Так, наприкінці XV ст. під владу Москви перейшли із своїми володіннями чернігово-сіверські князі -- Новосильські, Одоєвські, Воротипські та ін. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям між Російською державою і Литвою, яка зазнала поразки у війні, вся Чернігово-Сіверщина була закріплена за Російською державою.
У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очо-лив цей виступ один з найбагатших князів Михайло Глинський, який мав великі володіння на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі). У 1508 р. Глинський і його прихиль-ники підняли повстання в Білорусії і на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глин-ський утік до Москви.
Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смо-ленськ, населення якого відкрило ворота російським військам. Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).
На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які ра-зом з місцевим населенням, зокрема за участю українських коза-ків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.
Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, росій-ські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канів-ських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька років перебував па службі у російського уряду здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. В наступному році загони російських військ під начальством окольничого Дани-ла Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників. Боплан Г. Опис України. - К.: 1990 - с. 145-146
У цілому ж українське і білоруське населення, що перебувало під владою Литви і Польщі, діставало підтримку російського народу у боротьбі проти турецько-татарської і польсько-литов-ської феодально-католицької агресії, у відстоюванні своєї на-ціональної самобутності.
2. Посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу.
Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVI ст. зростання великого феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського. Цей про-цес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже в першій поло-вині XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основни-ми джерелами такого зростання великого феодального зем-леволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.
Про масштаби магнатського землеволо-діння свідчить статистика: у XV--XVI ст. в Руському во-єводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх посе-лень краю. Особливо процес зростання феодального зем-леволодіння посилився після Люблінської унії 1569 р.
Концентрація земель у руках магнатів зумовила ши-рокомасштабний наступ феодалів на територію та права селянських общин. Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в XIV--XVI ст., виявлявся в привласненні общинних зе-мель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських) судів тощо. Внаслідок цього в середи-ні XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.
Кількісне зростання феодального землеволодіння суп-роводжувалося якісними змінами у формах організації праці. У XIV--XVI ст. прогресував розвиток товарно-гро-шових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогоспо-дарської продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні володіння на фільвар-ки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базували-ся на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 - с. 149-150
За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. У XIV--XV ст. міста України в основному ще зберігали феодально-аг-рарний характер (жителі міст займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгів-лею; перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими мурами відбу-валися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ре-місництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. -- 200, а на початку XVII ст. -- до 270). У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внут-рішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові ремісничі об'єднання - цехи, виникають перші зародки мануфак-турного виробництва; у містах запроваджено Магдебур-зьке право. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури -- набуває поширення продаж товарів у кредит, під заста-ву, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під зас-таву).
Зрушення в економіці XIV--XVI ст. були тісно пов'я-зані з соціальними процесами. В соціальній сфері україн-ських земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, приві-леїв та обов'язків.
На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представни-ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму-вання шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридичне невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавче, майже замкнутого привілейо-ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівс-тва Литовського, були майже 30 княжих родів литовсь-кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі).
Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів-ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно-вою для формування верхівки державного апарату і під-лягала тільки суду Великого князя.
Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве-ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вот-чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем-лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій-ськово-служилої верстви. У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова-ний стан вступив у вирішальну фазу.
Важлива роль та особливе місце в українському сус-пільстві належали духовенству, яке становило окрему сус-пільну верству населення. «Церковні люди» не підляга-ли світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (пара-фіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).
Третім станом, що в XIV--XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була одно-рідною. На вершині міської піраміди перебував патриці-ат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Се-редньою ланкою міщанства було бюргерство -- цехові май-стри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни). Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання - Прес, 2002 - с. 190-194
Характерною рисою міського життя була цехова орга-нізація. Відповідно до західноєвропейських зразків насе-лення українських міст об'єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій ста-тут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. -- у грамоті йде про цех шевців Перемишля.
Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се-лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуата-ції, характеру повинностей його поділяють на три групи:
1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували фео-далам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники -- це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сіль-ського господарства ця категорія селянства поступово зни-кає.
2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ре-монт замків тощо).
3. Службові селяни - ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єд-нувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.
Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення се-лянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлен-ня кріпацтва.
Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і безземельних селян - підсусідків, городників, комірників, халупників та ін. збільшу-валася.
Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феода-ли швидко збільшували панщину та грошові і натуральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то в кінці століття - 2 дні на тиждень (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на пан-щині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття - 1 день на тиж-день, тобто в 4 рази більше.
Страницы: 1, 2, 3
