Проблема негомогенності преференцій економічних суб’єктів країн-учасниць валютної зони частково вирішується шляхом переходу до єдиної валюти і єдиного центрального банку. Групи лобістів в цьому випадку втратять вплив на національні уряди країн-учасниць, оскільки ті, у свою чергу, уже не зможуть приймати незалежні рішення в сфері валютної та монетарної політики.
Політична інтеграція також передбачає формування в суспільствах країн-членів валютної зони почуття солідарності і «спільної долі», яке повинно нівелювати націоналістичні і сепаратистські прояви, що здатні посилюватись в умовах загострення соціальних потрясінь і позицій бізнесу внаслідок координованої політики, направленої на запобігання/згладжування асиметричних шоків.
Проксі- критерії оптимальної валютної зони. До них відносяться кореляція шоків і волатильність реального обмінного курсу. Такого роду критерії засновані лише на кореляційно-регресійному параметричному аналізі та непараметричному аналізі динаміки макроекономічних індикаторів, на відміну від критеріїв, що базуються на фундаментальних характеристиках країн, які прагнуть поглиблювати економічну, зокрема валютну інтеграцію.
Наприклад, у P. Ваубель пропонує використовувати волатильність реального обмінного курсу, як показник, що визначає готовність країни вступити у валютний союз. Якщо на економіку впливає невелике число шоків, для коректування яких необхідні зміни обмінного курсу, то волатильність реального обмінного курсу буде невисокою. Для таких країн витрати відмови від гнучкості номінального обмінного курсу як інструмента стабілізації при входженні чи утворенні валютного союзу будуть мінімальні. Представлені аргументи були перевірені емпірично, зокрема, у роботі Я. фон Хагена і Р. Нюмана.
Іншим критерієм оптимальності є співвідношення між числом симетричних і асиметричних шоків. Якщо кореляція симетричних та асиметричних шоків для розглянутих країн висока, то і ті, і другі будуть впливати на економіку. Тому витрати, пов'язані з неможливістю використання незалежної грошово-кредитної політики, а також гнучкого режиму обмінного курсу для цих країн будуть меншими.
Дані критерії допомагають лише визначити перелік країн чи регіонів, готових до валютної інтеграції, але не дозволяють виділити причини існуючих розходжень для країн і, таким чином, запропонувати способи їхнього усунення. Інший аспект проблеми полягає в тому, що перераховані критерії, які засновані на історичних даних, не дозволяють оперативно враховувати можливі структурні зміни в економіках розглянутих країн, що можуть підвищити, чи навпаки, понизити необхідність валютної інтеграції для країни.
Більшість країн ЄС в 1990-х рр. відповідали критеріям торгової відкритості та диверсифікації виробництва і міжнародної торгівлі. Практично всі країни були досить відкритими, особливо ті, які мають малу економіку.
З огляду на те, що відкритість економік робить внутрішні ціни сильно залежними від змін валютного курсу, слід говорити про ентузіазм Бельгії, Ірландії, Нідерландів, Люксембургу у питаннях поглиблення валютної інтеграції та створення Європейського валютного союзу.
Важливим показником на час розпочатої в Європі дискусії стосовно формування оптимальної валютної зони для країн ЄС та ЄАВТ був ступінь схожості у виробничих структурах. Найбільш проблематичними країнами зі значним відхиленням від центрального масиву схожих за структурами країн вбачались Норвегія, де серед товарних груп домінували нафта та риба, а також Греція з переважанням сільськогосподарської продукції та Нідерланди як потужний виробник, експортер та споживач природного газу в ЄС. Крім того, виробнича структура Данії з добре представленими товарними групами агропромислового виробництва значно відрізнялась від капіталомісткого Центру ЄС з домінуючим хімічним, автомобільним виробництвом та електричним машинобудуванням (Німеччина, Австрія, Франція, Італія).
європейський валютний криза союз
Рис. 1. Кластерне представлення схожості виробничих структур між країнами ЄС. Розраховано автором на основі даних Євростат, 1999 р.
