Усе ж таки Данило Романович повірив (можливо, лише удав, що повірив?) Інокентію ІV й восени 1253 р. коронувався привезеним папським легатом Опізо вінцем у північно-західному місті Волині Дорогочині. [33,10] До речі, корона Данила Галицького пізніше була перероблена на митру перемишльських греко-католицьких єпископів і у роки другої світової війни була передана у Ватиканський музей. [41,34] Проте далі Данило відмовився від найменших поступок папській курії в релігійних питаннях, і не впустив до князівства католицьких місіонерів і ченців. На тому відносини Галицько-Волинської Русі з папським престолом урвалися.
50-ті роки ХІІІ ст. були часом найвищого піднесення очолюваного Данилом Романовичем Галицько-Волинського князівства. Він мав добрі стосунки з Литвою і Польщею, залагоджував конфлікти поміж польськими князями. До складу його князівства увійшла люблінська земля. Було завдано нищівних поразок агресивним ятвязьким князькам, що більше не шарпали північно-західні рубежі Волині.
На початку 50-х рр. Данило втрутився в Європейську боротьбу за австрійську спадщину. Він одружив сина Романа з небогою померлого австрійського герцога Фрідріха ІІ Бабенсберга Гертрудою, і той на час став володарем Австрії. Однак до справи втрутився чеський королевич Оттокар, котрий одружився з сестрою небіжчика Маргаритою й теж став претендувати на австрійський трон. Угорський король Бела ІV, що спочатку підтримував Данила, побачивши, що Оттокар бере гору, перекинувся на той бік. Воєнне щастя посміхнулося чеському претендентові. Наприкінці 1253 р. Романові довелося покинути дружину й повернутися додому. Ця невдача, тим не менше не вплинула на високий авторитет Романовичів у тогочасному світі. [33,11]
Та головною справою життя Данила в 50-ті рр. Була організація відсічі хижим татарським поневолювачам. Тоді ставлення ординських правителів до великого князя Галицько-Волинського відчутно змінилося. Вони переконалися в тому, що Данило готується до боротьби проти них. В 1252 р., як мовилось, “Неврюєва рать” вивела з політичної гри Андрія Ярославича. Тепер, на думку ханів, настала черга Данила. Проти нього наприкінці того року кинули орду Куремси, що кочувала в причорноморських степах. В Сараї для Куремси підготували масштабний план, що передбачав вторгнення до не досить захищеного Галицького Пониззя, витіснення війська Данила на захід, загарбання київської землі й вирішальний удар по Галицько-Волинському князівству. [30,176] Однак із самого початку справи в Куремси не пішли належним чином. Він не зміг прорвати оборону князівства на Дніпрі, де його зупинили поляки під проводом старшого сина Данила Лева. А в 1254 р. великий князь перейшов до рішучого наступу й громив татарські полки одночасно в Побужжі, Київській, на рубежах Галицької та Волинської земель. Куремса спробував перейти в контрнаступ, але під Володимиром і Луцьком був розбитий. Його орда змушена була повернутись у місця своїх кочовищ у південних степах.
Вперше в історії давньоруський князь почав долати доти непереможних татар. Це завдало удару по авторитету Орди. Хани вирішили відновити його і приборкати нарешті Данила Романовича. В 1258 р. на зміну Куремсі прислали найдосвідченішого полководця Бурундая з незліченою раттю. Галицько-Волинське князівство не мало досить сили, щоб боронитися від татар. Не було й надії на допомогу союзників ні на Русі, ні за її межами. Романовичам довелося відмовитися від наміру скинення ординського ярма й знищити, за вимогою Бурундая укріплення своїх міст і замків. На вимогу хана Бурундая князь Василько Романович укріплення Володимира спалив, а Луцька - “розметав”. Очевидно, Луцький замок мав кам'яні мури, що й підкреслює літописець. [45,79] Лише неприступний Холм гордо відкинув цю вимогу. Бурундаїв “погром” завдав Галицько-Волинській Русі удару не менш страшного, ніж Батиїв. Канула у вічність чільна ідея зрілої пори життя Данила - згуртувати Русь для вигнання Орди з південноруських , принаймні, земель.
