Другий вимір лідерського потенціалу ЄС - культурно-політичний вплив. Поряд з потужним економічним фундаментом важливим елементом лідерського потенціалу Євросоюзу є його культурно-політичний вплив («європейські цінності»), масштаби якого фактично зберігають загальносвітовий характер. «Європейські цінності» асоціюються з уявою розв'язувати спори мирним переговорним шляхом, дотримання громадянських і політичних прав і свобод людини та етнічних меншин, забезпечення економічної й політичної стабільності на основі суспільної солідарності і підвищення добробуту європейців, підтримання безпечного і дружнього зовнішнього оточення. Ці цінності впливали в продовжують впливати на політичну культуру багатьох неєвропейських країн та регіонів - від Східної Азії до Африки і Латинської Америки.
Одним з «найбільш європейських» за своїм духом та ідеологією документів другої половини минулого століття став Заключний акт Наради з безпеки в співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 рік). Так звана третя «корзина» акту (права людини і співпраця у гуманітарний сфері) і частково перша (воєнні аспекти європейської безпеки) стали по суті «моральним кодексом» постсоціалістичних перетворень у Східній Європі, Росії та інших країнах СНД. Загалом цей документ відіграв колосальну правову, політичну і дипломатичну роль в гігантській трансформації світової політики на початку 1990-х років. Горбачовська перебудова базувалась на «європейських цінностях»: він визнав право союзників СРСР вибирати альянси на свій розсуд і визнав примат міжнародного права над внутрішнім.
Рада Європи представляє собою елемент як організаційного ресурсу ЄС, так і потенціалу його морально-політичного впливу. Формально Рада Європи вважається європейською організацією, проте вона формує загальносвітовий канон правозахисних норм, прагнучи поширити їх на світове співтовариство. Не дивно, що правозахисники всього світу апелюють до європейської оцінки ситуацій.
Визнанням високого авторитету саме європейської традиції моралі і боротьби за справедливість є факт розташування у Європі міжнародних судових органів та трибуналів - Міжнародного суду ООН, Міжнародного трибуналу ООН з колишньої Югославії. Міжнародного карного суду Європейського суду з прав людини тощо. У квітні 2004 року у Міжнародному суді ООН відновилось судочинство за позовом Сербії та Чорногорії проти США у зв'язку з актами воєнного вторгнення держав НАТО на територію Югославії і шкоди, нанесеній їм.
Європейська модель інтеграції слугує взірцем для інших регіонів, хоча жодне з інших об'єднань не обрало європейського «наднаціонального» шляху.
Військово-політичний вимір лідерського потенціалу ЄС. Цей вимір має складну структуру, оскільки умовна «Європа» існує у трьох іпостасях: національні держави, власне ЄС і блок НАТО. Великобританія і Франція володіють хоча і обмеженим, але дієвим потенціалом ядерного стримування. Німеччина поряд з Великобританією, Францією, а також Італією і Іспанією мають ефективні звичайні збройні сили. Низка середніх і малих держав ЄС мають небагато численні, але добре оснащені армії, здатні забезпечити оборону національної території і за необхідності ввійти до складу міжнародних миротворчих контингентів. Разом з тим національний потенціал жодної з європейських країг не дозволяє претендувати на глобальне лідерство. Дієздатність національних збройних сил країн ЄС обмежена відносно низькими у порівнянні з їхніми ВВП військовими витратами. У 2005 році військові бюджети: США-573 млрд дол., КНР - 81 млрд., Франція - 45 млрд., Японія - 44 млрд.. Великобританія - 43 млрд., Німеччина - 36 млрд., Італія - 28 млрд., Південна Корея - 21 млрд., Росія - 21 млрд. дол. (Армія КНР - 2,225 млн., США - 1,6 млн., Індія - 1,325 млн., Північна Корея - 1,1 млн., Росія - 960 тис.. Південна Корея - 685 тис., Пакистан - 620 тис., Іран - 540 тис., Туреччина - 515 тис., Мьянма (Бірма) - 490 тис. осіб).
