Вот один из самых разительных примеров указанного противоречия. Солярии участвуют в политическом процессе, но участвуют скорее в качестве статистов, поскольку голос их не решающий, а в лучшем случае лишь совещательный. Вершат же, по существу, все дела в государстве правитель-первосвященник (Метафизик) и помогающие ему три соправителя (Мощь, 188
Глава 8. Политические и правовые учения эпохи Возрождения и Реформации
Любовь, Мудрость). Жизнь соляриев, взятая фактически во всех ее проявлениях, заранее скрупулезно расписана. Каждый мало-мальски значимый шаг граждан «Города Солнца» направляется и контролируется. Даже имена подбираются «не случайно, но определяются Метафизиком». Солярии удовлетворены своим бытием: никто из них не терпит, по мнению Т. Кампанеллы, никакого недостатка ни в необходимом, ни в утехах. Они не ощущают — скажем от себя — сковывающего их духа однообразия. Этот дух царит над всем. У соляриев одинаковое жилье, одежда и пища, одинаковые занятия, развлечения, строй мыслей, обыкновения и проч. Неповторимость каждого отдельного человека, его самостоятельность, инициативность, наличие у него собственных своеобразных потребностей, стремлений в «Городе Солнца» особой ценности не имеют. Доминируют интересы государства, а интересы частных лиц — лишь постольку, поскольку они являются частями государства. Не раз повторится потом в политических доктринах социалистов такое оттирание на далекую периферию потребностей и интересов «частных
лиц».
Типичная для политико-юридических воззрений социалистов рассматриваемого периода деталь. Справедливо уделяя пристальное нужное внимание вопросам законодательства, которое должно утвердиться в государственно-организованном обществе, базирующемся на общности имущества, на принципах коллективизма, они крайне скупо говорили (если говорили вообще) о правах и свободах индивида, о правовых связях гражданина • и государства, о системе надежных гарантий таких прав и свобод и т. д. Это, кстати говоря, очень характерно и для последующих поколений социалистов.
Ерышев. Истоия политических и правовых учений.
Тема 8. ПОЛИТИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ УЧЕНИЯ
эпохи возрождения и реформации
Возрождение и Реформация — самые крупные и знаменитые события позднего западноевропейского средневековья. Для мышления, идеологии и культуры этой эпохи решающей тенденцией был переход от теоцентрического к антропоцентрическому пониманию мира. Этот процесс диалектический, противоречивый, сложный. Он осуществлялся повсеместно, но в различных модификациях, вариантах, формах. Для Возрождения и Реформации характерны такие общие моменты, как ломка феодальных и возникновение раннекапиталистических отношений.
Для этой эпохи характерным является новое самосознание человека и новая его общественная позиция: гордость и самоутверждение, осознание собственной Тема 8. ПОЛИТИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ УЧЕНИЯ
Для этой эпохи характерным является новое самосознание человека и новая его общественная позиция: гордость и самоутверждение, осознание собственной силы и таланта становятся отличительными качествами человека. Именно эпоха Возрождения дала миру ряд . выдающихся индивидуальностей, обладавших ярким темпераментом, всесторонней образованностью и выделявшихся среди остальных своей волей, целеустремленностью, огромной энергией.
В области политической и правовой мысли приобрел актуальность тезис о том, что одно из главных слагаемых достоинства индивида — гражданственность и бескорыстное инициативное служение общему благу, под понятие которого стало подводиться представление о государстве с республиканским устройством, опирающемся на принципы равенства и справедливости.
Для изучения темы следует рассмотреть следующие вопросы: /. Новая наука о политике. Н. Макиавелли.
2. Политические и правовые идеи Реформации.
3. Жан Боден и его учение о государстве.
4. Политико-правовые идеи европейского социализма XVI—XVII веков.
В истории концепций государства и права видное место принадлежит знаменитому итальянскому мыслителю Никколо Макиавелли (1469—1527), автору работ "Государь", "Рассуждения о первой декаде Тита Ливия", "История Флоренции" и др. Н. Макиавелли характеризует самостоятельность, величие и мощь государства как идеал, для достижения которого политики должны использовать соответствующие средства, не думая о моральной стороне своих поступков и о гражданской свободе. Отсюда термин "макиавеллизм" для определения беззастенчивой политики, которая добивается своих целей, пренебрегая нормами морали. Государство признается Макиавелли высшим проявлением человеческого духа, а служение государству — целью, смыслом и счастьем человеческой жизни. Почти на полтора века раньше Гоббса Макиавелли обосновывал необходимость государства эгоистической природой человека и потребностью ее насильственного обуздания.
Одной из попыток растущей буржуазии ослабить феодальные узы в странах Западной и Центральной Европы были реформационные движения, которые ставили своей целью реформу церкви и создание вероучения, соответствующего классовым интересам буржуазии. Эти движения были искрой, упавшей в пороховой погреб. Они послужили сигналом к народным
революционным выступлениям против феодального гнета. У истоков Реформации стоял, являясь крупнейшим идеологом ее бюргерского крыла, немецкий теолог Мартин Лютер (1483—1546). Именно он сформулировал те религиозно-политические лозунги, которые вначале вдохновили и сплотили в Германии практически всех поборников Реформации. Завоевани-ем политико-юридической мысли стал сформулированный в эту эпоху Реформации вывод о том, что свобода мысли и совести есть предпосылка и обязательный признак антидеспотического, демократически организованного человеческого общежития. Видным представителем общественно-политической мысли был сторонник и идеолог французского абсолютистского государства Жан Воден (1530—1596), который выдвинул идею о государственном суверенитете. Политико-теоретические взгляды Бодена по своему интеллектуальному содержанию и историческому смыслу представляют собой прорыв к горизонтам политико-правовой идеологии Нового времени.
Шульженко Ф.П. Історія вчень про державу і право. Курс лекцій. 1997р.
Розділ III ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ
У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ В XV—XVII ст.
1. Державно-правові концепції
обгрунтування абсолютизму в XV—XVI ст.
У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад феодального устрою.
В 1358 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії, а згодом (у 1524—1525 рр.) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Воднораз посилилась боротьба і проти політики церкви в суспільстві, що привело до появи єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус (1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.
Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів, збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економічних відносин, що своєю чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів власників.
Спробу вирішити ці проблеми зробили представники ранньобуржуазних вчень про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду можна розділити на два етапи.
Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для друго-го (XVII ст.) — перевага раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення ідеї природного права, з'ясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави.
Крім того, в політико-правовій думці формувалися та обґрунтовувались ідеї громадянського суспільства і правової держави.
Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія". Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визначає тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устремлінь, погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе підкорення долі, як і повені, призводить до негативних наслідків, тому людина має активно використовувати надану їй можливість свободи волі.
З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу1.
На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі.
Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються "єдиновладно"2, — монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена
1 Макиавелли Н Государь. - М , 1990. - С. 74.
2Там само.-С4. 64
силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.
Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке "єдиновладдя" (владу однієї особи) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.
Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки "... у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим1.
Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного — щоб його не пригноблювали.
У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади2.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