Однак Данило Романович до кінця життя залишився вірним благородній ідеї скинення ординського ірга. Князь продовжував схиляти Угорщину і Польщу до антиординського союзу. Та успіху його заклики не мали. Сповнене небезпек і тривог життя, численні поранення, одержані в багатьох битвах з ворогами, підірвали здоров'я князя Данила. В 1264 р. він помер у своєму улюбленому місті Холмі. [33,12]
Смерть Данила Романовича, як мовилось, спричинила політичне розчленування великого князівства. Номінально великим князем вважався його брат Василько, але насправді він перетворися на удільного князя і володів лише невеликою частиною Волині з м. Володимир. Він позбувся Західної Волині, а Луцьк із Східною Волинню дістався його небожеві Мстиславу Даниловичу. Холмську землю разом із Волоською та Чорну Русь (Західна Волинь) успадкував Шварно Данилович. Найзаможнішим і найсильнішим серед Романовичів став старший Данилович - Лев, який володів багатими і великими Галицькою і Перемишльською землями.
Василько не схотів, а, може, просто не зміг, заступити Данила на великокнязівському столі й тим самим зберегти Галицько-Волинське князівство. Літопис описує йог як м'яку, розсудливу людину, яка звикла у всьому коритися старшому братові, виконувати його волю. Джерело дає підстави твердити, що Василько не мав необхідних здібностей і сили духу, аби приборкати амбітних небожів - Даниловичів, придушити відцентрові сили удільної роздробленості, що з новою силою почали діяти після смерті Данила, й тим самим утримати від розпаду Галицько-Волинське князівство. [33,12]
Надмірна лаконічність Волинської частини Галицько-Волинського літопису є основною причиною того, що події історії західноруських земель, починаючи з 60-х рр. ХІІІ ст., залишаються менш відомими історикам, ніж ті, що відбиті в його Галицькій частині. Та й поле зору Волинського літопису дуже і дуже звужується порівняно з літописцем Данила Галицького. Волинський книжник мало цікавиться подіями поза межами Галицько-Волинської Русі, а коли він переходить до опису князювання Василькового сина Володимира, то, як тонко і образно писав один із головних дослідників Галицько-Волинського літопису В. Пашуто: ”Князь Володимир Василькович у своєму офіційному літописанні залишив нам таку історію Південно-Західної Русі, якою вона уявлялася йому, князеві невеликої частини Північно-західної Волині”. [48,109] Тому історію саме цієї частини Волинської землі останніх років ХІІІ ст. ми уявляємо собі найкраще.
Василько Романович помер у 1269 р. Він мав єдиного сина Володимира, який успадкував стіл невеликого, але заможного Володимирського князівства. Волинська частина літопису, як мовилося, зосереджує увагу на життєписі Володимира Васильковича, людини і державного діяча дуже і дуже симпатичного.
Більша частина князювання Володимира Васильковича спливла в боротьбі з тяжкою недугою: спочатку (з 1276 р.) невідомою науці, а з 1285 р. смертельним раковим захворюванням. При всьому тому він був і залишався до кінця своїх днів мудрим і розважливим державним діячем, тонким дипломатом і, коли в тому виникала потреба, мужнім воїном і полководцем. Він збройно підтримував свого союзника Конрада ІІ проти його молодшого брата Болеслава в змаганні за престол Мазовії. Не раз відганяв Володимир від рубежів свого Володимирського князівства агресивних ятвязьких князів, мав вирішальний вплив на загальнопольські справи, беручи участь у політичних комбінаціях навколо головного краківського стола й підтримуючи власних кандидатів на той стіл.
