Проголошення УНР

30

Проголошення УНР.

ПЛАН

• Вступ 3
• Розділ 1. Становлення української державності у 20 ст. 5
• 1.1 Українська національна революція 5
• 1.2 Проголошення Центральною Радою Універсалів 7
• 1.3 Гетьманат П.Скоропадського 10
• Розділ 2. УНР часів Директорії та Радянська Україна 12
• 2.1 Встановлення влади Директорії 12
• 2.2 Зусилля Директорії по удержанню влади 17
• 2.3 Створення Радянської України 20
• Розділ 3. Українська держава в діях та поглядах засновників УНР 24
• Висновок 29
• Список використаної літератури 31

Вступ

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників відбулася завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, Державна дума стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українські вояки, які стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію "на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її "свідомістю власних національних інтересів".

Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.

З цього моменту можна починати відлік короткочасній історії української революції (так називають її сучасні історики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був найсприятливішим для відновлення української державності. Тому цілком закономірним став і наступний розвиток подій. Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації майбутнього незалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.

Спробуємо розглянути основні етапи цієї революції, причини та наслідки поразки руху за незалежність української держави.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Становлення української державності у 20 ст.

23 лютого 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займали представники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня в Києві було створено Об'єднану раду громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. До того вона належала губернаторами та повітовим поліцейським офіцерам. Голови регіональних та окружних адміністрацій стали такими комісарами. В волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.

Товариство українських поступовців (організоване М.Грушевським, В.Єфремовим та Е.Чикаленком в 1908 р. як міжпартійний політичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасового уряду для створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 4 березня в Києві, одночасно з Об'єднаною радою громадських організацій, було створено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій, спілок та утворень. М.Грушевський, визнаний лідер українського визвольного руху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради.

Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах та на фронті - солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі та Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, які не мали історичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905-1907 рр., а потім - в 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих рад. В середині 1917 р. в 9 українських областях було створено 252 ради, в тому числі 180 - в Донбасі.

Соціалістичні партії соціал-революціонерів (СРів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали вплив на робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру брати під контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів - більшовики (після того, як їх лідер В.Ленін повернувся з еміграції в квітні 1917 р.), додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджали демократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами та проголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва в реальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці.

Кількість більшовиків в українських областях швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінець квітня 1917 р. Навіть в якості меншості серед членів рад, вони почали організовувати армію для участі в громадянській війні, початок якої вони передбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію. Опір рад під контролем меншовиків та СРів та протидія місцевих органів влади Тимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червоні загони були все-таки організовані в Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі.

В той же час національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. М.Грушевський, який повернувся із заслання, висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України.

Протягом двох місяців революції в Україні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основі Товариства українських поступовців було створено Партію соціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Також була створена Українська партія соціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національних партій. На середину 1917 р. вона налічувала 75 тисяч членів. Однак кількість членів проросійської партії СРів була в українських областях незрівнянно більшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В.Винниченком та С.Петлюрою, також за своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків. На середину 1917 р. в ній було приблизно 5 тисяч членів, в той час як кількість меншовиків становила понад 50 тис.

1.2 Проголошення Центральною Радою Універсалів

10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила Перший Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. Він проголошував право українського народу на самоврядування за допомогою Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Кілька днів потому на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади - Генеральний секретаріат, на чолі якого став В.Винниченко.

Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла ІІ Універсал, в якому повідомляла про створення Генерального Секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.

Посилення соціально-економічної кризи продовжувало підривати матеріальні умови пролетаризованих мас. За таких умов, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тисяч чол. Своєю численністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським СРам, проте вона вирізнялася своєю дисципліною та агресивністю. Починаючи з другого року, більшовики та їх прибічники стали переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 8 вересня Київська рада робітничих депутатів вперше визнала більшовицьку революцію.

З огляду на небезпеку лівого екстремізму, партія кадетів почала схилятися до ліквідації національної кризи, перш ніж застосовувати силу. За згоди кадетів, правлячий прошарок армійських генералів, очолюваний генералом Л.Корніловим, верховним головнокомандуючим, зробила спробу скинути Тимчасовий Уряд. Однак заколот було розкрито.

Більшовики відігравали в цьому головну роль. Їх вплив зріс, особливо в південних та східних областях України, в той час як Тимчасовий Уряд, врятований більшовиками, поступово втрачав підтримку народу, оскільки не завершив здійснення реформ.

25 жовтня 1917 р. більшовики скинули Тимчасовий Уряд та на Другому всеросійському конгресі рад в Петрограді створили свій власний уряд - Раду народних комісарів (Раднарком), яку очолив В.Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада мала негайно відреагувати. Вона видала ІІІ Універсал, в якому проголосила створення Української Народної Республіки.

Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Головною метою стало відділення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. М.Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.

27 січня 1918 р. в Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду у світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку. За день до підписання угоди радянська армія увійшла до Києва та Центральна Рада мала визнати, що потребує іноземної військової допомоги. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Відповідно до умов мирного договору, підписаного 3 березня між Росією та Центральними державами, Раднарком обіцяв визнати незалежність УНР та почав мирні переговори.

Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула "дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася "силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність, спираючись на "старшого брата", що керується поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.

У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в "Народній волі" М.Грушевський закликав рятувати Російську федерацію. Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необхідний для консолідації українських сил.

1.3 Гетьманат П.Скоропадського

Присутність окупаційних військ сприяла виникненню на Україні нової революційної ситуації. Посилилась діяльність соціальних груп, які вимагали поваги до приватної власності та ліквідації хаосу та анархізму. Колишній царист, генерал П.Скоропадський використав ці настрої для приходу до влади, коли його було проголошено Гетьманом Української Держави, яка замінила УНР. До скликання парламенту в його руках були зосереджені всі державні повноваження.

П.Скоропадський запросив до участі в уряді авторитарні постаті, які намагалися працювати конструктивно. Однак окупаційні війська дозволяли йому діяти незалежно лише в національно-культурній сфері. Зацікавлена в отриманні від України максимально можливої кількості продовольства та сировини, військова адміністрація держав-окупантів поступово почала втручатися у справи державної адміністрації. Селяни почали боротися з окупантами, які підтримували повернення землевласників до їх колишніх маєтків.

Режим Гетьмана міг існувати лише за умов окупації. 12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир'я між Німеччиною та країнами Антанти, що означало кінець світової війни. Німецька та австро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. Наступного дня відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які вирішили організувати Директорію з метою усунення режиму Гетьмана та відновлення УНР. Директорію очолив В.Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. Вони здебільшого складалися з тисяч загартованих в боях повстанців. Кілька тижнів потому Директорія взяла під контроль всю Україну.

Розділ 2. УНР часів Директорії та Радянська Україна

Після зречення гетьмана Дире-кторія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав:

Страницы: 1, 2, 3