Рефераты. Чи є "колонка редактора" самостійним жанром? Якщо так, то чим вона відрізняється від інших жанрів

У Володимира Кулеби інший стиль, інший підхід. Його "колонки" подавалися під рубрикою "Чай на серветці", були невеликі за обсягом – займали справді класичну газетну колонку на сторінці формату А3, писалися у формі невеликих новелок-спогадів про недавнє минуле – періоду так званого застою та перебудови. Це справді була своєрідна подорож у застій. Написані невимушено й легко, вони так само легко, з інтересом читалися. Це якраз той випадок, коли авторові у простій, на перший погляд, безшабашно-іронічній формі показати на прикладі "стовпів застою" типові норови тих часів. Це було актуально, оскільки позбувшись радянського режиму, тогочасних рудиментів українське суспільство ще не позбулося. Ці та інші "колонки" Володимира Кулеби також вийшли окремою книжкою, що так і називається – "Подорож у застій і зворотно".


3. Мотивація до написання


Тема народжується із задуму, на який наштовхують життєві реалії. Це може бути побачене, почуте, прочитане, осмислене – все те, що хвилює людей, що становить інтерес для багатьох. Іноді незначний, на перший погляд, факт, маленька деталь можуть збурити почуття, вразити розум, викликати ті чи ті роздуми. З'являється бажання, мотивація, своєрідний стимул написання статті.

Пригадується, 1995 року, напередодні 50-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, уже вкотре загострилося ідеологічне протистояння між ветеранами Радянської (Червоної) та Української повстанської (УПА) армій. В одній із дискусій мене вразила непримиренна фраза заштореного "червоного" ветерана: "Бандерівці – бандити з великої дороги!" На той час з'явилося вже чимало колись забороненої літератури, яка підняла завісу брехні над тими давніми подіями. І поставало питання: чому з бандитами майже десять років не могли справитися регулярні війська двох імперій – нацистської та більшовицької? Як же сталося, що бандити десять років контролювали чималі території, і не тільки у Західній Україні? Чи протрималися б бандити з боями так довго по війні, якби не мали широкої і масової підтримки населення?

Та війна, що її розв'язали Сталін з Гітлером, забрала десятки мільйонів людських життів, морями горя залила величезні території. То чи доцільно через півстоліття звинувачувати єдинокровних братів – солдатів кривавої бойні, хоча б на чиєму боці їм доводилося воювати? З різних причин – одні доброхіть, другі під примусом – мусили йти в те пекло, гинути в болотах, замерзати в снігах, умирати на полі бою. То чи варто нині згадувати, хто правіший ішов під кулі? Смерть зрівняла всіх. Цивілізовані народи прибирають по війні могили, незалежно до яких армій належали полеглі. Не слід сьогодні ділитися на "своїх" і "чужих": усі ми діти однієї матері – землі, однієї держави.

Такі роздуми викликала почута ненависна фраза, вона й лягла в основу "колонки", яка закінчувалася словами: "Тож будьмо великодушними і мудрими, ветерани Червоної Армії і ветерани Повстанчої Армії, – подаймо руку одне одному. Пам'ятаймо: якщо свої чубляться, приходять чужі зі сторони і обох прибирають до рук" [2, 40].

Цей відступ я навів, абстрагуючись від питань журналістської майстерності, для ілюстрації лише трьох важливих моментів:

1) як може з'явитися поштовх до написання "колонки";

2) яка буває мотивація написання;

3) якою актуальною може бути проблема і через 10 років; проблема примирення не розв'язана й досі: уже президент Ющенко вперше на державному рівні закликав ветеранів з обох сторін подати один одному руку, а на запитання: хто має зробити це першим? Мудро відповів: "Розумніший".

Можу ще додати, що особисто для мене ця перша на тему національної єдності стаття поклала початок цілому циклу матеріалів, зокрема: "Кожен нині покладається лише на себе. Однак поодинці лише вмирають, виживають тільки гуртом"; "Від виснажливого протистояння – до національного єднання"; "Якщо нині нас не об'єднає здоровий глузд, то завтра може об'єднати в'язнична камера" [2, 41–52] та ін.

