Отож, можна зробити висновок, що постать телевізійного ведучого має велике значення в телевізійній програмі. Саме від ведучого залежить, як буде сприйнята телевізійною аудиторією подана інформація. Мало того, що ведучий є обличчям телевізійної програми, на ньому ще й лежить досить серйозна,,місія” – розкрити авторський задум і донести його глядачеві. Оскільки головним завданням ведучого все ж залишається інформування аудиторії, він повинен володіти величезною кількістю характеристик, аби задовольнити її потреби. Адже, інформація, подана без емоцій, сухо, сприймається або дуже погано, або не сприймається взагалі. Ведучий повинен пропускати матеріал через себе, співпереживати, володіти якостями психолога, вченого, актора і т.д. Від манери говорити, одягатися, поводитись перед камерою, швидко реагувати на зміни, залежить те, як ведучого сприйме аудиторія. Тому ведучому слід постійно вдосконалювати свої навики, підвищувати свій рівень професіоналізму, набувати все нових і нових вмінь.
Висновки
За результатами наукового дослідження зроблені наступні загальні висновки. В роботі над телевізійною програмою бере участь велика кількість людей. Але одне з головних місць належить авторові. Коли накопичується певна кількість матеріалу, цікавого для громадськості, постає питання донесення його до аудиторії, питання викладу цього матеріалу. В ході такого пізнавального і творчого мислення і народжується авторський задум.
Задум – це лише контури майбутнього твору, більш-менш уявлені його загальні обриси, де вже прослідковується певний порядок і послідовність викладу, зіставлення окремих фактів чи подробиць одного факту, розвиток думки й кінцева мета виступу. Тут уже з’являються такі фактори, як продуманість виступу, чіткість викладу, мотиви суджень і висновків. Обрана тема конкретизується у визначених обрисах викладу матеріалу. Продуманий автором задум спонукає його шукати найкращі, найвиразніші вирішення теми, запобігає проникненню в матеріал чогось зайвого, другорядного, нецікавого.
Сформований авторський задум полегшує освоєння журналістом зібраних фактів, допомагає їх упорядкувати і,,оцінити”, відкидаючи дріб’язкові і непотрібні. Вдалий задум допомагає авторові зрозуміти, з чого почати, на яку думку спиратися, якими фактами керувати.
Під час роботи над майбутнім твором авторові слід продумати композицію, для досягнення бажаного результату і спрощення роботи ведучого. Композиція – це принцип організації відображуваного автором матеріалу. Зазвичай вона обумовлена темою та ідеєю, представляючи собою таке поєднання відібраних подій і фактів, що розкриває їх глибинний зв’язок і висловлює позицію автора. Саме за допомогою композиції автор розміщує матеріал у послідовності, відповідно до свого задуму, не дає згаснути інтересу аудиторії, фокусує її увагу на головному, підводить до необхідних висновків.
Власний досвід журналіста, його знання, ерудиція, інформованість і, крім того, знайдені ним факти є джерелами виникнення задуму. Авторові необхідно володіти всіма прийомами і засобами створення екранного образу, втілення на екрані творчого задуму. Головна турбота автора – знайти своїм задумом адекватне драматургічне втілення, композиційний лад, надати своєму майбутньому матеріалу форми, яка буде не лише змістовною, а й цікавою для аудиторії.
Стосовно постаті телевізійного ведучого і його роолі в реалізації авторського задуму з’ясувалося наступне.
Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим.
Щоб недоліки здавалися перевагами, ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Телебачення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією.
Головне в структурі особистості журналіста, що виражає його дії під час обробки й передачі інформації – це переконання. Процес комунікації багато в чому визначається тим, як журналіст розуміє свою соціальну роль, у чому бачить своє завдання і якими принципами керується у своїй професійній діяльності. Успішність діяльності творчого працівника телебачення залежить також від ступеня його компетентності в питаннях, висвітленням яких він займається. Немає необхідності говорити про те, що ведучий повинен знати предмет своєї передачі в достатній мірі.
