Таким чином, американо-російські відносини 1993-1999 років названі «роками краху ілюзій». Вони досягли найнижчої точки свого розвитку і знову у світі заговорили про можливість відновлення «холодної війни», але тепер вже між США та Російською Федерацією.
2000 рік приніс зміни у вищому керівництві як Росії, так і Сполучених Штатів. В. Путін виконував з 1 січня 2000 року функції президента Росії, а весною цього ж року переміг на російських президентських виборах. На президентських виборах США перемогу отримав представник республіканської партії Дж. Буш-молодший, який під час виборчої кампанії зробив чимало жорстких заяв щодо Росії. Він та його команда критикували Клінтона за помилки і упущення в російській політиці і одверто говорили про наміри змінити курс щодо Росії.
Тим часом президент Росії В. Путін здійснив низку кроків з метою усунення суперечностей з Заходом: вивів російський ВМФ з бази у Камрані (В'єтнам), припинив діяльність російської станції стеження у Лурдесі (Куба). З російського благословення американські збройні сили змогли використати військові бази в Узбекистані, Таджикистані і Киргизії, побудовані, до речі, радянськими вояками під час війни з моджахедами в Афганістані.
Новий, третій, період у американо-російських відносинах розпочався, на думку експертів, після подій 11 вересня 2001 року у США. Росія без коливань, негайно підтримала США, які зазнали нападу з боку міжнародного тероризму. Тим самим була закладена основа для пожвавлення відносин між обома країнами і їх переходу на більш вищий рівень.
Восени 2001 року відбулася у Техасі перша зустріч лідерів двох країн. В. Путін та Дж. Буш-молодший пішли один одному на поступки: Росія погодилася на розширення НАТО на схід аж до країн Балтії та навіть на перегляд Договору про від 1972 року. Росія активно включилася у створювану США антитерористичну коаліцію, підтримала дії США проти режиму талібів, зокрема, американським спецслужбам була передана значна частина інформації по Афганістану. Натомість США змінили тональність своїх заяв щодо дій російської армії у Чеченській республіці. Вони частково погодилися на наявність зв'язку між чеченськими сепаратистами і міжнародними терористами. Вашингтон також пообіцяв своє сприяння при вступі Росії до Світової організації торгівлі.
Російські експерти писали у ці дні, що вперше у своїй історії після монголо-татарського ira Росія опинилася в ролі молодшого партнера в коаліції, у даному випадку у антитерористичному союзі, керованому Штатами.
У США тоді наголошували принаймні на чотири обставинами, які підвищують значущість відносин з Росією у порівнянні з найближчими західноєвропейськими союзниками: Росія володіє значним впливом на азійські держави; вона має боєздатні війська та транспортну авіацію; Москва реально зацікавлена у боротьбі проти ісламського фундаменталізму.
Весною 2002 року відбулася нова зустріч керівників Росії та держав-членів НАТО у Римі. Головний результат цієї зустрічі полягав у підписанні нового формату співпраці - Рада «Росія-НАТО».
У подальшому Вашингтон декларував намір скасувати поправку Джексона-Веніка щодо Росії, надання їй статусу країни з ринковою економікою і, нарешті, намір реалізувати ідею-план британського прем'єра Т. Блера щодо трансформації взаємин Росії і НАТО із системи «19+1» у систему «20». За блерівським планом Росія мала б долучитися до Вашингтонського договору ( можливо, без параграфу 5). Таким чином, Росія входила б до НАТО не як величина, яку тільки консультують, а як інтегральна частина нової безпеки в Європі з глобальними функціями. Проте 7 грудня 2001 року союзники по НАТО відхилили ідею «20», через декілька днів цього ж року США заявили про свій вихід із Договору про ПРО від 1972 року, у листопаді 2002 року Альянс оголосив про своє розширення у східному напрямку. До того ж віце-президент Р. Чейні, міністр оборони Д. Рамсфельд і радник президента з національної безпеки К. Райз були одвертими скептиками новоз'явленого союзу з Росією. Натомість держдепартамент на чолі з К. Пауеллом і міністр торгівлі Д. Еванс були прихильниками тісного союзу з Москвою.
