Якщо святий Миколай обдаровував дітей і опікувався людьми, то святий Юрій боровся проти зла. Фактично він уособлював етнічний архетип козака-героя, відомого з дум, історичних пісень і легенд. У християнському іконописі святий Юрій зображався лицарем на білому коні зі списом у руці, який вбиває дракона і врятовує принесену йому в жертву дівчину. В одній з легенд, записаних на західноукраїнських землях, цей сюжет символізувався: вважалось, що святий Юрій -- це знамення Христа Спасителя, невинна дівчина -- образ святої церкви, а дракон -- образ сатани, злої сили.
Хоча святий Юрій трактувався як воїн, він вважався також покровителем хліборобства і скотарства. Стародавні народні вірування асоціюють день святого Юрія з початком весни. Народ каже: "Юрій з хати всіх на поле вижене"; "Святий Юрій по полю ходить -- хліб-жито родить"; "На Юрія роса -- не треба коням вівса"; "Коли на Юрія дощ і грім, буде радість людям усім" тощо.
Своєрідним антиподом Юрію в українському народно-релігійному світогляді є архетип Ірода. У колядках його називають безумним, жорстоким, бо навіть не жаліє рідного сина. В наш час цей образ переосмислюється. Ірод сприймається як узагальнений образ сучасного диктатора, винуватця Великого Голодомору та іншого лиха на українській землі.
З давніх-давен у нашого народу залишився архетип Перуна. Він їздить по небу на вогненній колісниці вогнистими крилатими кіньми і разить вогняними стрілами демонів та злих людей. Звідси відоме на західноукраїнських землях прокляття: "Аби тебе Перун побив!". Хоча культ Перуна не належить до християнства, він не зник повністю, його властивості перенесені на найпопулярнішого громовика -- святого Іллю; водночас постали різні громові свята. Релігійний характер світогляду українського народу яскраво виявився в моралі, життєвих настановах: "Без Бога -- ні до порога"; "Кому Бог поможе, той все переможе"; "Хто за віру умирає, той собі царство заробляє"; "Невірний гірш жида або турка"; "Біг судить не так, як люди"; "Чоловік мислить, а Бог рядить",-- ось лише деякі прислів'я на підтвердження цієї думки.
У нашого народу завше цінувались працьовитість, скромність, дбайливість, доброзичливість тощо. Про роль праці йдеться в багатьох народних казках, піснях, пареміях. Люди кажуть: "Хто сіє, той віє; хто не сіє, той скніє"; "Хто товче, той хліб пече"; "Не взявшись за сокиру, хати не зробиш" тощо. Такі позитивні якості протистоять негативним. В українських прислів'ях засуджуються люди злі, сердиті, нахабні, лихі, хитрі, скупі, ненажерні, вперті, вередливі, злодійкуваті, дурні тощо, тобто все те, що в християнській моралі належить до семи головних гріхів. Цей перелік негативних рис людей відповідає тому, який подає святий апостол Павло в першому посланні до коринтян. Отже, коли йдеться про роль релігії у житті українського народу, то безумовно мається на увазі християнство, яке відповідає суті української людини. Передхристиянські вірування практично готували ґрунт для християнізації нашого народу. Виходячи з цього, не може бути жодної мови про повернення до передхристиянських вірувань, намагання штучно створити будь-яку релігійну систему, видаючи її за національну релігію.
Яскравою характеристикою вірувань було двовірство.
Двовірство яскраво виявилось у похоронній обрядовості. До цього часу в нашого народу існують посидження при мерцях до похорону. Але такий язичницький звичай поєднується з читанням молитов, псалтиря та іншими християнськими традиціями. З магічним чи містичним світоглядом первісної людини пов'язані плачі та голосіння, хоч вони втратили своє попереднє, передхристиянське, значення, коли родичі намагались вирвати покійного з рук злих сил і повернути його до життя. Треба зважати, що наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кількатисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили свій слід у ставленні до передхристиянського світогляду. З двовірством не могла примиритись частина духовенства, зокрема відомий полеміст Іван Вишенський. Релігійний світогляд українського народу не міг не зазнати впливів, що зумовлювались геополітичною "межовістю" України. Україна підтримувала духовні зв'язки як зі сходом, так і з заходом, а після завоювання Візантії турками і до кінця XVIII ст. на її землях переважали західні впливи. Звідси перетворення України на арену змагань між православ'ям і католицизмом і проникнення на її землі протестантизму, що не могло позначитись на світогляді нашого народу і місці релігії в його духовному житті. Щоправда, міжконфесійна боротьба не знищила того архаїчного світогляду, який ще від передхристиянської доби зберігся до нашого часу, особливо серед етнографічних груп українського населення Карпат.
