Одночасно з обезземеленням селянства і збільшенням пан-щини феодали намагалися перетворити вільних і залежних селян, селян „похожих” на кріпаків, на „непохожих”, „отчичів” і юридично оформити кріпацтво. За загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литовський й король польський - Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а феодали не повинні були приймати втікачів з велико-князівських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.
Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селяна-ми, руйнували общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязів-ський або королівський суд. Ще в 30-х рр. XV ст. право вотчин-ного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за згаданим при-вілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали литов-ських, українських, білоруських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 - с.354-356
У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продук-ції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категорія-ми селянства, а його феодальна залежність поступово пе-реросла та юридичне оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в україн-ських землях у складі Польщі цей процес відбувався тро-хи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 рр. забо-ронили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця прожи-вання, тобто юридично закріпляла належність селян фе-одалові. Останню крапку в законодавчому оформленні крі-посного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським стату-том (1588). Відповідно до цих документів тривалість пан-щини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчу-жувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав пра-во карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів роз-шукували протягом 20 років.
Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та ли-товському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По-дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєт-ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, органі-зація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської во-лості на Поділлі, 1490--1492 рр. - повстання під прово-дом селянина Мухи).
Суспільні процеси XV--XVI ст. зумовили виникнен-ня в соціальній структурі принципово нової верстви - козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чин-ником історичного процесу.
Отже, в період XIV--XVI ст. під впливом кардиналь-них зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та техно-логії господарювання, а й у сфері форм земельної влас-ності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його фео-дальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утво-рення цехів; виникнення перших зародків мануфактур-ного виробництва тощо. Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам'янець-подільський, Абетка, 2002 - с. 189
3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.
Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли форму-ванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різ-них країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV - на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різни-цю між ступенями шляхетства, то в українських зем-лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі - невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широки-ми правами та привілеями: економічними (величезні під-владні території та значні резерви робочої сили), полі-тичними (можливість обіймати найвищі державні поса-ди - канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридични-ми (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівсь-ких намісників - воєвод та старост, раз по раз потерпа-ла від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовсь-кої держави із заздрістю дивилася на польську, яка ста-ла для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різ-ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і ли-товська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачу-вати податки на утримання війська (серебщину), а й від-бувати військову службу в загальношляхетському опол-ченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.
Неоднорідність української еліти в Литовській держа-ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558--1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла-ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адмі-ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві-леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про-відної верстви, литовські, українські та білоруські магна-ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува-ти це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місяч-них переговорів вони таємно залишили Люблін.
Проте Польща не розгубилася після такого демар-шу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра-їнську шляхту, яка бажала припинення постійних при-кордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користува-лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во-лині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включен-ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залу-ченням до них татарських формувань.
Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордона-ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли-товську унію, яка юридичне закріпила появу нової дер-жави - Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль-ний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня-зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер-жавності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій-сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.
Найдовше виступали проти унії чотири українські маг-нати - О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали при-вілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магна-ти змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релі-гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».
Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра-вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро-сповідання, збереження руської мови в офіційному діло-водстві) українська шляхта всупереч українським магна-там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во-лині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої-стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де-мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво-боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла-ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере-дині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Поль-щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності. Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 - с.284-287
Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати на-ціональних традицій та культури.
З моменту розколу християнства 1054 р. на правос-лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважа-ли, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основ-ною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.
Після церковного розколу слабіюча православна цер-ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за-ручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турка-ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля-гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово-див актуальність та доцільність об'єднання.
Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка-толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні цер-ковного об'єднання. Метою унії було приєднання право-славної церкви до католицької з обов'язковим визнан-ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе-ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення цер-ковних володінь. Ідею унії активно підтримував польсь-кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен-ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.
Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан-ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму лис-ті до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єднос-ті, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила про-цес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других - урівняння в правах з поляками, для третіх -прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої куль-тури), наслідок для православ'я був один - різке зву-ження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне се-редньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи мо-настирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в по-саг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та прода-вали. Світська влада дедалі активніше проникає в цер-ковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпис-копів, їх висували або ж пани - рада, або ж сам Вели-кий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світсь-ким особам, які не тільки не переймалися церковно-релі-гійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські зви-чаї - полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.Такі обставини спричинили моральну деградацію цер-ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра-вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збе-реження національних традицій та осередком культур-ного життя. Церковна криза зумовила втручання в релі-гійні справи міщанства, організованого в братства. Актив-но протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне жит-тя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин брат-чиків було підтримано Константинопольською патріархі-єю, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенс-твом. Поступово в частини вищої церковної ієрархії пра-вославної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хит-росплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реаль-них потреб церкви. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589р. сильного Московсь-кого патріархату, який одразу почав претендувати на ка-нонічний та юридичний контроль над Київською митро-полією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.
Два чинники сприяли активізації унійного руху в се-редині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам роз-горнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за корот-кий час вкривається мережею єзуїтських навчальних зак-ладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказу-вав православному духовенству на його неуцтво і темно-ту, як вихід із критичного становища він пропонував цер-ковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).
Поглиблювала розкол суспільства так звана «кален-дарна реформа», проведена Папою Григорієм XIII 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Намагаючись підняти престиж православного духовен-ства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.
Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уні-атську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церк-ви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було виз-нано основні догмати католицької церкви, водночас цер-ковні обряди залишилися православними, а церковно-слов'янська мова - мовою богослужіння. Уніатське ду-ховенство, як і католицьке, звільнялося від сплати по-датків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний со-бор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но-ву площину розшарування.
Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право-славні церковні маєтності передавалися уніатам, право-славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно-час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власно-го впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклав-ши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прір-ва між українцями греко-католиками та поляками римокатоликами надзвичайно поглиблюється. Еволюція уні-атської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у га-лицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення укра-їнського народу, вів до загальної дезорганізації та зане-паду православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Поль-щі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства - спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних ві-руючих, вивести православну церкву з кризи. Огієнко І. Українська церква. - К.: 1993 - с.112-116
Висновки.
Розглянувши питання теми „Україна під владою Польщі” можна зробити наступні висновки. Загалом можна сказати, що питання даної теми висвітлені у науковій літературі досить повно і цікаво.
Слід зазначити, що польське проникнення в українські землі нап-рикінці XIV - в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і ко-лонізацію краю, чим запрограмували загострення релі-гійних, соціальних та етнічних відносин.
У польську добу відбуваються важливі про-цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втра-чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству - крі-паків.
Велику роль в українській історії відіграли Люблінська та Берестейська Унії. Так після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилася в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережної Ук-раїни (майбутня Полтавщина). Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Украї-на в складі Угорщини, 2) Північна Буковина під владою Молдавії і 3) Чернігівщина, що входила до складу Російської держави. Берестейська унія мала на меті об'єднання православної церкви з като-лицькою під зверхністю римського папи, але замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но-ву площину розшарування. Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право-славні церковні маєтності передавалися уніатам, право-славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно-час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі.
Список використаної літератури:
1. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 - 616 с.
2. Боплан Г. Опис України. - к.: 1990 - 302 с.
3. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 - 424 с.
4. Історія України / керівник авт. кол. Ю.Зайцев вид. 2-ге зі змінами - Львів, Світ, 1998 - 488 с.
5. Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам'янець-подільський, Абетка, 2002 - 348 с.
6. Історія України: Навч. посібн. / За ред. Б.Д. Лановика, 2 - ге вид. переробл. К.: Т-во Знання КОО, 1999 - 574 с.
7. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання - Прес, 2002 - 348 с.
8. Огієнко І. Українська церква. - К.: 1993 - 254 с.
9. Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991 - 607 с.
10. Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000 - 405 с.
Страницы: 1, 2, 3