Звертаючись до почуттів аудиторії, ведучий повинен при цьому сам володіти добре розвиненою емоційно-чуттєвою структурою.
Ведучий телевізійної програми є представником певної соціальної групи, і його взаємодію можна розглядати як,,представницьке спілкування”, маючи на увазі спільні інтереси, цінності, ідеали і настанови цієї соціальної групи. Він повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Здатність ведучого викликати до себе і, відповідно, до свого повідомлення довіру аудиторії є дуже важливим моментом. Тут спрацьовує так званий,,кредит довіри” аудиторії до людей своєї соціальної групи.
Автори і ведучі готують і записують телевізійну передачу, пам’ятаючи про образ,,потенційного” партнера – телевізійну аудиторію. Ведучим слід володіти великою кількістю вмінь і навичок, серед яких: готовність до творчості, здатність до самостійних дій і швидкого прийняття рішень, висока концентрація уваги, саморегуляція поведінки, комунікабельність. В структурі особи телевізійного ведучого мають фігурувати такі характеристики, як: впевненість у собі, психологічна зрілість, здатність проявляти дружелюбність і емоційну виразність.
Ведучий повинен легко, швидко і вільно орієнтуватись в будь-якій обстановці, звертати увагу на щось важливе. Велике значення має здатність концентрувати і розподіляти увагу і добра оперативна пам’ять.
До основних якостей, якими має володіти телеведучий, належать: привітна зовнішність; голос і мова; освіта і життєвий досвід; уява; скромність; що ґрунтується на вірі в себе; щирість і почуття гумору, розум і винахідливість.
Багато людей уявляють собі образ,,ідеального” ведучого таким: співчутливий, має аналітичний розум, глибокий, шанобливий, не авантюрист, аскет, принциповий, працює для інших, відчуває настрій інших, має гарний настрій, приємну зовнішність і чудовий зовнішній вигляд.
Головна мета ведучого – встановити контакт, але зробити це дуже тонко, так, щоб аудиторія прийняла цей контакт не як навіювання чи нав’язування певної думки, а як дружню, невимушену розмову. Своєю працею він реалізує авторський задум, допомагає глядачеві правильно сприйняти і зрозуміти інформаціє, яка подається з телевізійного екрану. Саме через постать телевізійного ведучого автор розмовляє з глядачами.
Список використаних джерел
1. Азарин В. От замысла до экрана. – М.: Аспект-Пресс, 1995. – 267 с.
2. Андронников И. Слово экранное и сказанное. – М.: Луч, 1984. – 163 с.
3. Асмолов А. Психология личности. – М.: Высшая школа, 1990. – 235 с.
4. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Миг, 1986. – 186 с.
5. Беляев И. Спектакль без актера: записки режиссера документальных фильмов. – М.: Высшая школа, 1982. – 164 с.
6. Беспамятнова Г. К проблеме имиджа человека на экране. – Воронеж: Весть, 1999. – 156 с.
7. Богомолова Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М.: Высшая школа, 1991. – 156 с.
8. Борецкий Р., Кузнецов Г. Журналист ТВ: за кадром и в кадре. – М.: Миг, 1990. – 186 с.
9. Браун Л. Имидж – путь к успеху. – СПб.: Лига, 1997. – 205 с.
10. Вакурова Н., Московкин Л. Типология жанров современной экранной продукции. – М.: Ин-т современного искусства, 1997. – 156 с.
11. Васильева Л. Делаем новости. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – 190 с.
12. Вильчек В. Под знаком ТВ. – М.: Искусство, 1987. – 187 с.
13. Герриг Р. Зимбардо Ф. Психология жизни. – СПб.: Лига, 2004. – 439 с.
14. Голдовская М. Человек крупным планом. – М.: Луч, 1981. – 201 с.
15. Гоян В. Ведучий телепрограми: Методичні рекомендації. – К.: Медіа, 2002. – 183 с.
16. Гуревич П. Приключения имиджа: типология телевизионного образа и парадоксы его восприятия. – М.: Высшая школа, 1991. – 189 с.
