В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропо-нувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) поль-ський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директо-рію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Під-ляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядко-ване Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковува-лись польському управлінню. Український уряд зобов'язувався по-стачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особли-во в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за неза-лежність і передавав її під владу Польщі.

Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.

З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено пере-мир'я.

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки насту-пу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалі-стичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Поль-щі, Східна Волинь -- радянській Україні. Ризьким договором заборонялося перебувати на території По-льщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

2.3 Створення Радянської України

Поразка у світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії та створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду. Вона проголосила намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також почала висувати претензії на ці території. З огляду на це Національна Рада поспішила окупувати за допомогою збройних сил Львів та всю територію Західної Галичини. 13 листопада вона сформувала Західноукраїнську народну республіку. Голова Національної Ради Е.Петрушевич став президентом ЗУНР, а К.Левицький очолив Державний секретаріат. Возз'єднання обох українських держав було проголошене 22 січня 1919 р. у Львові. Декларація возз'єднання була схвалена Установчими Зборами, скликаними з представників усіх регіонів України. Однак до повноцінного возз'єднання не дійшло. В 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Значно раніше, на початку січня, Радянська Росія почала напад на УНР та зайняла її столицю 5 лютого. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. На початку травня С.Петлюра та інші керівники УНР емігрували.

У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, впровадженої Центральною Радою (УНР) та запровадив нову - Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Також назву уряду було змінено на Раднарком, за зразком Москви. Уряд очолив Х.Раковський, один з провідних діячів Другого Інтернаціоналу, який опинився в Росії після приходу більшовиків та запропонував їм свої послуги.

Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. В результаті маніпулювання нормами представництва, більшовикам вдалося отримати повну перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП (б) - КП (б)У, яких підтримували армія та Надзвичайна Комісія. Згідно конституції УРСР, створеної за моделлю конституції Радянської України, найвищим законодавчим органом став Всеукраїнський з'їзд рад, між засіданнями якого його функції здійснювалися Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК).

В заяві уряду відмічалося, що УРСР об'єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не розшифровувалась, проте програма РКП (б), прийнята в березні 1919 р., зазначала, що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного об'єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військове та економічне управління. 1 червня 1919 р. Всеросійський центрвиконком проголосив декрет про „військово-політичну злуку”. Найважливіші аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано до московських органів.

Як тільки Україна стала радянською республікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринкова економіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися на те, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, як було обіцяно в лозунгах, які більшовики використовували під час жовтневого перевороту. Однак декрет ВРЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив головною метою політики на селі колективізацію. Згідно декрету, уряд Х.Раковського повинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам, створеним на основі експропрійованих земель.

У відповідь на політику, яку В.Ленін після її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країні прокотилася хвиля селянського незадоволення. Отаман Зелений (Д.Терпило), член партії соціал-демократів (незалежних), серед перших став у опозицію до уряду в середині травня. Він зробив все можливе для того, щоб поширити діяльність свого майже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав та Золотоношу. Підрозділи Нестора Махна (якого обрані сільські отамани називали „батьком”) діяли в Катеринославській області, в районі Гуляйполя. Махно успішно боровся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу, проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політики Раковського. Найбільшим серед повстань був бунт отамана М.Григор'єва в травні 1919 р.

Антибільшовицьке селянське повстання сильно вплинуло на дух Червоної Армії, що складалася здебільшого з селян, та спровокувало масове дезертирство й загальне зниження дисципліни. А.Денікін, командувач добровільної Білої Гвардії, скористався цією оказією. З травня по серпень 1919 р. Біла Гвардія окупувала Україну та почала марш на Москву.

Після переведення економіки на основи державного управління російські більшовики змогли створити армію, яка кількісно перевершувала збройні сили Денікіна. На початку лютого 1920 р. Червона Армія звільнила всю Україну.

Коли поразка Денікіна стала невідворотною, уряд Радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зроблено деякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного влаштування проблеми з визначенням кордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що була сформована влітку 1919 р., в якості державного кордону. Водночас, починаючи з 1920 р., В.Ленін почав підтягувати до Західного фронту найміцніші підрозділи Червоної Армії - навіть з Уралу, Сибіру та Кавказу.