Скромне за розмірами Володимирське князівство за Володимира, так само, як за його батька Василька, було багатим і культурно розвинутим. Стольний град Володимир був одним із найбільших осередків міжнародної торгівлі, де існували колонії східних. Південних і західноєвропейських купців. Не раз наголошується у Літописці Володимира Васильковича на тому, що князь був “книжник і філософ”, якого не було доти й потім уже не буде. Дійсно, цей середньовічний государ відзначався великою любов'ю до книг і книжної мудрості, власноручно переписував книжки і дарував їх церквам та монастирям. [33,13]
У тогочасному світі Володимира Васильковича шанували як мудрого і справедливого государя. Його літописець наводить епізод, що найкраще підтверджує таку думку. В 1279 р. в землі ятвягів стався голод. “Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: “Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров'я. Пане, не помори нас [голодом], допоможи нам прогодуватися”. Володимир прислухався до бажань ятвязьких послів і “послав їм з Берестя жито в ладьях по Бугу”. [29,218]
У Літописці Володимира створено його славний портрет - один із небагатьох у давньоруському письменстві: “Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький”. [29,219]
Волиняни любили князя, особливо жителі столичного града, що день у день спостерігали творчу діяльність свого володаря, його благодійництво, любов до убогих і сиріт. Тому щиро й безпосередньо виглядає розповідь про тужіння по государеві жителів Володимира: “І плакала над ним сила володимирців, чоловіків і жінок, й дітей, іноземців і сурожців, новгородців, іудеїв, котрі плакали так, як під час здобуття Єрусалима, коли їх вели до полону вавілоняни; плакали жебраки й убоги, й черниці. Він був милостивим до неімущих”. [29,221]
Отож, Володимирське князівство Романовичів було своєрідним оазисом благополуччя і добробуту загалу волинської людності. Тоді як інші частини Галицько-Волинської Русі перебували в стані розрухи, великою мірою викликаної нерозумною і недалекоглядною поведінкою своїх князів, синів Данила, що воліли вирішувати справи зовнішньої та внутрішньої політики єдиним шляхом - шляхом війни. В першу чергу це стосується старшого Данилового сина Лева. Становище ускладнювалося ще й тим , що татарські хани все частіше приходили до Галичини й Волині, плюндруючи ці землі й силоміць ведуть в походи на Захід князів з їхнім військом. Та охоче ходив з татарами лише запальний і шалений Лев, бо спирався на загарбників у своїх сварках з братами і претензіях на краківський престол.
Історики по-різному оцінюють політичну діяльність Лева Даниловича. М. Грушевський, наприклад, називав його “талановитим і енергійним” і пов'язував з ним надії на відновлення централізованого Галицько-Волинського князівства. Однак минулого було не повернути. Галицько-Волинське велике князівство Романовичів кануло у вічність. Якби Лев заволодів ще й Володимирською волостю, це могло б призвести до відкритої громадянської війни в краї, бо надто далеко зайшли по смерті Данила і стали невідворотними процеси роздробленості, надто сильною знову зробилася земельна аристократія - боярство, щоб покірно підставити шию під руку і меч жорстокого і підступного Лева. Він не мав державних дипломатичних і військових здібностей свого батька.
Після смерті Данила і свого молодшого брата Шварна енергійний і нерозбірливий у політичних засобах Лев Данилович заволодів більшою частиною колишнього Галицько-Волинського князівства. Своє дуже і дуже довге князювання (він помер на початку ХІV ст.) Лев провів у майже безперервних війнах із сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою і ятвягами. Та найбільшим гріхом цього князя було використання татар у своїх власних егоїстичних інтересах. В 1275 р. він навів орду Менгу-Тимура на Литву, те ж саме вчинив узимку 1277 - 1278 рр. А коли у грудні 1279 р. помер краківський князь Болеслав Соромливий, Лев вирішив стати малопольським князем. Польські великі феодали нобілі відмовили йому в притяганнях на Краків, тоді він навів на них орду Ногая… Однак польське військо розгромило і татар, і військо самого Лева, після чого він довго не наважувався на велику війну з Малопольщею, хіба що марнів її порубіжні землі. Постійні війни з усіма навкруги страшенно послабили колись квітучу Галицьку землю. Коли в ХІV ст. нащадкам Лева пощастить сяк-так на час сполучити Галичину з Волинню, вони будуть змушені перенести столицю князівства до Володимира, бо Галич перебували у занепаді.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