17. Додонов Б. В мире эмоций. – К.: Весна, 1987. – 178 с.
18. Єлісовенко Ю. Техніка екранного мовлення. – К.: Прапор, 2002. – 257 с.
19. Ершов П. Режиссура как практическая психология. – М.: Встреча, 1972. – 145 с.
20. Засорина Т., Федосова Н. Профессия – журналист. – Ростов н/Д: Феникс, 1999. – 320 с.
21. Каган М. Мир общения. Проблема межсубъективных отношений. – М.: Политииздат, 1988. – 141 с.
22. Ким М. Технология создания журналистского произведения. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001. – 320 с.
23. Князев А. Основы тележурналистики и телерепортажа. – Бишкек: КРСУ, 2001. – 160 с.
24. Коновроцкий П. Личность и майстерство журналиста-ведущего как важный фактор телевизионной программы. – М.: Высшая школа, 1993. – 208 с.
25. Копылова Р. Кинематограф плюс телевидение. – М.: Миг, 1977. – 167 с.
26. Копылова Р. Контакт: Заметки о телевизионности. – М.: Искусство,
1974. – 173 с.
27. Корконосенко С. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000. – 146 с.
28. Краткий словарь литературоведческих терминов // Под общ. ред. С.Тураева. – М.: Высшая школа, 1988. – 168 с.
29. Кузнецов Г. Телевизионный журналист. – М.: МГУ, 1980. – 185 с.
30. Кузнецов Г., Цвик В., Юровский А. и др. Телевизионная журналистика. – М.: Высшая школа, 2002. – 304 с.
31. Лазутина Г. Основы творческой деятельности журналиста. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 240 с.
32. Льюис Б. Диктор телевидения. – М.: Встреча, 1973. – 234 с.
33. Маклюэн М. телевидение: робкий гигант // Телевидение вчера, сегодня, завтра. – М.: Высшая школа, 1987. – 132 с.
34. Маккой К. Вещание без помех. – М.: Мир, 2000. – 207 с.
35. Матвеева Л., Аникеева Т., Мочалова Ю. Психология телевизионной коммуникации. – М.: Аспекст-Пресс, 2000. – 225 с.
36. Матвеева Л. Модель комунікативного акта в телевизионном общении // Психологический журнал. – 2000. – № 2. – С.18 – 23.
37. Муратов С. Диалог: телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Высшая школа, 1983. – 112 с.
38. Муратов С. Нравственные принципы тележурналистики. – М.: Миг, 1994. – 217 с.
39. Муратов С. Телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Высшая школа, 2003. – 163 с.
40. Ожегов С. Словарь русского языка. – М.: Мысль, 1968. – 367 с.
41. Отт У. Телевизионное знакомство. – М.: Миг, 1992. – 174 с.
42. Петренко В., Пронина Е. Человек на телеэкране Опыт психосемантического исследования // Психологический журнал. – 1986. – № 3. – С. 27 – 32.
43. Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості: проблеми майстерності. – К.: Промінь, 1973. – 284 с.
44. Прохоров Е. Искусство публицистики. – М.: Высшая школа, 1984. – 286 с.
45. Рикер П. Конфликт интерпретаций. – М.: Высшая школа, 2002. – 149 с.
46. Саппак В. Телевидение и мы. – М.: Искусство, 1963. – 173 с.
47. Саруханов В. Азбука телевидения. Теледраматургия. Телевизионная режисура. – М.: Высшая школа, 1994. – 198 с.
48. Станиславский К. Работа актера над собой. – М.: Высшая школа, 2002. – 190 с.
49. Тлумачний словник української мови // За ред. В. Калашника. – Х.: Прапор, 2004. – 992 с.
50. Фэнг И. Теленовости: секреты журналистского майстерства. – М.: Миг, 1993. – 190 с.
51. Цвик В. Журналист с микрофоном. – М.: ДИДМНЭПУ, 2000. – 112 с.
52. Щербатюк Т. Екраннна природа одного з діалогічних жанрів. – К.: Веселка, 1995. – 231 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