Такі країни як Швеція, Фінляндія та Ірландія наприкінці 1980-х рр. мали більш гомогенну із Центром структуру виробництва, але в середині 1990-х років вони розпочали структурні зміни в економіці та інтенсивно стали розвивати наукомістке виробництво, зокрема телекомунікації (Швеція та Фінляндія), комп’ютерні прилади та технології (Ірландія), які поруч із традиційними секторами з відносно нижчою технологічною місткістю почали віддаляти виробничі структури цих країн від капіталомісткого Центру.
Ступінь відмінності у торгових структурах між європейськими країнами можна представити на рисунку. У 1990-х чітко виділився центральний кластер, що відображав гомогенність товарних структур: Німеччина, Австрія, Португалія, Великобританія, Фінляндія, Швеція та Італія. Значну негомогенність з цим регіоном виявляли Данія, Греція, Ірландія, Нідерланди та Норвегія.
Центральний кластер з найвищим рівнем гомогенності торгових структур в європейському економічному просторі
Рис. 2. Кластерне представлення схожості торгових структур між країнами ЄС та ЄАВТ, 1998 р. Розраховано автором на основі даних Intracen, 1998 р.
Зрештою, осторонь процесів формування валютної зони залишилась Норвегія як країна ЄАВТ з неподібною до ЄС виробничою та торговою структурою, Швейцарія як країна, що прагне забезпечувати нейтралітет та фінансову стабільність світового господарства, Швеція (з огляду на бажання проводити незалежну монетарну політику, яка вбачалась основним важелем соціально-орієнтованої системи кейнсіанського типу та здійснення структурних змін), Великобританія (в зв’язку з тим, що вона традиційно була політичним сателітом США, які зобов’язували її спільно координувати рішення в світовому господарстві, і це не виключало виникнення асиметричних шоків для економічної системи ЄС). Данія спочатку активно взяла участь в просуванні ідеї єдиної валюти, але структурні відмінності стали потім важливим аргументом проти швидкої її інтеграції в єдиний валютний простір.
Мобільність робочої сили в ЄС є досить низькою. Впродовж 1990-х рр. 38% громадян ЄС змінили своє місце проживання. В той час, коли 21% громадян ЄС мігрували в інші регіони своєї країни, то лише 4,4% – в іншу країну ЄС. Здебільшого це відбувалось з особистих причин. Лише 5% з тих, хто мігрували в іншу країну ЄС, робили це з професійних причин. На початку 2000-х рр. потоки міграції робочої сили становили 0,3% від загальної чисельності населення ЄС. Ці факти свідчили про незадовільний стан даного критерію для формування оптимальної валютної зони. Поясненням низької мобільності робочої сили в ЄС-15 є відмінність між країнами в мові, культурі, системі добробуту, стандартах охорони здоров’я і пенсійного забезпечення. При виникненні асиметричних шоків країни ЄС не здатні сьогодні швидко подолати проблеми безробіття. Однак, для нових країн-членів ЄС схильність до міграції робочої сили в країни ЄС з вищим рівнем добробуту є вищою.
Мобільність фізичного капіталу в ЄС пов’язана, передусім, зі ступенем сумісності цього капіталу з організованим виробництвом в кожній окремій країні-члені ЄС. Вирівнювання виробничих структур, зростаюча тенденція заміщення фактору праці фактором капітал у багатьох виробничих процесах, а також тенденція до злиття і поглинання бізнесу дозволяє, не дивлячись на низькі рівні мобільності робочої сили, забезпечувати в ЄС високу мобільність капіталу. Обсяги прямих інвестицій країн ЄС в межах ЄС-регіону з середини 1980-х рр. значно переважали прямі інвестиції країн ЄС щодо третіх країн.
За критерієм фінансових трансфертів ЄС не був і не є сьогодні оптимальною валютною зоною. Бюджет ЄС становить менше ніж 2% від ВВП ЄС і перерозподіл цих незначних коштів здійснюється переважно на користь реалізації Спільної аграрної політики і структурних фондів для підтримки бідних (депресивних) регіонів, не дивлячись на те, чи вони підпадають під вплив асиметричних шоків, чи ні.