Напередодні невідворотної війни з Радянською Росією Ю.Пілсудський, голова польської держави, вважав необхідним врегулювати відносини з колишнім ворогом С.Петлюрою. Керуючись бажанням продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв його умови. Варшавська угода була підписана в квітні 1920 р. Уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Така поступка мала символічне значення. Однак Петлюра мав піти на реальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовж території, вже окупованої військами Пілсудського.

Пілсудський не хотів чекати кінця передислокації радянських військ та почав 25 квітня 1920 р. наступ на 500-кілометровому фронті за допомогою сил трьох армій загальною чисельністю 150 тисяч. 15 тисяч вояків Петлюри просувалися разом з поляками. 6 травня вони зайняли Київ. В.Ленін спокійно сприйняв звістку про перші успіхи поляків, оскільки об'єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступ радянських військ, який почався 5 червня, невдовзі перетворився на широкий наступ під проводом М.Тухачевського. Москва сформувала маріонетковий уряд Ф.Дзержинського, якого передбачалося поставити на чолі завойованої Польщі.

Небезпека втрати державницьких прав, завойованих в 1918 р., міцно об'єднала навколо уряду найширші верстви населення. Франція поспішила надати допомогу озброєннями та людськими ресурсами. Війська М.Тухачевського були зупинені за 23 км від Варшави та почали безсистемний відступ під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було вже відкинуто за Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира та Бердичева. Угода про перемир'я була підписана в жовтні та закріпила згоду радянської партії залишити Західну Україну та Західну Білорусь в межах кордонів Польщі.

Після відходу військ Ю.Пілсудського за ріку Збруч армія С.Петлюри протягом місяця воювала на Лівобережній Україні з силами О.Єгорова. 18 листопада 1920 р. війська Петлюри залишили прикордонний Волочиськ та відступили до Польщі. Однак армія УНР продовжувала на Правобережній Україні безнадійну боротьбу з партизанськими набігами. Після численних протестів Х.Раковського наприкінці 1921 польський уряд поклав їм край.

Розділ 3. Українська держава в діях та поглядах засновників УНР

Початок XX сторіччя позначився для України швидким зростом визвольного руху. Незважаючи на різні форми організації, розуміння ідеалу майбутнього та шляхів його реалізації, він все більш набирав характеру синхронізації розвитку на українських землях по обох боках австрійсько-російського кордону.

Прогресивна частина української громадськості все більше розуміла, що традиційний безполітичний консервативний націоналізм не може виконати функцію національної ідеології в тогочасних історичних умовах. Одночасно драгоманівські космополітичні ідеї викликали настороженість як своїм радикалізмом, так і розглядом національного питання як вторинного, допоміжного при вирішенні проблеми соціального звільнення працюючих мас українського народу. Ряд українських діячів Наддніпрянщини прагнув знайти інше, порівняно з М. Драгомановим, поєднання національного і соціального. Як пише С. Світленко,"... однобічність консервативного націоналізму, як і "космополітизму", усвідомлювалася провідними діячами українського руху 1880-х-початку 1890-х рр. Не можна не помітити, що О. Я. Кониський і Б. Д. Грінченко -- ідейні опоненти М. П. Драгоманова, -- виступали послідовниками національно-демократичних ідей, які за тих обставин мали виразну історичну перспективу. О. Я. Кониський вбачав шлях розвитку українства не на "космополітичні", "універсальні" цінності, а в освіченні народної маси й інтелігенції на грунті широкого націоналізму і глибокого демократизму, а також у поліпшенні економічного становища людей. "Націоналізм" цього видатного українського народолюбця є не проповідь національної виключності, а національний патріотизм, який наповнювався загально-демократичним змістом і спрямовувався проти великодержавної, русифікаторської політики національного гноблення українського народу з боку російського імперського режиму".

Як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні на межі сторіч виникали таємні організації української молоді, що ставили своєю метою боротьбу за визволення України від всіх форм соціального та національного гноблення. Все більше проникала у свідомість молодих діячів українського руху ідея державної незалежності.

Першою такою українською організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було "Братство тарасівців" -- нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами -- відомі письменники і науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, M. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

В. Шаян у передмові до лондонського 1967 року видання славнозвісної праці М. Міхновського "Самостійна Україна" писав про заснування братства: "Було їх тільки чотирьох: Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич, усі три з Харкова, та Віталій Боровик із Києва. У Києві включився в їх гурт старший від них за віком, Микола Міхновський (1873-1924), до якого наші студенти мали глибоку пошану. Він стає головою Київського Відділу Братерства, авторитетом для нових членів...".

