13
з дисципліни: «Аудит»
Аудиторські докази
Об'єктивна істина повинна бути підтверджена доказами. Юридична література трактує поняття доказів як фактичні дані (свідчення) про обставини, що мають значення для прийняття правильного рішення.
Доказом є факт, який підтверджує чи спростовує (заперечує) інший факт, або ж відомості щодо певного факту, які дають змогу досить впевнено сформулювати думку і скласти аудиторський висновок. Докази - це свідчення, які констатують будь-який факт і є незаперечними.
Аудиторські докази - це інформація, зібрана аудитором під час перевірки, і висновки, які слугують для обґрунтування думки щодо достовірності фінансової звітності. Доказ може стати підтвердженням або спростуванням існування тієї або іншої дії чи події.
Кількість інформації, необхідної для аудиторських оцінок, законодавчо не регламентується. Аудитор на основі свого професійного судження має самостійно приймати рішення щодо кількості інформації, необхідної для складання висновку про достовірність фінансової звітності економічного суб'єкта. Джерелами аудиторських доказів можуть бути: облікова система, підтверджуюча документація, матеріальні активи, адміністрація і персонал підприємства, клієнти, постачальники, а також треті особи.
Навіть якщо економічні суб'єкти, фінансова звітність яких підлягає перевірці, здійснюють однакові фінансово-господарські операції, мають однакову чисельність бухгалтерського персоналу і однакову кількість бухгалтерських документів - це ще не свідчить про якість і кількість необхідних аудиторських доказів. Достатність аудиторських доказів у кожному конкретному випадку визначається на основі оцінки системи внутрішнього контролю і рівня аудиторського ризику економічного суб'єкта. Надійність системи внутрішнього контролю та запас аудиторського ризику щодо прийнятного рівня обґрунтовано зменшують необхідну кількість доказів. Аудитор має покладатись на свій професійний досвід і теоретичні знання. При цьому обсяг інформації має бути оптимальним, зважаючи на поєднання критеріїв «витрати» - «якість». Якщо обсяг вивченої інформації занадто малий, аудитор може оптимізувати свої витрати в поточному плані, але така економія у разі некваліфікованого проведення перевірки може обернутись великими фінансовими і моральними втратами. Надлишкова інформація може і не змінити думки аудитора про достовірність фінансової звітності, але неодмінно призведе до подорожчання аудиторської перевірки.
Аудитор, маючи відповідну інформацію, повинен бути повністю переконаний у тому, що його думка абсолютно правильна і справедлива. Для цього він повинен вирішити, чи є його докази достатньо переконливими та релевантними.
Релевантні - це докази, які мають цінність для вирішення поставленої проблеми. Наприклад, доказ того, що на підприємстві перекручена звітність із собівартості продукції, не є цінним при вирішенні питання щодо підтвердження наявності основних засобів.
Основні вимоги до аудиторських доказів полягають у тому, що вони мають бути об'єктивними, неупередженими, доречними, достатніми і своєчасними.
Достовірність - це ознака того, наскільки свідчення можуть вважатись гідними довіри і правдивими.
Якщо докази вважаються цілком правдивими, це може переконати аудитора в тому, що представлена фінансова звітність об'єктивна. Наприклад, якщо інвентаризація товарно-матеріальних цінностей проводилась у присутності аудитора, то докази будуть достовірнішими, ніж ті, що були б одержані від клієнта.
Достовірність операції визначається повнотою і правильністю її оформлення у відповідності до діючих правил ведення бухгалтерського обліку. Під достовірністю операції можна розуміти ступінь адекватного відображення нею об'єктивно здійснених явищ, подій чи процесів. При наявності в операції неточностей, які перекручують дійсні факти (показники), або при відсутності тих чи інших фактів (показників) інформацію називають недостовірною. Для характеристики достовірності багато авторів використовують також термін надійності доказів. Наприклад, якщо аудитор особисто перевірив основні засоби на наявність, то одержаний результат буде більш надійним, ніж той, який він отримає з аналізу інвентаризаційних описів.
Достовірність доказів тісно пов'язана з обраними процедурами аудиту. її можна підвищити тільки шляхом застосування процедур більш якісних з точки зору доречності, незалежності і оцінки джерела інформації, ефективності системи внутрішнього контролю.
Доречність аудиторських доказів оцінюється стосовно предмета аудиту. Докази можуть бути доречними щодо однієї мети і недоречними щодо іншої. Наприклад, якщо аудитор підозрює, що клієнт не фактурує своїх клієнтів при поставках товарів, то необхідною буде процедура порівняння вибіркової сукупності з транспортних документів з відповідними накладними на відвантаження. Або, наприклад, аудитор перевіряв своєчасність оплати за відвантажену продукцію і методом тестування встановив, що в окремих випадках до продажу віднесені суми, по яких бухгалтер зробив некоректні бухгалтерські проводки. Цей доказ свідчить про недостовірність показника звітності Форми №2 «Звіт про фінансові результати» «Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)», проте ніяк не характеризує своєчасність розрахунків. Тому такі свідчення не будуть мати будь-якого відношення до мети аудиту. Сутність доречності визначається метою аудиту.
