По шляху тих, на кого простяглася милість твоя.
На кого ти не гніваєшся, хто не знає помилки кручин.
Як видно з цього перекладу, Мухамед володів поетичним задарма. Але якщо колишні поети-язичники співали про вільне життя бедуїна, про вдале полювання, битви, любов, Мухамед заспівав про бога, рай, пекло, пророків, вихваляючи єдинобожість і проклинаючи багатобожників.
У “Сире” (“Життєписі посланника Аллаха”) сказано, що перші прозріння він отримав в печері під Меккой, де усамітнювався для поста і молитов; там його відвідували видіння і він почув голос бога, що наказав йому проповідувати нову віру. Подібне богонатхнення було не в диковинку арабам, по представленнях яких творчість всякого поета інспірував особливий дух, або джинн.
Дар поета особливо виявився в мекканских проповідях, в них Мухамед головний упор робив на переконання своїх слухачів силою ораторського мистецтва В Медіне, де пророк виступив вже більше як законодавець, правитель, суддя, поетичність сур відійде не другий план. Тут основною задачею стало формулювання різних розпоряджень, вироблення юридичних і етичних канонів. І хоч і в Медіне все це подається як накази Аллаха, “голос божий”, сури стають суші, мова менш образним, стиль, як би ми сказали зараз, канцелярським, рима майже не відчувається, так вона і не потрібна в цих часто вельми прозаїчних за змістом встановленнях. Правда, і в цих сурах, як майже у всіх проповідників нових віровчень переважають притчі, повчальні порівняння, риторичні питання.
Художню образність мекканских сур відчули А. С. Пушкин і І. В. Гете, яких вони натхнули на віршовані “Наслідування Корану”. Критично відносячись до змісту книги пророка як до “зборів нової брехні і старих байок”, А. С. Пушкин відмічає силу і поетичність їх викладу. Даючи вільний переклад аята про будову Всесвіту:
Земля нерухома піднебіння склепіння,
Творець, підтримані тобою,
Так не пастимуть на сушу і води
І не подавлять нас собою,
він відмічає: “Погана фізика, але зате яка смілива поезія!”
Поетика і мова Корану мекканского періоду генетично пов'язані з доисламской арабською поезією. Але особливо близькі вони, на думку І. М. Фільштінського, до стилю прорицань кахинов древньоарабських жреців-гадателів. Вимовляючи шаманські закляття, виконуючи язичницький ритуал, вони користувалися ритмічною і рифмованою прозою (садж), від якої веде своє походження найпростіша метрична форма арабського віршування раджаз. Вираження думок або віршами, або ритмізованою прозою широко розповсюдилося в Аравії ще в період джахилії. До цієї манери висловлюватися вдавалися не тільки поети і жреці, але часто і прості кочовики. Можливо, вважають деякі дослідники доісламскої поезії, арабська метрика виникла саме у бедуїнів, коли вони під час перекочевок що-небудь наспівували, сидячи верхом: ритм вірша складався в такт мірних кроків верблюда.
Аналіз деяких сур Корану показує їх зв'язок з монологами кахинов при камлании. Мухаммед іноді застосовував і магічні дії, властиві цим шаманам арабського язичества, бо араби вірили, що кахин наділений надприродною силою і, вимовляючи заклинання, може нанести страшну утрату ворожому племені. Так, французький исламовед М. Годфруа-Демомбин, пише, що жест Мухамеда, що кинув при битві у Бадра у бік ворогів жменю піску зі словами прокляття, не що інше, як древній магічний прийом часів джахилії. Тим часом мусульманська легенда трактує ці дії пророка як заклик до ангелів Аллаха виступити з мечами проти невірних.
Мухаммед на початку своїх проповідей часто клянеться, як це робили і кахини. Причому більше усього клятв міститься в сурах раннього мекканского періоду тридцять, пізнього мекканского вже менше, тільки шість, а мединского лише одна. Вплив кахинов поступово слабшає.