Отже, мотивацією написання "колонки редактора" можуть бути найрізноманітніші приводи – у кожної людини це відбувається по-своєму. Причиною виступити саме редакторові з певної теми завжди є суспільна потреба у такому виступові. Ця потреба з'являється тоді, коли треба:

– відгукнутися на злободенну проблему дня;

– дати відповідь на поставлене життям питання;

– певним чином вплинути на читача;

– роз'яснити певну ідею, яка хвилює суспільство;

– висловити критику на адресу влади;

– запропонувати кардинальне рішення;

– підтримати певну політичну силу або певного лідера.

Перелік таких моментів можна продовжувати – життя завжди може підказати найнесподіванішу тему, так само, як може з'явитися найнесподіваніший привід взятися за її розробку.

Кожного разу редактор береться за перо, коли:

– відчуває професійну необхідність у цьому;

– вбачає в темі новизну для читача;

– вражений рідкісним висловом, парадоксальною думкою;

– виникає необхідність виразити переповнені почуття;

– з'являється бажання отримати задоволення від самого процесу написання;

– ставить таке завдання засновник.

Хоча б які були причини та мотивація написання заголовної статті номера, хоча б який був поштовх до цього, хоча б як мало було редакторів, які пишуть, – все ж "колонка редактора" утвердила себе як жанр, більше того, як жанр саме редакторський. Бо з усіх мотивацій найголовнішою залишається необхідність саме в такий спосіб висловити позицію редакції.


4. Позиція редактора – позиція газети


Кожне видання має свою позицію. Вона – як своєрідна форма, в якій засіб масової інформації втілює свій зміст. А змісту, як доводить діалектика, без форми не буває. Тому всі розмови про незаангажованість того чи того ЗМІ є просто демонстративними деклараціями, які здебільшого нічого спільного з реальністю не мають. Бо навіть відсутність позиції – це також позиція. Тому об'єктивність і правдивість у масовій комунікації – це насамперед зважене висвітлення різних сторін суспільного життя, показ і зіткнення протилежних за суттю позицій політичних сил, як це, приміром, роблять журналісти газети "Україна молода" та 5-го телеканалу. Але й тут, попри послідовно підтримуваний імідж незалежної газети у першому випадку та "каналу чесних новин" у другому, з інформаційного мішка обох ЗМІ витикається шило заангажованості. Адже спостережливій людині неважко помітити, що і газета, і телеканал з більшою чи меншою віртуозністю проводять лінію певних угрупувань у президентському оточенні. Та цю заангажованість можна вибачити і сприйняти, оскільки вона не виходить за межі загального національно-державницького поля, і це найбільше відповідає українським інтересам.

Засоби масової інформації політичних партій прямолінійніші і відвертіші: вони не приховують свою позицію. Зрозуміло, що орган КПУ "Коммунист" дотримується ідеології своєї партії, а заснований прогресивними соціалістами часопис "Досвітні вогні" є рупором їхнього лідера Наталії Вітренко. Так само орган соцпартії "Товариш" відбиває позицію соціалістів. Обрана газетою лінія підтримується всіма властивими журналістиці засобами: тематикою, жанрами, відповідним добором автури, поглядами на поточні події суспільного життя, спрямованими на захист інтересів засновника або того, хто за ним стоїть. На жаль, в українському законодавстві чітко не визначено дефініції понять "засновник" і "власник" засобу масової інформації, тому дуже часто за фактичними засновниками можуть стояти зовсім інші люди чи структури. Хоча б хто там був – політична партія, олігархічний клан чи окремий магнат-мільярдер – це суті сказаного не змінює.

Чимало газет, виставляючи себе поборниками об'єктивності, безсторонності та неупередженості, насправді приховано відстоюють інтереси певних сил. І це реалізується в їхній позиції, провідником і виразником якої є перший керівник. Чи завжди особиста позиція головного редактора збігається з позицією керованого ним видання – це ще велике питання. Суперечність між поглядами, які пропагує редактор, і поглядами, які він насправді сповідує, призводить до внутрішнього конфлікту, душевного сум'яття та дискомфорту. Безумовно, такому редакторові важко виступати з власними матеріалами, які суперечать його поглядам. А за умови твердих ідеологічних принципів та загостреного розуміння честі він не візьметься редагувати газету, в якій доводиться наступати на горло власним переконанням.

Заглиблення у такі психологічні тонкощі – то вже інша тема. Тому виходимо з того, що особисті погляди редактора збігаються з позицією редагованого ним видання – тут, як кажуть, повна гармонія. І тому, наприклад, головні редактори націоналістичної газети "Шлях перемоги" та прокомуністичної "Київський вісник", дотримуючись діаметрально протилежних поглядів, займають чесну позицію, пропагуючи те, у що самі, треба сподіватися, вірять.