Єдиним значним кроком в реалізації воєнного потенціалу ЄС є проект створення Європейських сил швидкого реагування (ЄСШР), розпочатий 1999 року. Передбачалось сформувати контингент у складі 60 - 100 тис. осіб, який буде здатним до швидкої передислокації у зони конфліктів і ведення миротворчої діяльності терміном до одного року. Термін реалізації проекту - 2003 рік. Цього не сталося через труднощі з фінансуванням та політичні суперечки між учасниками. Перенесено реалізацію проекту на 2007 рік , а остаточно на 2010 рік.
Найбільший військово-політичний вплив у світі ЄС міг би мати шляхом скоординованих дій своїх членів в НАТО. З 26 країн-членів НАТО 24 - це європейські держави. У цьому сенсі мало здобутків. У березні 2003 року підписана домовленість «Берлін плюс», яка теоретично передбачає ситуацію, що ЄС може використовувати за дозволом США, коли вони не розділяють пріоритети європейців) ресурси НАТО, оперативні розробки, військову техніку і інфраструктуру. Війни у Перській затоці, югославська криза наочно довели безпорадність європейського військового потенціалу, Всі основні бойові операції проводились американськими збройними силами.
У 1992 році у Маастріхті була заснована Спільна зовнішня політика і політика безпеки ЄС, але вона була виведена за межі наднаціональних органів ЄС і залишилась прерогативою міждержавних стосунків. Але ж тепер ЄС необхідно створити власні інструменти військово-політичної співпраці, які відсутні. ЄС натомість вирішив використати ЗЄС: у Маастрихтському договорі на ЗЄС покладена відповідальність за здійснення майбутньої єдиної європейської політики у сфері оборони й безпеки. Це був перший концептуальний крок до об'єднання ЄС і ЗЄС.
Історія ЗЄС: 1947 року було підписано Дюнкерський договір між ВБ і Францією про взаємні гарантії безпеки; у березні 1948 року вже п'ять держав, окрім ВБ і Франції, Бельгія, Люксембург і Нідерланди підписали Брюссельський пакт терміном на 50 років, який проголошував створення Західного союзу як багатостороннього економічного і полито-воєнного союзу західноєвропейських країн, які воювали проти Німеччини. 1955 року до Західного союзу ввійшли ФРН та Італія і він став називатись Західноєвропейським союзом. З того часу ЗЄС залишався у «замороженому» стані. Особливої потреби у ньому не було, оскільки військово-політична співпраця відбувалась у межах НАТО. Проте юридично ЗЄС продовжував існувати.
На початку 1990-х років ЗЄС розширився: 1990 року до нього офіційно приєднались Іспанія і Португалія; 1995 року - Греція і Данія отримали статус спостерігачів, згодом такий же статус отримали Ірландія, Австрія, Фінляндія, Швеція. Ще у 1994 році були внесені зміни до статуту ЗЄС: визнано статус асоційованого члена. Такими стали Ісландія, Туреччина, Норвегія. Потім ще одна зміна у статуті ЗЄС: визначено статус асоційованого партнера: Болгарія,
Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія. Асоційовані члени і партнери не мали права вирішального голосу.
У травні 1992 року було створено перше військове з'єднання - Сврокорпус (Німеччина та Франція). 1993 року до Єврокорпусу приєднались Бельгія та Іспанія. Сврокорпус (6 тис. осіб) у складі НАТО брав участь у миротворчій місії у Боснії.
Організаційний ресурс лідерського потенціалу ЄС. Він визначається участю Євросоюзу у численних багатосторонніх загальносвітових і регіональних організаціях, діалогах, форумах тощо. Вступ у січні 2007 року Болгарії та Румунії до ЄС забезпечив Брюсселю право заявити про свою особисту участь у чорноморському співробітництві. Як відомо, Чорноморський регіон розташований на одному з ключових глобальних перехресть. Тут перетинаються найважливіші міжнародні шляхи з Європи в Азію, з Центральної і Північної Європи (по системі водних шляхів річки Дунай і каналу Рейн-Майн-Дунай) на Близький Схід і далі в Південно-Східну Азію, з держав СНД у країни Середземномор'я.
На стамбульському саміті глав держав - ОЧЕС (Організація чорноморського економічного співробітництва) у червні 2007 року Євро комісія отримала статус спостерігача у цій організації. Це спричинило різні оцінки російських ЗМІ. Деякі з них зазначають, що у своєму чорноморському пасьянсі Кремль отримав потужного конкурента, якого не мав з часів Османської імперії.
