Міф 6. Членство в НАТО погіршує інвестиційний клімат

Відомо, що будь-який інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну, обов’язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи. Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвестор скоріше за все хоче знати – які гарантії, що його компанію завтра не обкладуть величезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що не заборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу? Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання.

Процедура вступу до Альянсу – це всеохоплююча експертиза політичної й економічної системи країни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона є стабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того, досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країни Центральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державами національних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зі вступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав, збільшилися на мільярди доларів.

Міф 7. Зі вступом до НАТО країни втрачають суверенітет

Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі з правом вето входять не усі члени організації, а лише п’ять. У цьому сенсі НАТО є більш демократичною організацією.

Міф 8. Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку

США на сьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країн світу. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового та фінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завжди відігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завжди збігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завжди виступають з єдиною позицією.

Європейці стурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктрини поведінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєї держави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу.

Американці, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено, розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективним та забюрократизованими інституціями.

Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, то НАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільних зусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.

Міф 9. Членство в НАТО призводить до перетворення країн на військові табори, заповнені базами НАТО

Стаття 17 Конституції Української держави забороняє розміщення іноземних військових баз на території України і, відповідно, прийняття такого рішення без урахування ставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпації влади.

Водночас, слід зазначити, що розміщення військових гарнізонів створює нові можливості для працевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часів Радянського Союзу.

Зокрема, для України згода на тимчасове перебування російської бази в Криму до 2042 року надала можливість розрахуватися за борги за постачання енергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями, вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнути сторінку складних відносин з сусідом.

Міф 10. Українські миротворці - "гарматне м'ясо" в миротворчих операціях Альянсу

До участі у міжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крім того, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.

Міф 11. Україна зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО

Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом. Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієї країни-члена Альянсу.[11]

2.НАТО та Україна

Для чого Україні вступ до НАТО?

Чи є без’ядерний статус гарантією безпеки?

Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї — 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 146 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 7000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатий ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Дого вору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Між тим, жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї як засобу стримування і не мають наміру цього робити.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак, факт такого визнання не передбачає наданні Україні жодних прямих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудин 1991 року, стверджується. що сто рони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на чає підписання Договору». Проте, реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992-1993 рр. частина території Азербайджану перебувають під фактичний контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року - Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південно-осетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'я зання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандуми, у якому останні три країни пообіцяли пова жати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії збоку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань, приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити. що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави досить безглуздим. Кожна з держав - офіційних власників ядерної зброї - є членом Ради Безпеки ООН, і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право вето.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони .. поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів… будуть відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися свого долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародник зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного правда

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р. за півтора місяці до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руку України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад з Польщею від 1936 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1914р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1976 р. (порушений 1979 р.). Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, то кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова КосаТузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправед ливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918-1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО. Членство обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальним претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11