У програмі товариства було чітко визначено, що воно орієнтується на ідею самостійної, суверенної й неподільної української держави у формі федерації Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані і Галичини, рівної серед рівних, вільної між вільними, "без пана і хама" і без класової боротьби в майбутньому. Метою цієї держави повинно було стати усуспільнення поверхні і надр землі, великого промислового виробництва та оптової торгівлі, свобода віросповідання, відділення церкви від держави, загальна безплатна і обов'язкова освіта, створення національної армії.

Розвинені ці ідеї були також в опублікованому в львівському часописі "Правда" 1893 року "Profession de foi молодих українців", в якому заявлялось про те, що "... ми, яко космофіли ... що любимо усіх людей й бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває і дати за-для користи людности ще одну вільну духом одиницю". Такий висновок з посилань на "космофільство" в його драгоманівському трактуванні, був новим в українській політичній думці. Національне не протиставлялось загальнолюдському, а трактувалось як його своєрідний і самоцінний вияв.

Саме тому автори цього маніфесту української національне свідомої молоді писали: "... мусимо працювати в дусі такого заснованого на моральному і науковому грунті ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд з усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля".

Для здобуття свободи власного народу тарасівці були готові до боротьби: "Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити нашу націю від того гнету, в якому вона зараз перебуває... Кожна велика ідея вимагає духовної сили. З міцною душею, повним почуттям і послідовністю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні цього слова". Своїм політичним кредо вони проголошували визнання Російської імперії за окупанта України і те, що справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови створення повністю незалежної української держави, задля майбутнього якої вони були готові віддати всі свої сили та вміння.

На підпільному з'їзді 1893 року тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Але в квітні проти цільних діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислано за звинуваченням в "українофільській пропаганді", хоча про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція. Однак більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свого життя, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в інших організаціях.

Одночасно з діяльністю тарасівців в Україні виникали та діяли і інші українські організації політичного спрямування. Так 1897 р. в Києві було створено "Загальну українську безпартійну політичну організацію", а 29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Відзначаючи значення її появи В. Дорошенко писав: "Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна Р.У.П., себ то Революційна Українська Партія".

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна", що цього ж року з'явився друком у Львові.

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища -- боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої.

Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "... коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, -- тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Революція 1905 року значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, у тому числі і в Україні масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацептів, селянський тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів ставили метою своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи В. Дорошенко писав: "... по всіх усюдах повстають партійні організації, рямцї котрих що раз ширшають, що раз більші круги людськості втягують ся в партіїйні ряди, що раз голоснїйше лунають і що раз дальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України. На несчисленних робітничих і селянських мітінгах (вічах) і масовках, в ріжного роду кружках, на всяких зборах і з'їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставить ся се домаганнє й виносять ся серед загалу публіки відповідні резолюції".

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Висновок

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на політичну недосвідченість та дискримінованість української інтелігенції до революції, її створення і зміцнення було безперечним здобутком. Вона перетворила українське питання на одне з ключових революційного періоду. З політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип "єдиної та неподільної Росії".

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. Причини полягають у відсутності двох головних опор державності, а саме - боєздатної армії та адміністративного апарату. Не меншої ж шкоди завдавала відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

У кінцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Більшість освічених людей в Україні була або росіянами, або русифікованими. Крім того, відчувався гострий брак компетентних людей для організації адміністративного апарату української держави. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому сучасники називали молоду українську інтелігенцію "богами, які бралися з нічого створити цілий новий світ".

Список використаної літератури

1. Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в 20 ст. / Микола Іванович Бушин (ред.). -- К., 1998. -- 271 с.

2. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. -- Б.м., Б.р. -Т.І.-389 с.

3. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. -- К., 1996.-156с.

4. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. -- К., 1995. -- 607 с.

5. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. -- К., 2000. -- 360 с.

6. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. -- Чернівці, 1999. -- 574 с.

7. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336 с.

8. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. -- К., 1996. -- 288 с.

9. Крипякевич І. Історія України. -- Львів 1990. -- 511 с.

10. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття -- К., 1993.-413 с.

11. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. -- Т.1- К., 1992. -- 640 с.

12. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. -- 2-е вид. -- К., 1992. -- 512 с.

Страницы: 1, 2, 3