Так само США скористалися війною з міжнародним тероризмом для розширення свого впливу у серці Євразії - в Афганістані, Узбекистані, Таджикистані, Киргизії. Так, Вашингтон отримав в оренду авіабази Ханабад (на 25 років) і Какайду в Узбекистані. У березні 2002 року Штати оголосили про збільшення втричі допомоги Ташкенту. Також був підписана угода про надання кредиту у 55 млн. дол. для розвитку малого узбецького бізнесу. США відкрили декілька училищ для підготовки сержантського складу узбецької армії. Проводилися спільні військові навчання американських та узбецьких підрозділів.
На території Киргизії американці взяли в оренду авіабазу Манас, реконструювавши одноіменний аеропорт, що дозволило їм дислокувати тут понад 3 тис. американських вояків та техніку. Завдяки цьому авіація США отримала можливість контролювати простір не тільки Афганістану, але й інший конфліктний регіон - індо-пакистанський кордон. У зоні досягненості американської авіації опинилися західні райони Китаю, Узбекистану, Таджикистану і найбільші міста Казахстану.
У Таджикистані американці отримали бази у Душанбе і Кулябі. Необхідно мати на увазі, що оренда давала цим країнам суттєве поповнення бюджетів, якщо врахувати, що США - дисциплінований платник орендних зобов'язань.
Вперше в історії американські збройні сили висадилися у Закавказзі: в Грузії та Азербайджані.
Не справдилися також російські очікування щодо фінансової допомоги з боку США, які списали або реструктурували борги низки країн: Польщі, Югославії, Йорданії, Пакистану. Більше того, у березні 2002 року США запровадили нові тарифи (до 30%) на російську сталь. У відповідь Москва запровадила заборону на імпорт американської курятини, яка поставлялася 38 американськими штатами і оцінювалася у 600 млн. дол.
Росія намагалася діяти адекватно: здійснювала продаж зброї Індії, поставки ядерних мирних технологій та зброї Ірану, країнам «третього світу». Військовий бюджет Росії на 2005 рік було збільшено на 90 млрд. крб. (на 27,6%). Президент РФ Путін заявив, що у разі потреби, буде «відрізано» шмат від соціальної сфери на користь військової.
9 листопада 2004 року В. Путін підписав закон «Про ратифікацію Кіотського протоколу», який таким чином набрав чинності в Росії, приєднання якої до цього протоколу дозволив протоколу набрати чинності загалом. Нагадаємо, що Кіотський протокол був підписаний 1997 року на самміті ООН. Учасники зустрічі зобов'язалися скоротити на 2012 рік викиди парникових газів в атмосферу на 5,2%, виходячи із обсягів 1990 року. Щоб протокол був зреалізований, необхідно було його ратифікувати країнами, частка викидів парникових газів яких становить 55%. США не приєдналися до Кіотського протоколу.
Нова зустріч В. Путіна і Дж. Буша-молодшого під час 60-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (14-17 жовтня 2005 року) дозволяє констатувати, що їхні висловлювання були зроблені у партнерському дусі. Дж. Буш висловив свою надію, посилаючись на запевнення російського президента, що демократія у Росії розвиватиметься у поступальному русі.
Проте наступні події засвідчували про суттєве «похолодання» американо-російських відносин. У відповідь на рішення США накрити Польщу та Чехію протиракетним щитом російський президент заявив, що його країна звільняється від зобов'язань дотримуватися положень Договору про ліквідацію ракет середньої дії. Так само В.Путні оголосив про вихід Росії з Договору про обмеження звичайних збройних сил в Європі (ДОЗСЄ), підписаного 19 жовтня 1990 року у Парижі представниками 22-х країн НАТО і ОВД. Росія відновила також польоти стратегічних бомбардувальників.
Загалом на Заході сформувався консенсус з двох питань: Росія повертається до неоімперської політики; Росія дрейфує у бік авторитарного режиму. Ці тенденції, на думку американських аналітиків, перешкоджають налагодженню співпраці між двома країнами.
