Серед Законів України таким, що найповніше відображає державно-церковні відносини в період незалежності, є Закон № 987 ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991р. [1]. Цей Закон у своєму першому розділі проголошує та конкретизує право громадян України на свободу совісті, рівність громадян перед законом незалежно від релігійних переконань, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи - від церкви. Другий розділ стосується визначення різних релігійних організацій, початку та припинення їхньої діяльності, порядку реєстрації статутів. Третій розділ регламентує майновий стан релігійних організацій, четвертий і п'ятий відповідно - права громадян і організацій, що пов'язані зі свободою совісті, та особливості трудової діяльності в релігійних організаціях. Шостий розділ покликаний визначити права та обов'язки спеціального державного органу, що відповідає за налагодження державно-церковних відносин (нині це Державний комітет України у справах національностей та релігій) та встановити відповідальність за порушення Закону. В цілому можна говорити, що даний Закон розвиває положення Конституції України щодо відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, хоча дає дещо інше визначення свободи совісті, поширює право на неї лише на громадян України. Цей нормативно-правовий акт є основним джерелом, на яке орієнтуються учасники державно-церковних відносин. Окрім нього такі стосунки згадані в Законах України № 1975-ХІІ «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991р., № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994р. тощо.
На даний момент у стадії обговорення знаходиться проект Закону України «Концепція державно-церковних відносин в Україні», який проголошує наявність в Україні «партнерських взаємовідносин держави і церкви (релігійних організацій)». Партнерська модель державно-конфесійних відносин ґрунтується на визнанні того, що «обидва ці суспільні інститути, будучи відокремленими та суверенними один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції, діють в інтересах українського суспільства» [3]. Пункт 1.3 даного законопроекту передбачає, що спільною метою держави та релігійних організацій є забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної культури, формування ціннісних орієнтацій та розв'язання загальносуспільних проблем. Обрання власне партнерської моделі відносин держава і церква розглядають як засіб подолання упередженості, проявів релігійної нетолерантності, міжконфесійних незгод, недовіри між конфесіями, між державою і церквою, церквою і суспільством.
Вказаний законопроект, серед іншого, надає відповідно до Конституції та міжнародних нормативних актів визначення права людини на свободу совісті, недоторканість цього права, рівність людей і конфесій одна відносно одної (п. 1.1), регламентує відокремлення церкви від держави, школи від церкви та встановлення партнерських взаємовідносин між державою і церквою (п. 1.2 - 1.3), визначає права та обов'язки держави та релігійних організацій у налагодженні партнерства (п. 2), встановлює пріоритетні напрями державної політики у сфері забезпечення права на свободу совісті та діяльність церкви; у сфері забезпечення права релігійних організацій на безперешкодне здійснення релігійної практики; у сфері освіти та у сфері соціально-трудових відносин (п. 3), а також забезпечує контроль за виконанням відповідних положень (п. 4).
Також треба вказати, що в конкретних випадках той чи інший Закон часто потребує уточнення, тому є значна низка підзаконних актів, які регулюють окремі конкретні питання з площини відповідного дискурсу. Наприклад, щодо питання передання релігійним організаціям культового майна та приміщень існує Указ Президента України № 125/92 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 04.03.1992р., Постанова КМУ № 137-2002-п «Про умови передачі культових будівель - визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям» від 14.02.2002р. тощо. Подібні документи існують по багатьох питаннях конкретної взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з релігійними організаціями.
Таким чином, можна стверджувати, що на даний момент в Україні нема єдиного нормативно-правового акту, що регламентував би концепцію державно-церковних відносин, хоча вже готується до підписання відповідний законопроект. Проте існує цілий комплекс документів, що стосуються проблеми державно-церковних відносин та пов'язаної з ними проблеми свободи совісті. Насамперед, ідеться про Конституцію України, акти міжнародного права (універсальні, регіональні та двосторонні) та відповідні Закони й підзаконні акти України. Ці документи проголошують «партнерський» тип державно-церковних відносин, коли за відокремлення церкви від держави та школи від церкви та суверенітету кожного з даних інститутів існує постійна співпраця між ними у галузі соціальних програм, що покликані врегулювати життя українського суспільства.
3. МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Соціально-політична стабільність України багато в чому зумовлюється змістом та спрямованістю державно-церковних і міжконфесійних відносин, суспільною активністю релігійних інституцій. Сучасна стратегія співробітництва держави і церкви, як цілеспрямований і системний процес, утверджує духовну культуру, формує поле толерантності та взаємоповаги, спрямована на пошук взаємоприйнятних форм і методів розв'язання соціальних і релігійних проблем.
Держава в Україні чітко окреслила свої зобов'язання перед церквою, коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що робить її політику в галузі релігійно-церковного життя прозорою, відкритою для суспільного загалу. Засаднича складова нинішньої української моделі державно-церковних відносин, - як вважає О. Саган, - полягає в тому, що держава і церква визначаються в ній як рівноправні суб'єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного у питаннях, що торкаються юрисдикції обох інститутів. При цьому релігійні організації діють в правовому полі держави, держава не втручається в справи церкви, забезпечуючи свободу совісті, створюючи сприятливі умови діяльності релігійних організацій [10, с. 47]. Конституційне закріплення принципу відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави не відкидає як їхньої взаємної відповідальності, так і можливості їхньої співпраці в сфері соціального захисту громадян, охорони здоров'я, культури, науки, мистецтва тощо.