Об'єкти клятв вельми різноманітні: “Клянуся... Господом небес і землі”, “клянуся небом, властителем [зоряних] шляхів”, “клянуся горою (Синаєм), і книгою, що накреслюється на сувої розгорненому (тобто книгою людських діянь), і будинком що відвідується (Каабой), і покрівлею піднесеною (небесним зведенням), і морем що хвилюється”, Клянеться Мухамед вітрами, хмарами, кораблями, ангелами. Клятви в Корані дає не тільки Мухамед, але і інші персонажі, сам Аллах і навіть диявол. І. Ю. Крачковський звернув увагу на те, що в клятвах рідко згаданий бог, в них фігурують, як і у кахинов, звіри і птахи, день і ніч, світло і темрява, сонце, місяць, зірки...
А. С. Пушкин з цього приводу помітив: Аллах “клянеться копитами кобилиць, плодами смоковниці, свободою Мекки, добродіячу і вадою, ангелами і людиною. Дивний цей риторичний оборот зустрічається в Корані щохвилини”. А. С. Пушкин навіть дав в своєму перекладі приклад коранічної клятви:
Клянуся парою і непарою,
Клянуся мечем і правою битвою,
Клянуся ранковою зіркою,
Клянуся вечірньою молитвою...
Зміст Корану.
У проповідях Мухамеда переплелися самі різноманітні сюжети переказу джахилії, міфи іудаїзму і християнства. Так, в деяких сурах викладені аравійські легенди про племена пекло і самуд, які відкинули повчання пророків Худа і Саліха, за що понесли кару небесну. Переказана легенда об Шу'айбе, пророкові народу мадйан. Неодноразово згадується і цитується в Корані древньоарабський мудрець і вигадник байок Лукман. У його вуста Мухамед навіть вкладає слова, осуджуючі багатобожжя, які той неначе б сказав своєму сину: “Про синок мій! Не додавай Аллаху співтовариш: адже багатобожжя велика несправедливість”.
Боротьба з багатобожжем, затвердження монотеїзму головна ідея Корану. Вона сформувалася під явним впливом іудаїзму і християнства. Духовна спадкоємність первинного ісламу з цими релігіями очевидна. У деяких аятах іудеї і християни навіть признаються правовірними; говориться, що бог всіх трьох релігій єдиний, Коран повторює основні релігійні догмати цих віросповідань: про безсмертя душі, про рай і пекло, про кінець світу, про Страшний суд і інш. Співпадають в основних бісах коранічні і біблійні міфи про створення світу і людини, гріхопадіння перших людей Адама і Еви (по-арабському Хавви), про всесвітній потоп, про покарання за гріхи міст Содома і Гоморри і т. п. Лише при ретельному порівнянні відповідних місць Корану і Біблії виявляються окремі розходження в цих розповідях - це пояснюється, видимо, тим, що Мухамед знав священне писання іудеїв і християн лише в усній передачі. Швидше усього він познайомився з ними при зустрічах і бесідах з рабинами і ченцями під час своїх поїздок по торгових справах в Сірію. Іудаїстичні і християнські общини були і в самій Аравії.
Коран повністю запозичав з Біблії сюжети про пророків, переписавши, можна сказати, їх імена на арабський лад. Але це пояснювалося і схожістю багатьох легенд євреїв і арабів, висхідних до загальносимитичних переказів. Більше того, є і така точка зору на цей рахунок:
Мухаммед не запозичав біблійні сюжети в декілька зміненій формі, а передав лише арабську версію семітських оповідей і міфів в тому вигляді, в якому вони існували серед аравіців. У священній книзі мусульман згадані, висловлюються, діють персонажі Ветхого заповіту Танаха: Ний, Авраам, Моісей, Ісаак, Іаков, Іона, Іосиф, Іов, Аарон, Лот і інші. Порівняння їх єврейських і арабських імен показує і язикову близькість обох семітських народів; єврейській формі імені відповідає близька їй арабська: Ноах Нух, Абрахам Ібрахим, Моше Муса, Йіцхак Іс-хак, Іаакоб Іакуб, Іонас Іуніс, Йосеф Іусуф, Іййоб Аййуб, Ахарон Харун, Лот Лут. Персонажами Корану виступають і християнські пророки Іоанн Крестітель (Передвісник) Йахйа (спотворене арабське Йуханна, єврейське Йоханан), Іїсус Христос Іса, а також його мати Марія Марйам.
