Таким чином, національно-територіальне розмежування Буковини й перехід усієї влади в північній її частині до Українського крайового комітету були здійснені правовим шляхом, на основі вільного волевиявлення населення, що знайшло своє відображення в протоколі, підписаному австро-угорським президентом краю та українськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту. Однак королівська Румунія не погодилася з таким рішенням і, користуючись там, що Австро-Угорщина невдовзі розпалася, того ж 1918 р. анексувала Північну Буковину й Бессарабію. У 1940 р. ці землі відійшли до Радянського Союзу. Румунія повторно окупувала їх, а також частину південної України в 1941 р. як союзниця нацистської Німеччини, створивши тут регіон Трансністрію. Після Другої світової війни Румунія була змушена залишити ці території.
Основу другої групи українців Румунії становили запорозькі козаки, від 5 до 10 тис. яких після зруйнування Запорозької Січі Катериною II в 1775 р. покинули Україну й оселилися в Північній Добруджі та гирлі Дунаю на території сучасної Румунії. Тут вони отримали від турецьких властей право на самоуправління й заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. З часом за рахунок припливу українців з України та інших місцевостей Румунії чисельність цієї групи зросла. На кінець 1980-х рр. налічувалося майже 30 сіл або "слобід", в яких проживали нащадки запорозьких козаків.
Третю категорію українського населення в Румунії становлять жителі 8-10 сіл Східного Банату. Основу цієї групи становлять вихідці із Закарпаття — лемки, бойки і гуцули, — які мігрували сюди в другій половині ХУПІ ст. в пошуках вільної землі після того, як Австрійська імперія змусила Туреччину залишити цю територію (приблизно в цей же час українці-русини Закарпаття переселилися в югославську Бачку).
Ще одна специфічна група українців з'явилася в Румунії внаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні. Румунія наприкінці 1920 р. стала одним із центрів української політичної еміграції з території Наддніпрянської України. В цей час тут нараховувалося від 3 до 5 тис. українських емігрантів (армія та уряд УНР, цивільні особи). До середини 1920-х рр. частина з них повернулася на батьківщину або переїхала до інших країн. Створений у вересні 1923 р. українською громадою в Румунії емігрантський Громадсько-допомоговий комітет зареєстрував до літа 1929 р. близько 3 тис. українських емігрантів. Емігранти-військовики були розміщені в таборах для інтернованих (спочатку в Брашові й Фарагоші, потім в Орадя-Маре).
З жовтня 1919 р. в Бухаресті діяла місія Українського Червоного Хреста на Балканах, перенесена в Румунію з Белграда. Після ліквідації в середині 1920-х рр. таборів для інтернованих значна частина емігрантів, передусім із числа рядового складу військових підрозділів, повернулася на батьківщину, перемістилася в інші країни — Чехословаччину, Німеччину, Францію або переселилася за океан, головно, в Канаду. Частина набула румунського громадянства. У 1930-х рр. більшими скупченнями української політичної еміграції були Бухарест, Брашов, Бакеу, Гімеш, Дорна-Ватра, Журжа, Пятра-Нямц, Скута-ру та деякі інші міста й місцевості.
Давнє українське населення Румунії, переважно селяни-бідняки, зазнавало в міжвоєнний період відчутного соціального й національного гніту. Українську мову було заборонено, а українців оголошено "румунізованими румунами, які втратили рідну мову .
Після Другої світової війни становище українців Румунії значно поліпшилося. Тоді відбулися ще не перевершене й досі піднесення культурної діяльності, зародилась українська література, з'явились українські школи в усіх селах та містах, де проживали українці. Були відкриті дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету відкрито український відділ. З травня 1949 р. стала виходити двотижнева газета "Новий вік". У ці роки видаються українські підручники, художня та інша україномовна література. В місцевостях, де проживали українці, працювали українські клуби, бібліотеки, діяли хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що здобули популярність і серед румунського населення.
Проте в кінці 1950-х на початку 1960-х рр. під тиском нової національної політики румунських правлячих кіл процес національного відродження українців Румунії поступово згасає. Стає очевидною тенденція до поступової асиміляції українського населення під гаслом так званої гомогенізації нації. Наприкінці 1960-х рр, українські ліцеї й школи стали закриватися, бібліотеки спалено.. Всілякими утисками й залякуванням режим Чаушеску примушував українців зрікатися рідної мови, своєї етнічної ідентичності. Результати цієї політики значною мірою залежали як від асиміляторських зусиль місцевої адміністрації, так і від сили опору українського населення.
В ці роки фактично лише українські письменники Румунії й далі стояли на сторожі рідного слова й духу. 31970 по 1990 р. у Румунії було видано 159 книжок загальним тиражем 66 272 примірники, які належать перу більш ніж 30 українських авторів: І.Шмуляка, Ю.Павліша, О.Бевка, та інших.
Другий етап національного відродження розпочався після падіння диктатури Чаушеску. На початку 1990 р. було створено Союз українців у Румунії (СУР), який провадить певну роботу в напрямку реукраїнізації значною мірою денаціоналізованого українського населення. У 1996 р. засновано Демократичний союз українців в Румунії (ДСУР) на чолі з І.Семенюком. СУР має свої філії в повітах Марамуреш, Сучава, Тулча, Бреїла.
Значну увагу СУР приділяє відродженню культурно-освітньої діяльності в українських селах. У 1990 р. в селі Русково на Мараморощині відбувся перший фестиваль української пісні й танцю, в якому взяли участь самодіяльні колективи з різних населених пунктів Румунії, а також з-поза меж цієї країни. У 1996-1998 рр. СУР за фінансової й організаційної підтримки Управління національних меншин Міністерства культури Румунії провів Дні Т.Шевченка, Фестиваль українських колядок та звичаїв, Дні української культури, виставку писанок тощо. Нині в Румунії діють 25 українських самодіяльних художніх ансамблів.
