6) «Із трави мірними змахами піднімалася чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря».
7) «Чорт вас візьми, степи, як ви гарні!»
8) «Він (Дніпро) віяв холодними хвилями й розстелявся ближче, ближче й, нарешті, обхопив половину всієї поверхні землі».
9) «Отож вона, Січ! От те гніздо, звідки вилітають всі ті горді й міцні, як леви! От звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!»
10) «Мільйон козацьких шапок висипав раптом на площу...»
Багата метафоричність поетичного стилю уривків, їхня особлива емоційність, виразність, багатобарвність покликані викликати відповідне почуття читачів, полюбити безмірність простору, красу й міць навколишньої природи. Цікаво відзначити точки зору, звідки в душі героїв і навколишню природу проникає погляд художника -- «знавця душі людської», як проникливо писав про Гоголя Т. Г. Шевченко.
Майже весь другий розділ повісті - захоплено-поетичний гімн природі. Учитель нагадає семикласникам картини природи в «Вечорах на хуторі біля Диканьки», розкриє своєрідність гоголівського бачення, коли його погляд обіймає, здається, увесь світ, все небо й землю. У цьому плані кожен образ природи (поняття «пейзаж», здається, не виражає всіх відтінків значення простору й часу) одухотворений і багатоликий. Так, наприклад, в уривку:
« Чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте української ночі!»- узятому з повісті «Травнева ніч, або Утоплениця», земні, людські виміри поетично накладаються на космічні, зіставляються й протиставляються. Виразні й художньо значущі деталі: «величний грім солов'я», «підхмарні дуби» і «рідкий птах, що долетить до середини Дніпра»- це не просто поетичні гіперболи, художні перебільшення - це особливе поетичне бачення, коли людське око охоплює одночасно й небо й землю. Тільки у світлі сказаного учні зрозуміють «всесвітні масштаби» й українського дня й ночі, Дніпра, піднебіння й землі: „ полудень блищить у тиші й спеці, і голубий невимірний океан (тобто небо), хтивим куполом нагнувся над землею, здається, заснув, весь потоплений у млості, обіймаючи й стискаючи прекрасну (тобто землю) у повітряних обіймах своїх!» («Сорочинський ярмарок»). Або ж в описі Дніпра: «...у середину Дніпра дивляться тільки Сонце й небо, і всі зірки, що світять над світом, разом віддаються у Дніпрі. Всіх їх тримає Дніпро в темному лоні своєму» («Страшна помста»). Відчуття первозданності й неосяжності природи, де «все дивно, все урочисто», «а на душі й неосяжно, і чудно», охоплює читача, налаштовує його на поетично піднесений, урочистий лад. Зміст подібних картин природи - процес збагнення світу, коли в одиничному відкривається загальне, вічне. Тому питання « Чи знаєте ви українську ніч?» - аж ніяк не риторичне. Читач, виявляється, дійсно не знає української ночі. Сам Гоголь як художник і розкриває її таємниці, всесвітні масштаби, прилучаючи до неї своїх героїв, а разом з ними й читачів.
Поетично схвильовано починається опис степу в другому розділі повісті «Тарас Бульба». Тут степ - символічно узагальнений образ матері-батьківщини. І чим ближче посувався загін Тараса Бульби до Запорізької Січі, тим прекрасніше ставав степ (див. зазначені вище уривки 2-7 для аналізу в класі).
Пейзаж у Гоголя стає вираженням авторського ліричного почуття, емоційно-художнім підтекстом повісті: підкреслюється співвіднесеність картин природи з життям і долею героїв, вся вона виконана з любовного материнського начала (подібно матері, степ, «уже давно прийняв їх усіх у свої зелені обійми»), і недарма над степом в'ється птах-чайка. У першому розділі мати «з жаром, із пристрастю, зі слізьми, як степова чайка, вилася над дітьми своїми». І мати, і степ поетично зливаються в узагальнений образ - символ матері-вітчизни.
