Дихотомія «війна й мир» для ідеології країн «третього світу» не так актуальна, оскільки вони увесь час перебувають у стані боротьби зі своїм оточенням і з великими державами.
Ще один варіант теорії, так званий «периферійний» реалізм, пропонує інший спосіб адаптації структурного реалізму до проблематики «третього світу». Основна проблема теорії Уолца бачиться в недоробці рівня аналізу, що відповідає державі. У цьому зв'язку пропонується розрізняти великі держави, які самі живуть в умовах анархії, але встановлюють ієрархію для інших, і периферійні держави. Серед них, у свою чергу, перебувають більшість покірних держав й «заколотники», які прагнуть жити за правилами анархії, подібно великим державам. Через недостачу ресурсів «заколотники» змушені жертвувати інтересами своїх громадян.
Системно-структурний аналіз не дозволяє пояснити поведінку периферійних держав, тому що на них впливають більшою мірою не загальні, а специфічні умови. Нова ідея полягає в тому, щоб доповнити структурний реалізм аналізом зовнішніх і внутрішніх факторів,які впливають на політику конкретної держави. Визначальна роль приділяється рівню держави, а не структурі. У главу кута зовнішньої політики ставляться інтереси національної економіки, тому що без цього політичну владу очікує крах.
Таким чином, не просто влада, а влада плюс внутрішній добробут стають основним мотивом міжнародної політики периферійної держави. Загалом, це відповідає ідеї Уолца про поєднання системного аналізу міжнародної політики з теорією зовнішньої політики держави, але пріоритети перевернені. Крім того, Уолц не вважав за можливе поєднувати ці дві теорії в одну.
До відмітних рис «периферійного» реалізму варто віднести інше тлумачення анархії. Прихильники цього напрямку пропонують розглядати анархію як плід реальних обставин, знімаючи, до речі, досить незручну для неореалізму проблему сполучення протиріччя інтересів і можливості співробітництва. У міжнародних відносинах анархія існує поряд з ієрархією, причому порядку в реальному світі більше, ніж анархії. Відповідно до цій «переверненій» логіці відкидається й теза про відносну незалежність зовнішньополітичної сфери. Можна помітити, що й «периферійний», і «молодший» реалізм ідуть по шляху подолання антиісторизму структурного реалізму Уолца. Але в цілому, ані вони, ані інші різновиди неореалізму не дають ясної відповіді на питання, що лежить у основі міжнародної політики країн «третього світу», крім вказівок на хаос і непередбачуваність.
Отже, незважаючи на розмаїтість підходів, що демонструють представники загальних і приватних теорій, неореалістів поєднують положення, які утворюють стрижень даної парадигми, а саме:
· системне уявлення про міжнародну політику;
· визнання держави найважливішим актором;
· анархічний характер і конфліктність міжнародної системи;
· концепція балансу сил.
Своєрідність основних напрямків неореалізму (теорії циклів, теорії гегемоністської стабільності, історико-системного аналізу, нелінійного аналізу політики) полягає в тому, що вони по-своєму прагнуть перебороти антиісторизм Уолца, відірваність внутрішньополітичних факторів від зовнішньополітичних, а також пропонують інше трактування умов міжнародної стабільності. У роботах представників цих напрямків приділяється більше уваги зв'язку між політикою й економічним розвитком у міжнародному й національному масштабах, що свідчить про певну еволюцію убік парадигми глобалізму. У дусі неолібералізма політика співробітництва всі частіше трактується не як виключення із правил, а як частина дихотомії «співробітництво - забезпечення безпеки». Описуючи еволюцію неореалізму, можна відзначити тенденцію до синтезу, що простежується як по шляху розвитку міждисциплінарної методології, так і по шляху адаптації концепцій інших парадигм. Приватні теорії демонструють аналогічні тенденції.
У всій сукупності глобальних процесів, що чинять вплив на сучасну світову політику, саме глобалізація безпеки (Globalization of Security ) розглядається в теорії міжнародних відносин як сполучена найбільш тісно з ризиками, пов'язаними з викликами міжнародного тероризму й радикального фундаменталізму.
Неореалізм відрізняє державно-центричний підхід і пріоритетність тези про поляризацію впливу наддержав у системі міжнародних відносин, а саме ідеї про біполярності, однополярності, багатополярності й інших комбінацій полярності пристрою світової системи.
Предметом досліджень, проведених у рамках теорій неореалізму, є проблеми розподілу економічного впливу в системі міжнародних відносин як, детермінуючого фактора, глобальної політичної структури, що визначає у свою чергу, і структуру безпеки.
Основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті й конкуренції, коли країни співпрацюють і одержують якийсь загальний прибуток, вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони вирішують хто саме одержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значення в сучасних міжнародних відносин чинить глобальний рівень системи міжнародних відносин, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей (у першу чергу військових) серед держав.
Для розуміння міжнародного конфлікту важливе формулювання трьох основних принципів структури міжнародних відносин за К. Уолцем:
· Держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання - вони можуть мати безліч розходжень у цілях. Основою для досягнення є виживання.
· Учасники міжнародних відносин — тільки держави, недержавні учасники тільки тоді будуть відігравати вирішальну роль у системі міжнародних відносин, коли зможуть наздогнати й перегнати наддержави по наявності повноважень і владних можливостей. Держави підпадають під вплив і примус системи міжнародних відносин, але вони наділені правом вирішувати, як будуть діяти в цих умовах.
· Держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціал. Вони намагаються збільшити його, що може привести, і приводить, до зміни структури міжнародних відносин [14, C. 28-29].