За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів -- терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджувалось почуття страху, а молоде покоління виховувалось у дусі безбожництва. Такий вплив міг бути нейтралізований родинним вихованням, яке протидіяло атеїзмові на державному рівні. На релігійності українського народу не могла не позначитися політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українського села в часи тоталітаризму. Колективізація села спричинилась до жорстоких переслідувань та обмеження діяльності церков, що упродовж століть були втіленням національного руху, стійкості та самовідданості. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні тощо. Прихильники атеїстичної політики силкувались трактувати її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставленням самого селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають нічого спільного з християнською вірою. Та дійсність була далеко не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист своїх храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви. Йдеться не тільки про органічну єдність народних і церковних обрядів, а й про те, що різні обряди стали невід'ємною складовою способу життя нашого народу (різноманітні свячення, традиційні обходи полів тощо).
Про релігійність нашого народу писали чужоземці. Швейцарський мандрівник Ганс Цбінден, який відвідав улітку 1932 р. Гуцульщину, писав, що тут нема тієї власно вільної, індивідуальної розгнузданості, яка панує в Західній Європі, хоч є більше оригінальності, більше сильних особистостей, які ґрунтуються на живій основі релігійного життя.
На противагу християнській релігії любові до ближнього тоталітарний режим накидував псевдорелігію комуністичного колективізму. Людям нав'язувалась віра в побудову на землі суспільства соціальної справедливості, тобто комунізму, що начебто допоможе здійснити найдивовижніші мрії про ідеальний лад. У ньому не буде ні багатих, ні бідних, а життєдайні джерела поллються повним потоком для задоволення всіх потреб.
Ця псевдорелігія ґрунтувалась на ненависті, що приховувалась під поняттям класової боротьби. Завданнями класової боротьби виправдовувалось не тільки братовбивство (згадаймо роман Юрія Яновського "Вершники"), а й батьковбивство, співучасник якого -- Павлик Морозов визнавався як мученицький ідеал борця за справедливість.
Подібно до будь-якої релігії псевдорелігія комуністичного колективізму не могла не мати своїх "священних писань", своєї "трійці" (Маркс--Енгельс--Ленін) та "пророків", що називались "вірними ленінцями". Більшовицька релігія мала певні переваги перед іншими релігіями, бо її "пророки" майже щодня з'являлись перед народом на екранах телевізорів. Правда, інколи за рішенням партійних з'їздів чи пленумів вони визнавались "єретиками" і піддавались своєрідній компартійній анафемі. Через деякий час їх могли виправдати й визнати мучениками за "чистоту" більшовицької теорії, що фактично була псевдорелігією. Крім того, у більшовицькі "святці" заносились деякі князі, царі, полководці добільшовицького періоду .(Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Іван Грозний, Петро Перший, Суворов, Кутузов та ін.), діяльність яких імпонувала прихильникам створення світової комуністичної імперії. Псевдорелігія комуністичного колективізму мала свою "священну" гробницю (мавзолей), свої ритуали (обрання почесної президії урочистих зборів, покладання вінків до пам'ятників тощо), свою інквізицію, систему покарання "єретиків" і покаяння "грішників". Ця віра панувала впродовж десятиліть, і вона не могла зникнути без сліду після падіння тоталітарного більшовицького режиму. Разом з тим процес національного та духовного відродження в Україні значно ускладнювався тим, що українцям-християнам були нав'язані міжконфесійні суперечності. Вороги молодої держави насамперед протиставили греко-католиків православним християнам, спекулюючи на деяких епізодах історії української церкви.
Як відомо, наші предки прийняли християнство з Візантії ще до поділу християнської церкви на православну і католицьку. Після втрати Україною незалежності серед вищих соціальних верств посилилась тенденція переходу на латинський обряд у зв'язку з нерівноправним становищем православних християн і католиків у Речі Посполитій. Аби врятувати від занепаду рідну церкву, частина українського духовенства вирішила піти на унію з католицькою церквою при збереженні традиційної обрядовості. Брестська унія (1596 р.) запобігла латинізації українського народу і сприяла збереженню його самобутності, що підтвердив майже півтисячолітній період.
У той же час Московська держава докладала зусиль для того, щоби підкорити собі український народ. Цар відмовився від зобов'язань поважати самостійність України як держави за Переяславською угодою 1654 р. У 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована московському патріархові, що посилило духовне гноблення нашого народу, бо московська церква проводила політику русифікації України.
Після більшовицького перевороту і загарбання України радянською Росією була ліквідована Українська автокефальна православна церква, а відтак і Українська греко-католицька церква на західноукраїнських землях. Московський патріарх, який вдруге підпорядкував собі українську церкву, здійснював політику, що була вигідна атеїстичній державній владі.
Не лише католики були протиставлені православним, але й власне православні України розмежовувались на три конфесії. Така роз'єднаність негативно позначилася на національно-духовному відродженні українського народу.
Страницы: 1, 2