Учням треба підказати, як по-різному й зненацька показана справді людська, щиросердечна сутність Тараса й Остапа. Зовні суворий і непохитний, здавалося б, навіть жорстокий і грубий, Бульба «думав про давнє.. Він думав про те, кого він зустріне на Січі зі своїх колишніх співтоваришів. Він думав, які вже перемерли, які живуть ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його пригнічено похнюпилася». Священна пам'ять минулого, вірність товаришам, людському обов'язку й почуттю! Так само й суворий Остап: виявляється, він весь у спогадах про залишену матір: «Він душевно був стурбований слізьми бідної матері, і це одне тільки його бентежило й змушувало задумливо опустити голову». Не те Андрій, думи якого в Києві, де зустрів він прекрасну полячку, дочку ковенського воєводи.
Привільні, багаті степи, по яких «ніколи плуг не проходив», відкривають не тільки радість прилучення до квітучої природи: в «лайливий, важкий час» вони таїли постійну загрозу, не раз ставали «чистим полем», місцем кривавих зіткнень, де зі зброєю в руках необхідно було відстоювати право на вільне життя від ненависного ворога-кочівника. І варто було Тарасу Бульбі побачити «маленьку крапку, що чорніла в далекій траві » - татарина, що скаче, як умить приймаються самі суворі запобіжні заходи, щоб уникнути можливої засідки або відкритого нападу. Прискакавши до ріки, вони «довго плили по ній, щоб сховати слід свій». Степ таїв у собі небезпеку, постійно загрожував життю людини, вимагав пильного захисту, збройної охорони.
Три дні тривав шлях Тараса Бульби і його синів. Нарешті здався Дніпро: «От він блиснув вдалині й темною полосою відокремився від обрію. Він віяв холодними хвилями й розстелявся ближче й ближче й, нарешті, обхопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, дотоле спертий порогами, брав, нарешті, своє й шумів, як море, розлившись із волі...» Незабаром загін Тараса Бульби з'явився при в'їзді в Запорізьку Січ.
Учні повинні звернути увагу, як урочисто Тарас Бульба і його сини готуються до в'їзду: «Козаки оправили коней. Тарас приосаився, стяг на собі міцніше пояс і гордо провів рукою по вусах. Молоді сини його теж оглянули себе від голови до ніг з якимсь страхом і невизначеним задоволенням, і всі разом в'їхали в передмістя, що перебувало за півверсти від Січі». Адже наступає самий відповідальний момент їхнього життя - прилучення до вільного запорізького війська!
З короткого повідомлення вчителя школярі довідаються, що козацтво на межі XVI--XVII ст. представляло досить складну й неоднорідну соціальну масу, куди входили вільні козаки, селяни, бідний міщанський люд, в основному ремісники, а також дрібна служива шляхта, з якої формувалася козацька старшинська верхівка. Основну частину козацтва з його особливим укладом життя й військовою організацією становили саме селяни, що шукали в незаселених «диких полях» і на недоступних дніпровських порогах порятунку від польських й українських магнатів. За дніпровськими порогами й була створена Запорізька Січ -- своєрідна військова «республіка» -- запорізьке військо .
Розповідь про Запорізьку Січ учитель доповнить показом репродукції картини І. Є. Рєпіна «Запорожці». Доречно буде привести слова художника: «Наше Запоріжжя мене захоплює цією волею, цим підйомом лицарського духу. Відважні сили російського народу... заснували рівноправність, братерство на захист кращих своїх принципів...» Учні звернуть увагу на трудовий ритм Запорізької Січі: при в'їзді Тараса Бульбу і його синів «оглушили п'ятдесят ковальських молотів, що вдаряли у двадцятьох п'ятьох кузнях». Щоб забезпечити військовим спорядженням багатотисячне військо, одягти й нагодувати його, необхідна була завзята праця багатьох сотень майстрів; добувалися руда, вугілля, заготовлявся провіант, фураж, утримувалися череди волів, коней, споряджалися підведення, човни, багато чого іншого. От чому Тарас Бульба із синами «пробирався крізь тісну вулицю, що була захаращена ремісниками, що відразу відправляли ремесло своє...» Ремісники - це зброярі, ковалі, шкіряники, не говорячи вже про мисливців на степову дичину й т.п. Сама ж Запорізька Січ представляла собою сувору військову організацію, сторожовий бастіон, де проходили виучку молоді козаки, подібні до Остапа й Андрія. Але були тут і старі, загартовані в походах і битвах козаки, які цілком підкорялися курінним отаманам, виборному кошовому. В особливо відповідальні моменти, коли приймалися рішення про походи, збиралася козацька рада (рада). Тут мало займалися «військовою школою» - як відзначає Гоголь, «Січ не любила утрудняти себе військовими вправами й гаяти час; юнацтво виховувалося й утворювалося в ній одним досвідом, у самому запалі битв, які тоді були майже безперервні». І все-таки необхідну військову науку молоді козаки одержували: потрібно було володіти й шаблею, і списом, щоб на скаку вбити ворога, було потрібний і влучне око, щоб уразити ціль, уміння схопитися врукопаш або вести облогу, управляти човном і т.д.
