Дослідження голодомору 1932-1933 рр. в Україні розпочалося на-прикінці 80-хроків. Автори назива-ють різні цифри померлих від го-лоду, які істотно різняться -- від 3,0 до 4,5 млн. чол. Голодомор, штучно створений сталінським керівниц-твом, був однією з найжахливіших за останні декілька століть траге-дій українського народу.
Ще не розвіявся трупний смо-рід в опустілих українських хатах, а з інших республік СРСР, особли-во з Росії, вже прямували ешелони з переселенцями. До кінця 1933 р. у Донецьку, Дніпропетровську, Одеську і Харківську області пере-селилося 21,9 тис. господарств -- близько 117,1 тис. чоловік.
Голодомор 1932-1933 рр. нале-жить до трагедій, наслідки яких відчуваються багато десятиліть. Умирали від голоду здебільшого селяни. Трагедія 1932-1933 рр. остаточно зламала їхній опір кол-госпно-феодальній системі, сут-тєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно гово-рили його ставленики в Україні. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їх-ньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» - підбивав під-сумки голодомору секретар ЦК КП(б)У і секретар Дніпропетров-ського обкому КП(б)У М. Хатаєвич.
Політвідділи МТС
Тероризуючи село голодомором, керівництво більшовицької партії в той же час прагнуло зміцнити свій вплив на нього. Рішенням січ-невого (1933 р.) об'єднаного пле-нуму ЦК і ЦКК ВКП(б) створюва-лися політвідділи МТС і радгос-пів, наділені надзвичайними пов-новаженнями на селі. Для роботи в політвідділах в Україну було відряджено кілька тисяч комуністів з міст, у тому числі з Москви і Ленін-града. Водночас для постійної й тимчасової роботи в колгоспи Ук-раїни прибуло близько 16 тис. чол. Ці люди, як правило, зовсім не знали сільського господарства, звичаїв і традицій місцевого насе-лення. У спотвореній уяві вищих партійних чиновників ця обстави-на була перевагою. Саме такі осо-би без сумнівів і вагань могли реа-лізувати сталінську лінію в кол-госпному будівництві. За допо-могою місцевого активу, органів ОДПУ-НКВС відряджені з міст члени ВКП(б) мали налагодити роботу колгоспів, вдихнути в них життя. Вони довершили в селі розгром сил, котрі чинили бодай найменший опір аграрній полі-тиці держави. Було здійснено масову перевірку голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів, завідую-чих фермами. Багатьох з них зви-нуватили в антиколгоспній діяль-ності й репресували. Тривали по-шуки «куркулів» і «підкуркульників», які нібито проникали в кол-госпи для шкідництва. Лише на Одещині в 1933 р. було «викрито» понад півтори сотні «куркульських груп». Місця звільнених і реп-ресованих займали висуванці, на-швидкуруч підготовлені на ко-роткотермінових курсах з числа сільських активістів, які відзна-чилися під час проведення коле-ктивізації.
Заходи щодо зміцнення колгоспів
1932-1933 рр. засвідчили, що «воєнно-комуністичні» методи уп-равління сільським господарст-вом ведуть до вимирання села. Сталінське керівництво змушене було шукати шляхів вдоскона-лення управління селом, У січні 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили спільну постанову «Про обов'язкову поставку зерна дер-жаві колгоспами й одноосібними господарствами». Запроваджува-вся погектарний принцип хлібо-заготівель, навесні доводили до відома колгоспів і колгоспників, яка частина врожаю залишиться виробникам, а яка -- державі. Це було розраховано на пробуджен-ня зацікавленості селянства в ре-зультатах своєї праці.
Держава прагнула внести еле-менти організованості в роботу колгоспів, ліквідувати знеосібку в оцінці праці. У колгоспах було створено виробничі бригади, з'я-вилася колгоспна ланка як фор-ма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалися земля й реманент на весь вироб-ничий сезон. У колгоспах впро-ваджувались елементи норму-вання й відрядна форма оплати праці.