З відновленням незалежності України гостро постали питання національного державотворення. У суспільстві, десятиліттями зомбованому комуністичною ідеологією, розгорнулися гарячі дискусії щодо майбутнього, національного відродження, утвердження демократії. Газета "Вечірній Київ" вирвалась із партійних лабетів, коли ще компартія була при владі. Тоді засновником став трудовий колектив, і часопис відразу зайняв державницьку позицію. Бувши головним редактором газети "Вечірній Київ", я систематично особисто відгукувався на важливі, суспільно значущі теми під рубрикою "Колонка головного редактора". Саме життя примусило взятися за перо – нові часи, часи національного державотворення висували нові проблеми, на які українська спільнота шукала відповіді. Особливо людей цікавив розвиток національного питання в нових умовах. Так з'явився цикл статей на цю непросту тематику. Про їхній зміст можна судити із заголовків: "Дещо про національну гордість"; "Права нації і права людини"; "Нація і націоналізм"; "Національна держава і державна нація"; "Душа нації – дух народу"; "Корінна нація і нацменшини"; "як повернути манкурту пам'ять" та ін.

Лаконічна форма "колонки" диктувала стислість викладу, стрункість аргументації та публіцистичність мови. Тема виступу і дібраний матеріал вимагали "не розтікатися мислею по древу", а відразу "брати бика за роги" й чітко визначати свої позиції. По-іншому неможливо було уявити собі розкриття теми, приміром, у статтях світоглядного характеру. Заявивши у заголовку тему, автор просто зобов'язаний бути світоглядно чітким, у цьому випадку зовсім не доречне будь-яке, хай навіть з найкращими намірами, "затуманення суті", бо читач хоче знати конкретну позицію автора, бо без такої позиції сам виступ на цю тему втрачає будь-який сенс. "Колонки головного редактора" регулярно – двічі, а то й тричі на тиждень – друкувалися на першій сторінці. То була виснажлива, але потрібна робота. Вдалося виробити свій стиль: "гаряча тема"; аналіз-роздум на дві сторінки комп'ютерного набору; простота письма; якомога чіткіші висновки, що позначалися прислівниками "по-перше…", "по-друге…", "по-третє…" або римським чи арабськими цифрами 1), 2), 3) – І, ІІ, ІІІ; і навіть факсимільне відтворення імені й прізвища автора під матеріалом.

Можу без зайвої скромності сказати, що ці матеріали влучали в ціль, добре сприймалися читачами, вирізалися з газети і складалися в досьє – судити так можу з численних відгуків читачів, що надходили в листах, телефоном чи висловлювалися при зустрічах. Вибрані "колонки" виходили окремими книгами, про їх тематичний спектр свідчать назви: "Поодинці – вмирають, виживають – гуртом" (1995), "Як повернути манкурту пам'ять?..." (1997), "На нашій, не своїй землі…" (1998).

Головний редактор передусім сам як автор заголовної статті повинен мати чітку позицію з порушеної ним проблеми – інакше немає сенсу виступати зі своєю "колонкою". Є два способи вираження авторської позиції:

а) безпосередня декларація автором власних поглядів;

б) підведення читача (слухача, глядача) логікою викладу, ґрунтовною аргументацією до певного висновку, який він самостійно має зробити з матеріалу.

ПРЯМА ДЕКЛАРАЦІЯ світоглядної позиції чи погляду на певну суспільну проблему застосовується за таких умов:

– якщо редактор має "залізні" аргументи і "залізну" логіку, що б'ють, як постріл, і здатні привернути увагу читача, і автор переконаний, що це – найекономніший і найдохідливіший спосіб донести свою думку до нього;

– якщо сам матеріал вимагає прямоти і ясності, а іншій формі подання його зміст "чинить внутрішній опір";

– якщо постать автора відома і значуща, а людям цікава саме його позиція та його думка (постать редактора має бути саме такою, адже за логікою він має бути першим публіцистом редакції).

Як приклад прямої декларації авторської позиції, наведу фразу зі статті "Ідеологія держави":

"Ми повинні усвідомити: якщо ми хочемо мати власну державу, а не територію; якщо ми хочемо мати український народ, а не населення – нам потрібна національна ідеологія" [2, 10].

