Головним аспектом духовності, за Сковородою, є не тільки пізнання людиною об'єктивного світу, але й її самопізнання. Останнє є більш важливим, бо кінцева його мета - це невидима натура, наближення до трансцендентного. В обох випадках цей процес пов'язаний з Вірою, Надією та Любов'ю. «Насіння всіх наук ховається в середині людини, тут приховане їх джерело» [34, с. 367]. «А що є віра, коли не викриття чи вияснення серцем зрозумілої невидимої натури?» [35, с. 356]. Пізнання є цілісністю, але здійснюється воно як раціональними методами, так і у процесі містичного осяяння. Раціональне пізнання передбачає відрізнення суб'єкту та об'єкту, а також розуміння своєї самості. Тут Віра, Надія та Любов постають елементами та стимулами досягнення наукової істини, більш того, любов «досліджує та розмірковує». «Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним…» [32, с. 227]. Григорій Сковорода підкреслює, що Віра - це «світильник стежкам твоїм» [31, с. 195].

Висновок

Дослідження інтерпретацій понять Віри, Надії та Любові в згаданих пам'ятках української культури, розглянутих в контексті культури світової, і перш за все, в контексті релігійно орієнтованої філософії, дає підстави узагальнити та показати їх сутнісні характеристики та субординацію. Ці категорії мають багато спільного в статусі, функціях та структурі і разом з тим, відмінності у певних значеннях, у порядку підпорядкованості на різних щаблях своєї наявності.

Віра (Надія розглядається як її уточнення, доповнення і підсилення) виступає як основа, фундамент сакрального зв'язку. Віра має чуттєві та раціональні початки, вихідні засновки і кінцеву мету. Вона експлікується як основа очікуваного. На повсякденному рівні, коли очікуване здійснюється, вона втрачає свою актуальність, надаючи місце вірі в нове очікуване. Тобто, для неї характерні динаміка і певна дискретність. Якщо Надія орієнтована, в основному, на майбутнє, то Віра індиферентна до часових параметрів, а її значення для людини може бути однаково важливим і щодо майбутнього, теперішнього та минулого. І Віра і Надія характеризують внутрішній стан особи та спрямовані, у першу чергу, на рішення нею своїх проблем, сподівань та мрій. Але Віра частіше, в порівнянні із Надією, спонукає людину звертатися до явищ, які не торкаються її особисто, більшою мірою стимулює бажання впливати на події, що відбуваються за межами власного буття. Отже, у ставленні до зовнішнього світу виявляються різні ступені суб'єктивного забарвлення цих екзистенціалів.

На щаблі світського буття Віра та Надія можуть опосередковано пов'язуватися з категорією «любов», або існувати поза нею. В останньому випадку це віра та надія, що реалізуються у пізнавальній зацікавленості, у корисних та необхідних для людини справах, які не мають безпосереднього відношення до любові. На рівні духовного сходження людини, її трансцендентного зв'язку з Абсолютом, Віра та Надія, як необхідні висхідні етапи цього шляху з самого початку з'єднані з Любов'ю. З подальшим удосконаленням людини Віра та Надія поступово розчиняються у Любові, стають ніби зайвими, внаслідок чого Любов перекриває, поглинає їх. Тобто, є межа Вірі та Надії, але немає межі Любові. Любов, як одне з найважливіших понять філософсько-світоглядної думки, має релігійно-етичний та сакральний зміст. При цьому в пам'ятках культури Любов розглядається як благоговіння і як жертовність, як самозбагачення та самозречення, як терпіння та втішання, що обов'язково передбачає співпереживання, милосердя, подолання егоїзму.

Віра, Надія та Любов як категорії втілюють єдність об'єктивного та суб'єктивного, котра реалізується у кількох аспектах. Перший з них - онтологічний. Об'єктивне трактується, як свідчать пам'ятки світової релігійної та філософської думки, у декількох смислах. По-перше, Абсолют, сам Бог і є Любов. Він же виступає причиною усього сущого, в тому числі - Віри, Надії та Любові як феноменів духовності людини. Якщо Любов безпосередньо наявна у світі та є творчим імпульсом й початком творення, то Віра і Надія - це певні модуси буття, задані Любов'ю. Віра й Надія дані від Бога і в цьому розумінні існують до людини і поза нею - як потенційна можливість, що закладається в особистість та може бути нею реалізована. По-друге, онтологічне значення цих категорій полягає в їх об'єктивованому існуванні в культурі, відокремленому від конкретної особи, внаслідок чого культурою набуваються нові якості та виникають специфічні функції.

Другий, гносеологічний аспект робить Віру, Надію та Любов «вмонтованими» у пізнавальний процес, котрі наявні як у природному чуттєвому та розумовому, так і в надприродному, понад розумовому пізнанні. В двох перших випадках вони супроводжують пізнання феноменального світу, функціонуючи як необхідні, але не визначальні складові пошуків істини. За іншою точкою зору, головною метою людського пізнанні є наближення до невидимого, ноуменального світу, що існує поза нашим проявленим буттям. Для досягнення такої Істини необхідне понад чуттєве, понад розумове пізнання, в якому Віра, Надія та Любов мають першорядне значення, оскільки без них ця мета нездійснима. Крім сказаного, зазначені поняття самі можуть бути об'єктом дослідження. Вони мають етичне спрямування і оцінюються релігійно-філософською думкою як високі чесноти, з яких найдосконалою вважається Любов.