Поступово відроджується українська школа. За даними управління з питань освіти національних меншин Департаменту із захисту національних меншин уряду Румунії, в 1997/98 навчальному році в школах з українською мовою навчання (фактично нею викладається лише частина предметів, наприклад, у ліцеї ім.Т.Шевченка в Сігету-Мармаціей українською мовою викладається 40% предметів, зокрема, математика, психологія, педагогіка, фізкультура, трудове виховання) навчалося 443 учні (всі в повіті Марамуреш), зокрема в 1-4 класах (початкова освіта) — 219, у 5-8 класах (гімназійна освіта) — 84, в 9-12 класах (ліцейна освіта) — 140. Крім того, в дошкільних установах з українською мовою виховання перебувало 234 дитини.
Реалізуючи право на прояв, збереження й розвиток власної культури та на інформацію, українці Румунії видають газету "Український вісник"
Відповідно до розпорядження уряду Румунії від 1997 р., яким передбачається застосування написів іншими мовами в місцях, де чисельність населення з іншою, ніж румунська, рідною мовою перевищує 20% усього населення, в 59 селах написи виконуються також українською мовою.
Незважаючи на окремі непорозуміння, які існують між обома державами, український і румунський народи завжди з симпатією ставились один до одного, свідченням чого є, зокрема, й взаємне сприяння розвитку національних меншин — української в Румунії й румунської в Україні. Ці питання знайшли своє відображення й у широкомасштабному Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Румунією, підписаному в 1997 р.
Другий етап національного відродження українців Румунії відбувається складно, але він триває. Його результати залежать передусім від поглиблення процесу демократизації суспільного життя Румунії, створення належних умов для вільного розвитку національних меншин країни.
На сучасному етапі розвитку міждержавних відносин між Україною та Румунією важливими вбачаються, на нашу думку, відносини у політичній сфері та двосторонні контакти на вищому рівні. Загалом взаємини між Україною і Румунією складаються непросто і як висловився посол України в Румунії Бутейко А. ,залишаються проблемними і на сьогоднішній час.
Нагадаємо, що Румунія відмовилась визнати результати референдуму про незалежність України в тих районах, на територію яких вона претендувала. Хоча така позиція офіційного Бухареста, який націоналістичними гаслами намагався консолідувати розбухане реформами посткомуністичне суспільство, не відповідала принципу непорушності кордонів, що намагається захистити ОБСЕ. У квітні 1993 р. Румунія подала МЗС України ноту, де, посилаючись на факт розпаду колишнього СРСР, проголосила неправомірним Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, що був підписаний 27 лютого 1967 р.
Отже, виникла потреба проведення міждержавних переговорів, які мали сприяти пошуку компромісів у двосторонніх відносинах. Окрім того, гостра економічна криза в Україні і Румунії, пошук власного місця в міжнародній системі розподілу праці, необхідність співробітництва для розв’язання певних політичних й економічних завдань теж підштовхували українське й румунське керівництво до взаємних компромісів і налагодження сталих добросусідських відносин. Значний вплив на готовність Бухареста врегулювати українсько-румунські відносини мала жорстка позиція НАТО, на членство в якому Румунія була зорієнтована з початку 90-х рр., щодо кандидатів на вступ до цієї організації, від яких вимагалось обов’язкове врегулювання відносин із сусідніми державами. Тому не дивно, що перший крок у цьому напрямку зробила румунська сторона на початку 1995 р; після чого розпочалися складні й тривалі українсько-румунські переговори. Лише під час шостого раунду цих переговорів, що відбулися у лютому 1996 р. у Бухаресті, було погоджено всі статті базового договору.
Імперативна потреба налагодження прагматичного українсько-румунського співробітництва спонукала Київ та Бухарест стимулювати складний переговорний процес. У березні 1996 р. в Ізмаїлі відбулася робоча зустріч прем’єр-міністрів України та Румунії, результатом якої стало підписання п’яти міжурядових угод, зокрема щодо співробітництва в міжнародному автомобільному транспорті, повітряному сполученні, в галузі науки, охорони здоров’я, спрощення порядку перетину кордонів громадянами прикордонних районів. Також було підписано важливу конвенцію про уникнення подвійного оподаткування. Кількість пропускних пунктів на українсько-румунському кордоні було збільшено з 10 до 18.
Наприкінці 1996 р. новий румунський уряд В.Чобря оприлюднив свою програму, одним з пунктів якої був захист прав румунів, котрі мешкають в Україні, щодо надання їм статусу корінного населення, тоді як права й обов’язки щодо українського населення Південної Буковини та Марамощини у цьому документі не згадувалися.
Особиста зустріч 28 квітня 1997 р. на самміті Чорноморського економічного співробітництва у Стамбулі Л.Кучма та Е.Константинеску сприяла парафуванню 3 травня 1997 р. українсько-румунського договору. Цьому також сприяло бажання Румунії прискорити вступ країни до НАТО.
2 червня 1997 р. президенти України та Румунії підписали Договір про добросусідські відносини і співробітництво між обома країнами (додаток 1). Так закінчилися складні переговори щодо тексту документа, які тривали два роки. Знадобилось 12 раундів консультацій експертів. В результаті Київ домігся підтвердження непорушності кордонів, а Бухарест – можливості навігації дунайським рукавом Кілія і протекції для румунської меншини в Україні шляхом створення прикордонних єврорегіонів. Проте договір не розв’язав головне питання – про розподіл континентального шельфу та про виняткові економічні права двох країн на Чорному морі.
Страницы: 1, 2, 3, 4