Незалежність, оцінка джерела інформації та неупередженість аудитора є важливими вимогами стосовно аудиторських доказів. Докази, одержані із зовнішніх джерел (наприклад, від банків, контрагентів, юристів), надійніші, ніж одержані з внутрішніх (відповіді клієнта на питання аудитора). Найдостовірнішою вважається інформація, одержана абсолютно незалежним та неупередженим аудитором.
Достатність доказів у кожному конкретному випадку визначається на основі оцінки системи внутрішнього контролю і ризику аудиторської перевірки. Зазначені чинники визначають умови вибіркової перевірки. Необхідний обсяг вибірки та її репрезентативність дають змогу екстраполювати результати вибірки на генеральну сукупність і одержати об'єктивну інформацію. У будь-якому разі (вибіркової чи суцільної перевірки) аудитор має бути впевненим, що зібрав достатню кількість доказів відповідної якості для складання об'єктивного і обґрунтованого висновку.
Своєчасність аудиторських доказів може розглядатися з двох позицій: за моментом збору доказів і за періодом перевірки в цілому. Одні докази більш переконливі, якщо вони зібрані ближче чи на дату складання балансу. Так, інвентаризації активів доцільно проводити на дату складання балансу. Інші переконливіші, якщо вибірка охоплює весь період, це стосується рахунків покупців і замовників. Аудитор має також зважати на події після дати складання балансу. Так, документи щодо продажу запасів після дати складання балансу можуть бути доказами їх існування на дату його складання.
Для науково обґрунтованого одержання доказів важливе значення має їх класифікація. Класифікація доказів проводиться за певною суттєвою ознакою, яка дає можливість виявити відмінності і подібності між ними, поглибити процес пізнання. Ознака, за якою проводиться поділ на види, називається основою, базою класифікації.
Аудиторські докази можна класифікувати у світлі загальноприйнятих правил подання інформації, передбачених законодавством.
Непрямі докази - це відомості, що не мають прямого відношення до фактів з певного питання. Наприклад, надійність системи внутрішнього контролю може бути непрямим доказом відсутності значних помилок у фінансовій звітності підприємства - клієнта.
Прямий доказ - доказ, який підтверджується первинними документами і обліковими реєстрами (факт недостачі, яка підтверджена інвентаризаційними та зіставними відомостями). Прямі докази можуть поділятися за матеріальними і нематеріальними джерелами (за способом закріплення).
До нематеріальних джерел слід віднести пояснення сторонніх організацій, третіх осіб. Наприклад, підтвердження суми дебіторської заборгованості, яке можна одержати по телефону чи письмово.
Під матеріальними джерелами розуміють письмові документи і натуральні об'єкти.
Речовими (натуральними) доказами є підтвердження фактичного існування машин і обладнання.
Натуральні об'єкти дають можливість визначити кількість товарно-матеріальних цінностей, їх якість, умови зберігання, рівень використання та інші параметри, необхідні для виявлення реальності документальних даних, а також для одержання даних, відсутніх у документах.
Письмові докази, у свою чергу, згідно з обраними критеріями поділяють на підвиди. За суб'єктом їх поділяють на офіційні і неофіційні. Офіційними є документи, що складаються і походять від державних закладів, підприємств, посадових осіб (наприклад, податкової інспекції). Неофіційні документи складаються громадянами України чи працівниками підприємства для допоміжного користування. Прикладом є позов від громадян стосовно неправильного утримання прибуткового податку.
Згідно з доказовим значенням письмові документи поділяються на чотири групи: первинні, зведені, неофіційні і допоміжні.
Під первинними документами розуміють такі документи, які відображають господарські операції, чи є основою для їх проведення, чи підтверджують які-небудь події, факти, кількість і стан ресурсів, що перевіряються.
Зведені - це такі документи, які в укрупненому вигляді відображають різні дані, їх особливістю є вторинність. В них реєструють господарські операції за даними первинних документів.
Неофіційними документами слід вважати такі, які матеріально відповідальні особи та інші працівники ведуть за власною ініціативою, складають їх, не дотримуючись встановленого порядку оформлення аналогічних документів, і фіксують в них економічні явища, що відбуваються на підприємстві.
Допоміжними є такі документи, в яких викладена думка окремих осіб з економічних питань і явиш, що відбуваються на підприємстві.
За даними первинних документів можна зробити висновки про нестачі, порушення, зловживання, розміри матеріального збитку. Дані зведених документів дають можливість зробити умовно точний висновок. Неофіційні і допоміжні документи доказового значення не мають. Але їх можна з успіхом використовувати при виборі напрямків контролю, в оцінці виявлених фактів і у визначенні рівня вини окремих працівників у допущених порушеннях.
За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі і довідково-інформаційні. Розпорядчі документи містять відомості владно-вольового характеру. Це, наприклад, первинні документи, оголошення про випуск акцій, накази тощо. До довідково-інформаційних належать різного роду довідки, листи, звіти, акти перевірок, протоколи засідань, акти технічного огляду тощо. За формою вони поділяються на прості і нотаріально-завірені.
За джерелами докази поділяються на дані, сформовані під контролем аудиторів, адміністрації підприємства, третіх осіб. Найбільшу довіру у аудитора викликають дані, одержані в результаті власного дослідження. Якщо аудитор перевірив запаси на предмет їх наявності, то він може контролювати правильність їх обліку і проводити перевірку процесу формування аудиторського доказу.
Страницы: 1, 2