Розвиваючи ідею “істинності ісламу”, Мухамед поступово переходить від зіставлення його іншим релігіям до твердження про його винятковість, а потім і до ідеї джихада війни проти всіх, хто не визнав Аллаха своїм єдиним богом. “А коли ви зустрінете тих, які не увіровали, то удар мечем по шиї, а коли зробите велике биття їх, то зміцнюйте пута”. “Не беріть друзями тих, які вашу релігію приймають як насмішку і забаву, з тих, кому до вас дароване писання, і невірних”. “І бийтеся з ними, поки не буде спокуси, і релігія вся буде належати Аллаху”. Мухаммед дає навіть чисто військові ради для успіху таких битв: “І приготуйте для них, скільки можете, сили і загонів кінноти”. “І вбивайте їх, де зустріньте...”. Коран знімає провину за вбивство іновірців: “Не ви їх вбивали, але Аллах вбивав їх...”. А мусульмани, загиблі в цих боях, оголошені праведними героями, що йдуть в рай. “І ніяк не вважайте тих, які убиті на шляху Аллаха, мертвими. Ні, живі! Вони у свого Господа отримують долю”.
Зміна відношення Мухамеда до іудеїв і християн пояснювалася розбіжностями, що почалися і зіткненнями з ними, оскільки вони не бажали добровільно поступатися своїх прав новоявленій релігійній общині. А в самої Медіне була досить численна єврейська община, куди входили племена кайнука, надир, курайза. І пророк оголошує, що їх також, як і багатобожників, потрібно винищити. Всі три племена, що сповідали іудаїзм, були або вигнані з Медіни, або знищені: наприклад, у курайзитів перебили всіх чоловіків, а жінок і дітей продали в рабство.
Боротьба з іудеями і християнами була викликана передусім прагненням мусульман усунути своїх економічних конкурентів в Медіне і інших містах Аравії: серед членів цих общин було багато багатих торговців і лихварів. Ідеологічно ж Мухамед виправдовував її тим, що ті і інші відійшли від единобожжя. “І сказали іудеї: “Узайр син Аллаха”, І сказали християни: “Мессія син Аллаха”. Ці слова в їх вустах схожі на слова тих, які не вірували раніше-Нехай уразить їх Аллах...”. “Вони взяли своїх книжників і ченців за добродіїв собі, крім Аллаха, і Мессія, сина Марйам. А їм було поведено поклонятися тільки єдиному богу, крім якого немає божества”. “Не вірують ті, які кажуть, що Аллах це Мессія, син Марйам”. “А Мессія сказав: “Про сини Ісраїля! Поклоняйтеся Аллаху, Господові моєму і Господові вашому!” Адже хто додає Аллаху співтовариш, тому Аллах заборонив рай”. “Аллах не брав Собі ніякого сина, і не було з Ним ніякого божества... Хвзла Аллаху, вище Він того, що вони Йому приписують”.
У результаті іслам нове віровчення, викладене в Корані, “Біблії мусульман”, стало релігійно-ідеологічною зброєю в боротьбі проти иншовірців спочатку в Аравії, а потім і знаменом мусульманської експансії за її межами.
В И К О Р И С Т А Н А Л І Т Е Р А Т У Р А :
Д.Е.Еремеев. Ислам. Образ жизни и стиль мышления.-М.: Политиздат, 1990.-288 с.
Релігієзнавство: Навч.посібник / За редакцією С.А.Бублика - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 496 с.
Страницы: 1, 2