Виділені слова є ключовими у концепції, яку обстоює автор, вони акцентують увагу читача на наріжних поняттях і не тільки декларують авторську позицію, а й на змістових протиставленнях: держава – територія, народ – населення переконують читача, чому потрібна державна ідеологія: щоб мати саме державу і саме народ. Тому цілком логічним є висновок, який випливає з аргументації:

"Жити без державної ідеології – значить, жити наосліп, не бачити перспективи, не вірити в майбутнє" [2, 12].

Другий підхід, коли автор спонукає читача самотужки зробити відповідні висновки, до яких підводить його логікою викладу фактів, має ті переваги, що постать автора ніби залишається за кадром. Він не нав'язує своєї думки, він неупереджено викладає факти, хоча сам добір фактів, система їх викладу насправді не такі вже й безсторонні. А позиція автора ніби захована за низкою фактажу. Так, у статті "Доки Верховна Рада галасує, Київ не голосує" аналізувалася пасивність киян під час безконечних виборів-довиборів 1995 р., коли на виборчі дільниці не приходило більше половини виборців і вибори за тодішнім законом вважалися такими, що не відбулися. Крім заголовка, в якому проглядається негативна оцінна позиція автора щодо Верховної Ради, більше ніде в тексті цього немає. Викладаються лише факти, дані соціологічних опитувань тощо. У завершальній фразі є авторський роздум на підставі викладених фактів, але він не нав'язується читачеві, автор ним просто ділиться з читачем, який може погодитись або не погодитись із цим роздумом:

"Словом, виборці залишаються наодинці зі своїми сумнівами і своєю зневірою. Однак протестувати неучастю у виборах дарма – цим справі не зарадиш. А обравши депутатів, можна хоч з когось спитати за те, що діється в Україні і з Україною" [3, 12].

Обидва підходи, обидві концепції журналістської творчості однаковою мірою вимагають від автора добротного рівня професійності, глибокого проникнення в проблематику, досконалого володіння фактичним матеріалом і, звичайно ж, високої журналістської майстерності.


5. Вимоги до "колонки редактора"


"Колонка редактора", безумовно, належить до аналітичних жанрів, адже у ній виражається позиція редакції з найактуальніших проблем, а щоб сформулювати позицію, її треба обґрунтувати серйозним аналізом. Конкретніше – це може бути стаття, аналітичний огляд чи аналітичний коментар. Отже, вимоги до "колонки" такі ж, як і до названих жанрів, тільки ще жорсткіші і, можна сказати, суворіші.

Роль заголовка важко переоцінити для будь-якого матеріалу – про це ще буде йти мова попереду. Для "колонки редактора" він має особливе значення. Заголовок має бути чітким, зрозумілим, стріляючим, щоб відразу привернути увагу читача. Власне, вдалий заголовок – це вже півстатті.

Композиційна стрункість – друга вимога. Авторові важливо мати почуття міри в обсягу – він не повинен бути більшим, ніж цього вимагає тема і фактаж. Структура має три класичні складники:

– зав'язку – перші речення, які покликані зацікавити читача, прикувати його увагу до теми;

– виклад – власне аргументація, покликана переконати читача, підвести до логічного висновку;

– резюме – висновок, згусток думки, яка випливає зі змісту, те, що хотів сказати автор, заради чого писалася стаття.

Якщо зав'язка – принада, своєрідна наживка для читача, аргументація – пожива для розуму, стимулятор, який збуджує думку, а разом вони – пристрілка, то висновок – це той головний постріл, що має вцілити в точку, вразити відкриттям істини. Це не тільки узагальнення, яке випливає з викладу, а й нерідко прогноз, що може бути, до чого може дійти, якщо не врахувати того, що є.

Ці класичні елементи композиції не обов'язково мають застосовуватися в послідовному порядку – стаття може починатися з викладу, а зав'язка – винесена у вріз чи в надзаголовок або підзаголовок, а може починатися з висновку, який далі аргументується у викладі. Головне, щоб усе це било в ціль, досягало мети, якнайточніше виражало позицію автора, а отже, й редакції.