Завдячуючи таким підходам, процес релігійного відродження в незалежній Україні виявляється в зростанні релігійності населення, чисельності релігійних організацій, розширенні спектру конфесійного розмаїття. Сьогодні релігійний комплекс України - це складна система взаємодії та взаємовпливів канонічно й організаційно структурованих церковних інституцій. Ця система виступає невід'ємною складовою суспільного життя, чутливо реагує на утвердження в суспільній свідомості демократичних цінностей, світоглядних і національних ідей, морально-етичних принципів, власних позицій у витлумаченні національної та церковної історії. Зазначені процеси проявляються у зростанні суспільної активності віруючих, поглибленні внутрішньоцерковної інтеграції й мобілізації, посиленні впливу церковно-релігійного фактору на внутрішню і зовнішню політику держави.
Разом із тим варто відмітити зміну релігійної свідомості громадян України з фанатичної та безкомпромісної, що була присутня відразу після виникнення можливостей для легальної релігійної діяльності та виходу на поверхню релігійних інтенцій людей, до поміркованої та плюралістичної в нового покоління, яке вже не знало утисків власної релігійної ідентичності та заборони на свободу совісті. Молоді українці виховані в дусі поваги до релігійних цінностей, для них існуючі релігійно-культурні моделі є природним середовищем існування. Церква починає тісно співпрацювати з іншими суспільними інститутами, перетворюючись на природну складову співпраці у системі суспільних інститутів.
Таким чином, ми можемо стверджувати, що в Україні з початком лібералізації радянської моделі церковної політики та завдяки послідовному курсові на відродження релігійного життя, відбувається процес оптимізації інституційної мережі релігійних організацій, який приведе зрештою до того, що їх кількість у країні стане відповідати рівню релігійності її громадян і буде здатна задовольняти їхні духовні потреби. З іншого боку, поступово врегульовуються стосунки також різних релігійних організацій одна з одною, налагодження співпраці, проведення спільних заходів, конференцій, створення міжконфесійних об'єднань тощо.
Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб'єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. «з метою об'єднання зусиль релігійних організацій по національне-духовному відродженню України: координації міжконфесійного діалогу як в Україні, так і поза її межами; участі в розробці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань відносин між державою та релігійними організаціями; здійснення колективних заходів добродійного характеру» [8]. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту [7]. Міжконфесійні об'єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.
Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов'язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.
ВИСНОВКИ
Проаналізувавши відповідно до поставлених завдань нормативну базу національного права щодо свободи совісті, можна дійти наступних висновків.
По-перше, міжнародне законодавство не пропонує фіксованої моделі державно-церковних відносин. Амплітуда окремих варіантів розбудови стосунків між державою та релігійними організаціями досить широка, і кожен конкретний випадок зумовлений ходом історичного процесу, територіальним положенням країни, соціальною активністю на її теренах певних релігійних груп тощо. При цьому можна говорити, що міжнародне право приймає різні підходи, як схильні до сепарації, так і схильні до кооперації у взаєминах між державою та церквою. Міжнародне право стосується, насамперед, засад особистої свободи совісті, а не конкретних моделей державно-церковних відносин, залишаючи останні на врегулювання окремим державам.
По-друге, українське законодавство, керуючись у питаннях особистої свободи совісті міжнародними правовими нормами, все ж будує власну модель державно-церковних відносин на основі власного історичного досвіду, в тому числі - тоталітарного. Держава Україна не відмовляється мати точки перетину з релігійними структурами, намагається будувати з ними партнерські взаємини та спільно працювати над розбудовою громадянського суспільства.
Між тим, можна відмітити конституційне розмежування держави та релігійних організацій, а також відокремлення школи (системи освіти) від останніх. Отже, йдеться про наближення «партнерської» моделі співіснування держави та церкви в Україні до сепараційних взірців, - насамперед, вітчизняна ситуація відповідає неантагоністичній моделі сепараційних відносин. Отже, можна стверджувати, що Україна послідовно розвиває власний шлях партнерства державних та релігійних інститутів, що дозволяє їй уникати потенціальних суспільних конфліктів на підставі релігії через своєчасне врегулювання плюралістичних та демократичних відносин у релігійній сфері.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Закон № 987 ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=987-12 від 14.12.2008р.
2. Конституція України. - Харків: Одіссей, 2006. - 48 с.
3. КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ // http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=129975&cat_id=47893 від 31.07.2008р.
4. Коул Ч. Д. Пропозиції стосовно відокремлення церкви від держави з погляду розвитку демократичного суспільства // Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні : Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 28-30 верес. 1994 р. - К.: Право, 1996. - С.83-87.
5. Морозова Л.А. Государство и церковь: Особенности взаимоотношений //Государство и право. - 1995. - № 3. - С. 86-95.
6. Перша поправка до Конституції США // http://en.wikipedia.org/wiki/ First_Amendment_to_the_United_States_Constitution від 30.11.2008р.
7. Під головуванням заступника Голови Держкомнацрелігій М. Новиченка відбулась міжвідомча нарада з обговорення та погодження Закону України "Концепція державно-конфесійних відносин в Україні" // http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=131034&cat_id=45925 від 02.12.2008.
8. Положення про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій // http://vrciro.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=13&Itemid=29 від 13.03.2008р.
9. Религиозная палитра Донецкой области: Справочник религиозных организаций. Под ред. А.И. Шевченко, И.А. Козловского. - Д.: Наука і освіта, 2008. - 242 с.
10. Саган О. Особливості розвитку державно-конфесійних відносин в сучасній Україні // Релігійна свобода: Релігія в постмодерному суспільстві: соціально-політичні, правові та конфесійні аспекти. Науковий щорічник. Ред. А. Колодного, О. Сагана, Л. Филипович, М. Бабія. - К, 2008. - С. 47-53.
Страницы: 1, 2