Віра, Надія та Любов виступають тут фундаментом, на якому зростають чистота, смиренність, що через істинне буття і передодень божественного - «славу», ведуть до восьмого рівня, до Творця. Сфера Абсолюту може досягатись і безпосередньо Любов'ю. Остання, як це видно з джерел, має сім сходинок своєї значущості. Перша - це любов до неживої природи. Її характерними рисами є споглядання та милування довкіллям. На другій сходинці - любов до живої природи, котра є більш активною, включає до себе співчуття та милосердя. Ці стадії любові виражають благоговіння перед красотою та гармонією світу, створеного Вищим началом. На рівні людини третьою сходинкою є природна любов, чуттєва основа якої визнається або виправдовується лише у зв'язку з духовною компонентою цього почуття. Четверта сходинка - любов до родини, своїх близьких. В ній долається себелюбство, але може залишатись родинний егоїзм. На п'ятій сходинці знаходиться любомудріє як вираз інтелектуального начала в людині, певного способу життя і бажання пізнати не тільки феноменальний, але і ноуменальний світ. Шоста сходинка - любов до людей поза родинними стосунками. Вона, певною мірою, позбавлена егоїзму, реалізується в конкретних діях на основі співпереживання, милосердя, жертовності та інших подібних почуттів, проголошуючи майже нездійснений для пересічної людини принцип «любити ворогів своїх». На сьомій сходинці любові остаточно долається егоїзм, концентруються всі попередні духовні почуття в найбільш чистому, бездоганному вигляді і панує всеосяжне прагнення йти за Творцем до кінця. Якщо цьому заважає світське життя, треба зректися його та наближатись до Бога через самітництво, чернецтво, святість. Восьма сходинка - Абсолютна божественна Любов, звернена на наш світ, на людей.

Порівняльний аналіз розуміння Віри, Надії та Любові в джерелах, що належать до різних культур, дозволяє виявити в них спільне і особливе, дослідити «зв'язок часу», спадкоємність та своєрідність, провести аналогії з інтерпретацією цих понять в українській та світовій філософії, побачити певні впливи та перетинання думок, а також виявити самобутність вітчизняної духовної спадщини.

Використана література

1. Біблія або книги святого Письма Старого й нового Заповіту /Переклад проф. І. Огієнка/. - К.: Українське біблійне товариство. 2002. - 1375 с.

2. Мадтхима Никоя. Цит. за: Рерих Е.И. Основы буддизма. - Таллин, 1990.

3. Итивуттака. // Всемирное писание. Сравнительная антология священных текстов. - М., 1995.

4. Бхагавадгита. - М., 1985.

5. Луньюй. // Древнекитайская философия. Собр. соч. в 2-х тт. - М., 1972. - Т. 1.

6. Мо-цзы. // Древнекитайская философия. Собр. соч. в 2-х тт. - М., 1972. - Т. 2

7. Платон. Государство. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. - Т. 3. - М., 1994.

8. Платон. Определения. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. - Т. 4. - М., 1994.

9. Платон. Филеб. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. - Т. 3. - М., 1994.

10. Платон. Пир. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. - Т. 2. - М., 1993.

11. Платон. Федр. // Платон. Собр. соч. в 4-х тт. - М., 1994.

12. Аристотель. Никомахова этика. // Аристотель. Сочинения в 4-х тт. - Т. 4. - М., 1983.

13. Аристотель. Метафизика. // - Т. 1. - М., 1976.

14. Аристотель. Большая этика. // - Т. 4. - М., 1983.

15. Аристотель. Первая аналитика. // - Т. 2. - М., 1978.

16. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. - М., 1979.

17. Иларион. Молитва. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. - М., 1990.

18. Иларион. Исповедание веры. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. - М., 1990.

19. Мономах Владимир. Поучение. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. - М., 1990.

20. Печерский Феодосий. Слово о терпении и о любви. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. - М., 1990.

21. Дамаскин И. Диалектика. // Антология мировой философии в 4-х тт. - Т. 1. - М., 1969.

22. Слово некоего калугера о чтении книг. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. - М., 1990.

23. Повесть временных лет. - М.-Л., 1950.

24. Смолятич Климент. Послание к Фоме. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІ веков. - М., 1990.

25. Калимон І. Сонце, що сходить після заходу. // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. - К., 1995. - Ч. 2.

26. Орiховський Ст. Напучення польскому королевi Сигизмунду Августу. // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. - К., 1995. - Ч. 2.

27. Орiховський Ст. Промова у справі закону про целібат. // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. - К., 1995. - Ч. 2.

28. Калиновский С. Десять книг Аристотеля к Никомаху, то есть этика. // Памятники этической мысли на Украине ХVІІ - первой пол. ХVІІІ вв. - К., 1987.

29. Козачинский М. Нравственная философия или этика. // Памятники этической мысли на Украине ХVІІ - первой пол. ХVІІІ вв. - К., 1987.

30. Конисский Г. Нравственная философия или этика. // Памятники этической мысли на Украине ХVІІ - первой пол. ХVІІІ вв. - К., 1987.

31. Сковорода Г. Вступні двері до християнської добронравності. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 1. - К., 1994.

32. Сковорода Г. Наркіс. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 1. - К., 1994.

33. Сковорода Г. Листи до М. Ковалинського. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 2. - К., 1994.

34. Сковорода Г. Розмова названа Алфавіт, або Буквар миру. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 1. - К., 1994.

35. Сковорода Г. Кільце. Дружня розмова про душевний мир. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 2. - К., 1994.

36. Сковорода Г. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир). // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 2. - К., 1994.

37. Сковорода Г. Убогий жайворонок. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 1. - К., 1994.

38. Сковорода Г. Книжечка про читання Святого Письма, названа жінка Лотова. // Сковорода Г. Твори у 2-х тт. - Т. 2. - К., 1994.

Страницы: 1, 2, 3, 4