На момент завершення формування Європейського валютного союзу з меншою довірою до європейських інтеграційних структур та європейських інститутів, ніж до національних урядів ставились Швеція, Фінляндія, Великобританія, Австрія, Данія, Нідерланди. Найбільшу підтримку євроінтеграційним процесам виражали Португалія, Італія, Ірландія, Іспанія та Греція. Чітко вималювалась проблема «Північ – Південь» ЄС, де Південь бачив для себе більше вигод від європейського інтеграційного утворення. З огляду на ці тенденції, критерій політичної солідарності в ЄС слід вважати дуже хитким при поясненні оптимальності валютної зони євро.
5. Європейський валютний союз: становлення та проблеми розширення
В червні 1989 р. комітет, який очолював президент Європейської комісії Жак Делор, запропонував план поетапного створення Європейського економічного і валютного союзу. Пропозиції цього проекту лягли в основу угоди про ЄС. Валютний союз повинен був створюватись в 3 етапи. На першому етапі (який розпочався в 1990 р.) мало відбутись зближення основних макроекономічних показників і встановлення тісної координації в монетарній (грошово-кредитній) та фіскальній політиці при забезпеченні Спільного ринку з вільним рухом товарів і послуг, робочої сили та капіталу. Це передбачало реалізацію плану Вернера. Грошова політика мала бути направлена на довгостроковий період і забезпечувати стабільність цін, а отже, успіх системи фіксованого обмінного курсу. На другому етапі (перехідному етапі) для реалізації Європейського економічного і валютного союзу необхідно було створити інституційні рамкові умови, які в процесі формування союзу повинні були вдосконалюватись до початку третього кінцевого етапу. Другий етап передбачав створення Європейського центрального банку, який би функціонував поряд із національними центральними банками країн-членів ЄС до моменту входження країн до валютного союзу та введення єдиної валюти.
На третьому етапі (з 1997 по 1999 рр.) передбачалось утворити валютний союз та ввести єдину валюту для всіх країн-членів ЄВС. Європейський центральний банк повинен був стати єдиним емісійним органом в ЄВС, йому мало належати повне право встановлення і проведення грошової політики, встановлення та регулювання облікової ставки, здійснення операцій на відкритому ринку та кредитних операцій, проведення валютних інтервенцій (в умовах системи керовано-плаваючого обмінного курсу ЄВС зі США та Японією, а також щодо країн-членів ЄС, які обиратимуть валютне бюро, прив’язаний або керовано-плаваючий режим обмінного курсу відносно єдиної валюти ЄВС). Країни-учасниці ЄВС при введенні єдиної валюти повинні відмовитись від незалежної монетарної політики і незалежного контролю над пропозицією грошей.
Основним кроком у реалізації плану Делора, стало підписання Маастрихтської угоди в грудні 1991 р. і її ратифікація в 1992 р. Першою країною, яка повинна була референдумом ратифікувати дану угоду, стала Данія. В результаті референдуму угода була відхилена незначною більшістю голосів. Франція, не дивлячись на результати референдуму в Данії, теж обрала аналогічну форму ратифікації угоди. Референдум у Франції забезпечив життя плану Делора. Останньою країною, яка ратифікувала угоду в 1993 р., була Німеччина. Це відбулось після рішення Конституційного Суду, яке підтвердило, що Маастрихтська угода не суперечить Конституції Німеччини. Процес ратифікації угоди співпав з глибокою кризою Європейської валютної системи 1992/1993 рр., яка могла повністю підірвати спільні домовленості країн-членів, що були досягнуті в 1991 р. Однак, міністри фінансів країн-членів ЄС домовились про розширення меж коливань валютних курсів щодо центральних паритетів в межах ЄВС і тим самим припинили кризові спекулятивні процеси, що забезпечило подальшу реалізацію формування валютного союзу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