Варто звернути особливу увагу на суворі звичаї й закони, яким безумовно підкорялося все козацтво, що підкреслює в повісті Гоголь: «Якщо козак прокрався, украв яку-небудь дрібницю, це вважалося вже ганьбою всьому козацтву: його, як безчесного, прив'язували до ганебного стовпа й клали біля нього дрюк, яким всякий перехожий зобов'язаний був нанести йому удар, поки в такий спосіб не забивали його на смерть. Боржника, що не платив, приковували ланцюгом до гармати...» Однак найстрашніше покарання покладалося за «смертовбивство»: «Але всього більше зробила враження на Андрія страшна страта, певна за смертовбивство. Відразу, при ньому, вирили яму, опустили туди живого вбивцю й поверх нього поставили труну, що містила тіло їм убитого, і потім обох засипали землею. Довго потім усе чудився йому страшний обряд страти й усе представлялася ця заживо засипана людина разом з жахливою труною». Жорстокої страти піддавався порушивший «перший предківський закон» - закон вірності «вітчизні й вірі». За зраду й злочинний зв'язок з ворогом вітчизни зрадника-сина стратить батько, при цьому тіло віддавалося розтерзанню .
Привернуть увагу учнів військові успіхи Остапа й Андрія: «Незабаром обоє молоді козаки стали на гарному рахунку в козаків... Вони стали вже помітними між іншими молодими прямотою, молодецтвом й удачливістю у всьому. Влучно й прямо стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти плину - справа, за яку новачок приймався врочисто в козацькі кола».
Завдання додому: підготувати відповіді на 3 й 4 питання (до глав I-VIII) по підручнику; усне малювання на теми « Біс вас візьми, степи, які ви гарні!» й «Запорізька Січ, її закони й звичаї, трудові будні».
2.3 Урок 4. Похід запорожців. Бій під Дубно. Робота над п'ятою, шостою й сьомою главами повісті
Центральне місце в четвертому розділі - народне збурення у зв'язку з посиленням соціальних утисків і жорстокою розправою над гетьманом і полковниками, коли переповнилася чаша страждань, нестерпним став національний гніт, знущання над православною вірою. «Запорожці були глибоко віддані матері-вітчизні. Вони вважали своїм обов'язком захищати не тільки незалежність України, але й обороняти православ'я від бусурманів і католиків».
«Напівдике століття» загострювало класовий і соціальний опір народних мас, політику жорстоких утисків і розправ: вогнем і мечем придушувалося будь-яке народне збурення, жорстока страта очікувала кожного повсталого.
Подальше читання й коментування тексту проводиться за наступним планом: події на гетьманщині, загальне збурення; збори запорізького війська в похід, прощання із Січчу; «запорожці!., здалися запорожці!..»; Остап і Андрій у перших боях; облога Дубно; нічний пейзаж і поява «примари», зрадництво Андрія («І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!..»); прорив військ супротивника; мова курінного отамана; підготовка до виходу ворога з кріпості; «польські витязі» й «козацкі ряди»; «міцні на слово» козаки Охрім Наш, Микита Голокопитенко, Попович; початок битви, Остап у бою; похідна й військова «служба» волів; Остап- курінний отаман; після бою.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