Структура – хребет статті, зміст – її душа. Зображальні засоби – приправа до змісту, про яку також слід подбати. А це – влучне слово, метафора, порівняння, афоризм, приказка, гумор, іронія, сарказм, парадокс – все те, що допомагає чіткіше висловити позицію газети. Для успіху авторові матеріалу важливо:

– дотримуватися етичних норм;

– мати особисту точку зору, свої переконання і позицію;

– виробити публіцистичний стиль; емоційність, небайдужість, щоб душа вихлюпувалась, – це ніколи не завадить;

– бути добре поінформованим, зібрати достатній фактаж;

– дбати про пропорційне співвідношення теми і завдання;

– розраховувати власні сили і можливості при написанні;

– правильно будувати внутрішній сюжет, стежачи за динамічним рухом думки;

– забезпечити міцну аргументацію;

– намагатися писати просто і логічно;

– мати власну глибоку переконаність;

– подумати про ефективність виступу.

Не буде зайвим запросити читачів до дискусії, висловитися з цього приводу, подати адресу для відгуків.


6. Вузлики для пам'яті авторові "колонки"


Звичайно, якщо говорити в контексті високого рівня майстерності, то всі ті вимоги, що висуваються до будь-якого майстерно написаного тексту, стосуються й "колонки редактора". Та слід враховувати, що "колонка" – це особливий, редакторський, жанр, отже, і вимоги будуть особливими. Таких особливостей можна виділити кілька:

Перша. "Колонка" виражає позицію всієї редакції. Отже, слід особливо подбати про чіткість і дохідливість висловленої позиції.

Друга. Вона звернена до масової аудиторії, і дуже важливо з першого рядка зацікавити читача, щоб її прочитало якомога більше людей.

Третя. Оскільки автором є редактор (головний редактор), якому треба виправдовувати імідж першого пера редакції (саме так сприймається загалом його високе становище), то його твір має бути еталонним, взірцем високої майстерності для всього колективу.

З цього випливає, що редакторський твір оцінюватимуть набагато прискіпливіше не тільки читачі, а й колеги по перу з інших засобів масової інформації і передусім члени очолюваного колективу. Невдалий виступ може стати відчутним ударом по авторитету редактора, значно підмочити його репутацію як творчої людини, поставити під сумнів рівень його професійної майстерності, кинути тінь недолугості на очолюване ним видання. Все це висуває підвищені вимоги до автора, змушує його з особливою відповідальністю ставитися до власного публічного виступу.

Звісно, у кожного пишучого редактора є свої підходи, свої правила написання матеріалу, свій досвід і свій стиль. Можу поділитися своєрідним "катехізисом" із власного редакторського досвіду: у мене були виписані і лежали під склом на столі як нагадування десять правил, яких треба дотримуватися, працюючи над заголовною статтею. Ось вони:

1. З'ясувати для себе чітко, що хочеш сказати, і не говорити того, що не стосується теми.

2. Скласти план, про що саме і в якому порядку викладати думки.

3. Не писати довго і нудно, мати відчуття міри, стежити за тематичною пропорційністю текстових "вузлів".

4. Не пропустити нагоди послатися на власний досвід, якщо він є та якщо доречний у даному конкретному випадку.

5. Редагувати себе без жалю, відсікати будь-яку зайвину в думках і словах – під час і після написання.

6. Рішуче уникати банальностей та тривіальності.

7. Якомога менше посилатися на загальновідомі факти, згадувати їх тільки тоді, коли без них неможливо повніше і переконливіше розкрити тему.

8. Уникати мовних, сюжетних, мислительних та інших штампів – вони значно знижують професійний рівень матеріалу.

9. У жодному разі не застосовувати "оживляжу" та інших мовних красивостей – вони, як полова в добірному зерні.

10. Прочитати згодом: хай стаття по можливості відстоїться, щоб поглянути свіжим оком і доредагувати її.

Дотримуватися цих правил, за великим рахунком, не завадить будь-кому при написанні будь-якого матеріалу – це не викликає жодного сумніву. Для редактора як автора журналістського твору, тим більше заголовної статті, вони є обов'язковими. Хоча скласти перелік таких правил легше, ніж виконати їх: отут потрібні знання, досвід, практичні навички.



Література


1. Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". – 21,22 ст.

2. Карпенко В. Поодинці – вмирають, виживають – гуртом. – К.: Газета "Вечірній Київ", 1996. – 208 c.

3. Карпенко В. Як повернути манкурту пам'ять?.. – К., 1997. – 430 с.


Страницы: 1, 2



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.