В економічному співробітництві з США Росія зацікавлена насамперед у розвитку торгівлі, залученні капіталу, розширенні науково-технічної співпраці, залученні американських інвестицій, технологій, ноу-хау, які б сприяли модернізації російської економіки. Науково-промисловий потенціал Росії у поєднанні з природними ресурсами і кваліфікованою робочою силою відкриває потенційні можливості для кооперації з американськими фірмами.
У червні 1992 року стала чинною домовленість про надання одне одному режиму найбільшого сприяння. Це, щоправда, не означало, що США скасували поправку Джексона-Веніка, яка продовжувала діяти. Але американська адміністрація домоглася згоди конгресу надати Росії режим найбільшого сприяння на 1 рік. З цього часу цей режим надавався Росії щорічно.
Проте рівень американо-російських торговельно-економічних відносин досить невисокий. Це пояснюється низкою причин.
Найперше - впливом наслідків холодної війни і збереження різного роду обмежень, запроваджених у свій час Вашингтоном для економічного виснаження СРСР. Після прийняття американським конгресом у 1993 році закону «Про дружбу з Росією та іншими незалежними державами» у США були переглянуті понад 70 дискримінаційних законодавчих актів. На РФ була поширена Генеральна система торговельних референцій, що сприяло тому, що частина російських товарів ввозилась на американський ринок без мита.
По-друге, США не надали Росії режиму найбільшого сприяння у торгівлі, хоча у 1994 році було призупинено дію щодо Росії поправки Джексона-Веніка, яка була внесена ще 1974 року до Закону про торгівлю. Кожен рік дія цієї поправки призупиняється, але режим найбільшого сприяння у торгівлі США з Росією не має постійного і безумовного характеру. Формально ця поправка до цих пір не скасована.
По-третє, зберігаються також дискримінаційна система поділу країн - імпортерів американської обчислювальної техніки на різні категорії за «рівнем ризику» у плані розповсюдження ЗМУ і засобів її доставки. Характерно, що Росія віднесена до передостанньої - третьої - категорії за рівнем благонадійності.
По-четверте, надто велика різниця між економічними рівнями двох країн. У 2001 році ВВП США становив 10,1 трлн. дол., а ВВП Росії - 310 млрд. дол. У 1990-і роки ВВП США щорічно збільшувався майже на 3%, а російський - скорочувався приблизно на 6%. У глобальному масштабі на долю США припадає приблизно 4,5% населення, але понад 30% ВВП і приблизно половина капіталізації світового ринку, а на долю Росії - близько 2% населення, 1%> ВВП і менше 0,1%) капіталізації ринку. Це означає, що економічно Росія не може конкурувати з США.
Російський економічний потенціал зможе запрацювати на повну силу тільки у тому випадку, якщо вдасться розв'язати з Вашингтоном у рамках двосторонніх і багатосторонніх домовленостей такі питання, як списання радянських і довгострокова реструктуризація російських зовнішніх боргів;
зняття обмежень на експорт російської продукції на американський ринок; надання державних гарантій США приватним інвестиціям у Росію; узгодження пільгових умов для вітчизняної промисловості і фінансового сектора при вступі до СОТ; досягнення домовленостей, які дозволять повернути до Росії нелегально вивезені капітали.
Частка Росії в американській зовнішній торгівлі - менше 1%, а частка США в російській значно вища - приблизно 10%. Близько 80% експорту РФ до США - сировина і напівфабрикати. Його основні статті - дорогоцінне каміння і метали, алюміній, продукція чорної металургії і хімічної промисловості. Питома вага експорту російських машин та обладнання у
році становив менше 6%. У той же час більша половина американського експорту до Росії становить продукція машинобудування. Ще одна важлива стаття поставок з США до Росії - продукти.
Американські компанії є лідерами серед зарубіжних фірм за обсягом інвестицій в російську економіку. За даними Держкомстату РФ, на початку року США обіймали перше місце за обсягом інвестицій в Росії - понад 4 млрд. дол.. Американські капіталовкладення поступають переважно у паливно-енергетичний комплекс (приблизно 60%>), а також у харчову промисловість, торгівлю і громадське харчування, кольорову металургію і металообробку.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
