по числу учнів - починаючи від шкіл сумісного навчання дітей різного віку в малонаселених районах, в яких учні різних класів вчаться разом, до великих шкіл, що налічують декілька стільників учнів, в найкрупніших містах. Одні школи дають тільки початкову освіту, інші - тільки середнє, в третіх проводиться повне навчання з 1-го класу по 10-й [7].
Історія розвитку вищої школи.
Норвегії відносно коротка і ледве
налічує 200 років. Перший університет країни був заснований в Осло в 1811 році і аж до 1946 р. був єдиним учбовим закладом такого рівня. У ньому налічувалося 7 факультетів, де можна було вивчати традиційні тоді в Європі спеціальності. Типовим було і створення при факультетах спеціалізованих коледжів, що давали професійну підготовку після среднього рівня. До початку XX в. вони стали автономними учбовими центрами. Це, з одного боку, сприяло розширенню мережі вузів, а з іншою - заважало їх взаємодії між собою. З 7 коледжів, що існували в 1959 р., 4 розташовувалися зовні столиці країни Осло. Другий університет країни був відкритий в 1946 р. в Бергені. Окрім 6 факультетів (мистецтв, природних наук, медицини, суспільних наук, психології, стоматології) у ньому функціонувало відділення права. У 1968 році у Тронхеймі на базі бібліотеки та музею Королівського
суспільства наук, двох спеціалізованих коледжів - педагогічного і технологічного - був відкритий новий університет. Наймолодший університет Норвегії в Тромсі був заснований в 1968 році для зміцнення бази вищої освіти на півночі країни. До цього університету були приєднані міський музей, обсерваторія і госпіталь, що утворили практичну базу. Одночасно з розвитком університетів поширювався процес відділення факультетських коледжів і перетворення їх в самостійні учбові заклади. Два такі вузи - Державний ветеринарний коледж і Норвезька школа економіки і менеджменту - відкрилися в кінці 30-х років. Ще чотири вуза було створено в період 60-70-х років. Ними є Школа архітектури, Норвезький коледж фізичної культури і спорту, Державна академія музики і Норвезький коледж рибальства. Для здійснення координації у діяльності вищої освіти, що зміцнилася, потрібно установа спеціального комітету з питань університетської підготовки, що і було здійснено в 1965 р. За пропозицією комітету країна була поділена на 17 регіонів, в кожному з яких передбачалася підстава спеціалізованих регіональних коледжів. Втілення в життя наміченого затягнулося до 1980 р., коли було створено 13 запланованих вузів. Останні пропонували 2-3 річні програми підготовки на університетському рівні [7].
Плануванням і управлінням діяльності коледжів займалися спеціальні регіональні комітети. До цього часу в країні налічувалося 154 вузи, 41 з яких були приватними. Слід, проте, відзначити, що в названому загальному числі лише 13 вузів давали підготовку власне університетського рівня. У них навчалося 56% учнів вузів країни, що пов'язано не тільки з прагненням населення до отримання освіти підвищеного рівня, але і з практичною відсутністю обмежень при зарахуванні. В цілому ж діяльність вузів різного профілю і рівня не була скоординована, оскільки всі вони відносилися до різних міністерств. Внаслідок цього на початку 80-х років почався процес адміністративних реформ, в результаті яких вузи медичного профілю стали підкорятися міністерству освіти і церкви [7].
Наступним кроком з'явилося створення в 1982 р. міністерства культури і науки, яке покликано безпосередньо вирішувати питання вищої школи. Такі кроки дозволили підсилити роль держави в управлінні і фінансуванні системи вищої освіти. Кінцевою інстанцією, що затверджує глобальні лінії розвитку вищої освіти і його річний бюджет, є стортинг (норвезький парламент). Найвищим же виконавським органом - вищеназвані міністерства [7].
Спочатку істотна частина засобів прямувала на розвиток інфраструктури - до 40% всіх державних витрат на вищу світа. Одночасно почалося і збільшення частки ВНП, що витрачається на середню школу. До середини 70-х років вона збільшилася в порівнянні з попередньою декадою в 5 разів. У подальші роки витрати на вищу школу збільшувалися трохи. У 1983 р. цей показник був рівний приблизно 2% ВНП, склавши близько 3 млн. норвезьких крон [8].
Протягом останніх двох-трьох поколінь у країні відбулись значні зміни, які стосуються умов життя населення та дозвілля молоді. Норвезькі педагоги і соціологи простежили дві основні причини, які обумовили реформаторські процеси в системі освіти. Перша з них полягає в тому, що школа й освітня система країни взагалі беруть на себе основну роль у вихованні підростаючого покоління, друга причина - у зв`язку з більш високим соціальним і технологічним рівнем розвитку норвезького суспільства, зросла потреба у високоосвічених спеціалістах. Для вирішення цих проблем у системі освіти було проведено швидкі реформи відповідно вимогам часу [6].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