Водночас колгоспи оснащува-лися сільськогосподарською тех-нікою, її випускали заводи сіль-ськогосподарського машинобудування: харківський трактор-ний, запорізький комбайновий «Комунар», харківський «Серп і молот», кіровоградський «Черво-на зірка» та інші.
Технічне обслуговування кол-госпів здійснювали державні ор-ганізації - машинно-тракторні станції (МТС). Наприкінці другої п'ятирічки їх було 958. Проте ве-ликий загін механізаторів МТС мав загалом досить низький тех-нічний рівень. Як правило, це бу-ли вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. Май-же половина тракторів і комбай-нів, які потрапляли в їх розпоря-дження, досить швидко перетво-рювалася на металобрухт.
Голодомор 1933 року в Кременчуці
У 1933р. я (Ідзинський А. - житель м. Кременчука) працював на швейній фабриці і навчався на робітфаці (вечірнє відділення). Робітникам видавали по 100 грамів хліба на день. Але що то був за хліб: то чорний і глевкий, наче глина, то сірий і, здава-лося, випечений не з борошна, а з тирси. Та траплялося, що й цього не давали, бо то не було борошна, то зерно виявили отруєне, то ще щось.
Потім я перевівся на денне відділення робітфаку. Студентам видава-ли по 400 грамів хліба. Все ж ми вчилися і голодними. І, уявіть собі, на-вчання „лізло” нам у голову, бо ми вірили в світле майбутнє, бо нам втлу-мачували, що це труднощі росту і тому вони тимчасові.
Траплялося, що вимикалося світло, коли я навчався на вечірньому відділенні. Але це нас не бентежило. Ми збивалися біля вікна і співали революційні пісні, про громадянську війну. Ніхто з нашої групи не поки-нув навчання, не те, що трапляється тепер. Біля магазинів чатували го-лодні і, бувало, вихоплювали пайку хліба. Тоді бідолаху били, а він, ле-жачи на землі, доїдав хліб.
На вул. Першотравневій, навпроти ринку, була студентська їдальня. Там можна було один раз на день одержати миску каламутної рідини, що звалася супом. Щоб заплатити за нього, я мусив раз на тиждень про-давати пайку хліба. Одного разу, коли я це робив, до мене підійшла мо-лода жінка з нафарбованими губами, запитала, скільки я за нього хочу. Коли вона взяла хліб у руки, не заплативши, хтось ззаду затулив мені очі. Коли ж відпустив, я озирнувся. Довкола не було нікого. Тож на тиж-день довелося залишитися без гарячої їжі і на добу без хліба. З сіл при-ходили голодні люди й вмирали, де попало. Я бачив, як їх накривали якоюсь тканиною і вивозили за місто.
Одного разу приходить мати додому та й каже, що по вул. Цюрупи затримали чоловіка з жінкою, які заманювали дітей, вбивали їх і прода-вали з їх м'яса котлети на ринку. Другого дня я пішов на те місце і з жа-хом побачив цей будинок, на курячих ніжках, а в підвалі було повно людських кісток. На тротуарі лежала голівка дівчинки років десяти з розплющеними очима. Це страхіття закарбувалося в моїй пам'яті на все життя. Водночас виставлялися плакати, де було написано: „Спасибі ве-ликому Сталіну за наше щасливе дитинство”. Малювали тоді й ріг до-статку, з якого висипалися ковбаси, цукерки...
Ось до чого доходив сталінський цинізм.
3. Сталінські репресії.
Після поїздки Сталіна до Сибі-ру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Ук-раїну. Протягом 1928-1929 рр. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладали-ся великим податком. 5% селянсь-ких дворів оцінювались як кур-кульські, вони мали сплачувати 30-40% суми сільськогосподар-ського податку. ЦК КП(б)У 1928 р. послав на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних за-ходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37%.
«Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ОДПУ процес над «шкідниками», так зва-на «шахтинська справа», а по суті -- суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Серед них були й колишні влас-ники шахт, які мріяли про повер-нення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували («ви-саджували в повітря і затоплюва-ли шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, сві-домо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників»), ці здебільшого літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. Розгля-даючи «шахтинську справу» в контексті нового політичного курсу ВКП(б), історики дійшли виснов-ку, що вона була задумана та здій-снена з єдиною метою: залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.
Восени 1929 р. ОДПУ оголоси-ло про викриття іншої підпільної організації -- «Спілки визволення України» (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсуд-ними були 45 видатних діячів ук-раїнської національної інтелі-генції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колиш-ній голова уряду УНР В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська та інші. їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуаз-но-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.
Проти репресивних методів «во-єнного комунізму» виступав не лише М.Бухарін. Його підтрима-ли члени Політбюро О.Риков і М.Томський. Вони звинувачували сталінське керівництво у «воєнно-феодальних» методах експлуа-тації селянства.
На боці Й.Сталіна виступили К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, М.Бухаріна та його групу во-ни звинувачували в капітуляції перед куркульством, так звано-му «правому ухилі».
У 1929 р. тиск И.Сталіна на гру-пу Бухаріна посилився. Листопа-довий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів М.Бухаріна зі складу Політ-бюро. Рикова і Томського було су-воро попереджено. Останні пере-пони на шляху до повної відмови від нової економічної політики були ліквідовані. Країна вступи-ла в довгу смугу деспотичного єдиновладдя Й.Сталіна.
У керівництві України послі-довників М.Бухаріна, які б нава-жилися відкрито захищати свої погляди, було мало. Тому на листо-падовому пленумі ЦК КП(б)У об-межилися боротьбою «з правоопор-туністичною практикою», «прими-ренством у ставленні до правого ухилу». Ці розпливчасті формулю-вання були своєрідною нагайкою, якою в умовах партійної чистки, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала рік, «підправляли» керів-ників і рядових комуністів, незадоволених відмовою від непу, пе-реходом до силових, адміністра-тивно-командних методів управ-ління економікою і суспільними процесами.
Головним підсумком політичних репресій в Україні було знищення сталінсь-кими сатрапами генофонду нації - вчених, письменників, діячів культури. В рес-публіці було знищене й до того обмежене самоврядування. Внаслідок жорсткої централізації управління з боку Москви Україна втратила контроль над влас-ними ресурсами. Почалося масове зросійщення. Не було такого міста чи села в республіці, яке б не постраждало від великого терору.
Політичні репресії в Кременчуці почалися зразу ж після встановлення ра-дянської влади в місті. Уже в 1920 р., як зазначалося, ревтрибунал позбавив волі на 5 років лідерів меншовицького осередку за «контрреволюційні виступи проти радянської влади в Кременчуцькому повіті». Таким чином, КП(б)У намагалася позбавитися політичних конкурентів.
А ще раніше, на початку 1919 р., коли війська Червоної Армії захопили Кременчук, більшовики практично розігнали міську Думу - цю досить впливову в місті владну структуру. Такий жорстокий пресинг комуністів до місцевого орга-ну самоврядування віддзеркалював диктаторську тенденцію, яка зароджувалась в надрах радянської системи і яка незабаром проявилася у формі політичних репресій. Окрім того, більшовикам Кременчуччини не подобалося, що газети ін-ших партій допускали інакомислення, по-іншому трактували події в країні, в місті. Тому і не дивно, що в 1920 р., згідно наказу губревкому, газета «Максималіст» - орган соціал-революціонерів максималістів - була закрита «за непідкорення розпорядженням радянської влади про облік всього паперу і як випущена без дозволу». Тоді ж була також закрита і газета «Анархіст - партизан» - орган анархістів. Їй інкримінувалося те, що газета випускалася без дозволу губрев-кому, а її статті мали «погромний характер». Редактор газети і ті хто її випус-кав, були засуджені революційним трибуналом. Наказ губревкому підписаний його головою Дробнісом.
Страницы: 1, 2, 3, 4