Ще у квітні 2007 року Єврокомісія виступила з новою спеціальною ініціативою щодо співробітництва з Чорноморським регіоном у рамках політики сусідства, опублікувавши документ під назвою «Чорноморська синергія - нова ініціатива регіонального співробітництва». Прогнозують, що з Чорноморським регіоном пов'язане майбутнє об'єднаної Європи. Можна з цим погодитись, оскільки чорноморське перехрестя має геостратегічну природу. Тут перетинаються інтереси Туреччини, Росії, України, Східних Балкан, Держав Кавказу. У цьому регіоні сконцентровані також і проблеми, які загрожують безпеці Європи - від нелегальної міграції до екологічної деградації, від безпеки енергопостачання до наркотрафіка, торгівлі зброєю й «заморожених» конфліктів. Не менш важливим є те, що Чорне море є водночас і цивілізаційним перехрестям, на якому перетинаються вплив православ'я, ісламу, а також посилюється вплив західної політичної культури.
Сектор, у якому стратегічне значення Чорноморського регіону для ЄС найбільш помітне - це енергетика. Євросоюз винятково залежний від нафти й газу з Росії, Близького Сходу та Північної Африки, які до 2030 року поставлятимуть до 70% споживаних ним енергоресурсів. Необхідно нагадати, що і США сприймають цей регіон як «стратегічний коридор», що відкриває шлях до охоплених важкою кризою районів Близького й Середнього Сходу.
ЄС, прийнявши до свого складу Болгарію та Румунію, поширив політику «нового європейського сусідства» на всі країни Південного Кавказу і Балкан. Врахуємо також, що нинішнє геополітичне становище Причорномор'я залишається невизначеним, що дає змогу розглядати цій регіон ззовні як «нічийну смугу», як «прикордоння».
Інша сфера інтересу ЄС у Чорноморському регіоні - транспортні шляхи. Прикладом може слугувати один з найперспективніших - Євро-Азійський транспортний коридор, ключовою ланкою якого є паромна переправа Іллічівськ-Поті. Розвиток цього коридору фінансується ЄС у рамках програми ТИАЗЕСА і передбачає надання технічної допомоги. Перспективними видаються й транспортні коридори Одеса-Гданськ і радіальний навколо Чорного моря в рамках ОЧЕС.
Але зазначимо, що Чорноморський регіон ще не став регіоном інтенсивної інтеграції. Саме тут з усією чіткістю виявляється принцип: «Політика є концентрована економіка». Тут існує декілька претендентів на лідерство: Росія, Україна, Туреччина, Румунія. Роль лідера у регіоні дає значні економічні переваги, насамперед у транспортних комунікаціях і у сфері транзиту енергоносіїв. Від того, яким країнам вдасться домогтись цієї переваги, залежатиме їхнє майбутнє.
Криза відносин між США і ЄС, приводом до якої стало неприйняття частиною Європи американської політики в Іраку, викликала дебати і навіть прогнози щодо розриву відносин між Брюсселем та Вашингтоном.
У роки «холодної війни» американська політика щодо Західної Європи базувалась на трьох принципах: культивувати трансатлантичні зв'язки; підтримувати процес європейської інтеграції; здійснювати стратегічне лідерство в Європі. Як тільки СРСР перестав бути спільним противником, американці поступово стали відходити від двох перших принципів, залишивши чинним третій: домінування в Європейському регіоні.
Проте ситуація в Європі сьогодні інша. Тут з'явився новий елемент в геостратегічному балансі XXI століття - Європейський Союз, свого роду протосупердержава. Чи достатньо сил у США, щоб домінувати на просторах ЄС? І взагалі, яка Європа потрібна Америці?
Це питання розділило політико-академічну еліту США на три провідні течії: «традиціоналістів», «розкольників» та «прагматиків-дуалістів». «Традиціоналісти», до яких належить більша частина демократів, виступають за тісне стратегічне співробітництво з ЄС і будівництво трансатлантичних зв'язків на основі рівності сторін. Вони закликають адміністрацію Буша підтвердити про підтримку США європейської інтеграції. На їхню думку, в найближчі 10-20 років з'явиться реальний конкурент США, але це буде скоріше Китай, аніж Європа.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