Логіка неореалістичних теорій безпеки заснована на такому розумінні структури міжнародної безпеки, за яким допускається правомірність ідеї про зміну в умовах глобалізації в період після закінчення холодної війни структури співвідношення влади на глобальному рівні. У рамках логіки теорій неореалізму, відповідно, обґрунтовується положення про кінець біполярності, а метою проведених досліджень є ідентифікація природи, суті змін, які відбуваються, для виявлення їхнього впливу на рівень безпеки світоустрою.
Для неореалізму залишається незаперечною пріоритетність глобального рівня політичного аналізу. Спектр досліджуваних змін обмежується рамками даного рівня, що знаходить висвітлення в настільки ж обмеженій сукупності концептуального інструментарію даних теорій, лімітованого вибором між концепціями однополярності (Unipolarity) або багатополярності (Multipolarity).
Для неореалізму характерна операціоналізація концепції безпеки в межах двох рівнів - системному і державному, але таким чином, що системний рівень є визначальним для всіх розроблювальних у рамках даного теоретичного напрямку дефініцій.
Неореалістичний фокус на проблемі переходу від біполярного до однополярного світу й дослідженні відповідних ефектів зміни співвідношення сил у світовій політиці характерний для досліджень Кеннета Уолца ( Walt K . N .), Стивена Уолта ( Walt S . M .), Берта Тансена ( Hansen B.) і ряду інших прихильників цього підходу. Цілком очевидно, що неореалістичні концептуальні акценти відрізняються статичністю й характерні як для робіт кінця 70-х років XX століття, так і досліджень початку XXI століття [14, C. 30].
Ризики безпеки, пов'язані з викликами міжнародного тероризму, трактуються з позицій неореалістичного підходу як наслідок однополярності світового порядку. Неореалістичні теорії безпеки містять принципове положення про США як головної мети міжнародного тероризму, з одного боку, і особливої відповідальності даної наддержави в реалізації відповідних дій, спрямованих проти поширення міжнародного тероризму, з іншої сторони.
Відповідно до даного положення терористичні акції інтерпретуються як один з наслідків однополярності сучасного світу. Таким наслідком є насамперед фрустрація (катастрофа надій) у країнах, що становлять периферію глобального світу, яка виникає у зв'язку з посиленням влади, присутності й впливу США на світовій арені й порушенням балансу сил. Відповідні контртеррористичні дії трактуються як приклад реального функціонування однополярної структури світоустрою, яка реалізує себе, зокрема, у формі очолюваної США антитерористичної коаліції.
Вихідними посилками неореалістичних досліджень безпеки початка XXI століття є ідеї:
- про відродження у зв'язку з погрозою міжнародного тероризму союзницьких відносин великих світових держав і зниженні напруженості у взаєминах США, з одного боку, і Росії, Китаю й інших країн, з іншої;
- про перспективу зниження впливу з боку світового співтовариства до проблеми прав людини;
- про посилення тенденції до підвищення рівня легитимізації дій, спрямованих проти міжнародного тероризму;
- про посилення ролі держави й національної політики по зміцненню національних границь і територій, а також заходів по забезпеченню національної безпеки, розширенні сфери компетенції держави в здійсненні контролю за різними видами діяльності;
- про можливі моделі поведінки США як єдиної наддержави, що визначає вектори світової політики в рамках власної стратегії керування ризиками безпеки [14, C. 32].
Три ключові проблеми є пріоритетними для сучасних неореалістичних досліджень безпеки міжнародних відносин і ризиків, пов'язаних з міжнародним тероризмом:
- проблема поширення зброї масового знищення (Weapons of Mass Distruction = WMDs ) і погрози його застосування транснаціональними терористичними організаціями;
- проблема зростання ризиків застосування збройних сил і військових методів рішення проблеми забезпечення безпеки від будь-якого виду погроз, включаючи погрозу міжнародного тероризму;
- проблема конфлікту цивілізацій, лінії якого визначаються основними паттернами диференціації культур, насамперед, розходженнями західної й ісламської цивілізацій.
Неореалізм, як напрямок у теорії міжнародних відносин, сформувався наприкінці 1970-х р., як обновлена версія реалізму, який після цього почали називати «класичним». Виникнення школи неореалізму в міжнародних відносинах пов'язують із публікацією книжки К. Уолца «Теорія міжнародної політики», перше видання якої побачив світ у 1979 року. Обстоюючи основні тези політичного реалізму («природний стан» міжнародних відносин, раціональність у діях основних акторів, національний інтерес як її основного мотиву, прагнення володіння силою), її автор у той час піддає своїх попередників критиці за провал спроб створенні теорії міжнародної політики, як автономної дисципліни.
Відповідно до ідей неореалізму, структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від якихось зусиль малих та середніх держав, будучи результатом взаємодій між великими державами. Це означає, що саме їм і властивий «природний стан» міжнародних відносин.
Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародної структури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. При цьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відносну вигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці з позиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи інше розуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в її постійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, який необхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок, так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовий конфлікт.
Незважаючи на триваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний по змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.
Неореалізм як парадигма теорії міжнародних відносин — явище неоднорідне. Головні напрямки неореалізму, крім концептуальних особливостей, відрізняються специфікою в розумінні системності політики. Структурний реалізм опирається на структуралізм; теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів (і еволюційна теорія, що згодом почала розвивається з неї), історико-системний напрямок використовують елементи структурно-функціонального підходу; нелінійний аналіз політики має в основі теорію складних систем, теорію динамічного хаосу й інші, позначувані поняттям нелінійності.
У рамках неореалізму розвиваються також приватні теорії, що не претендують на досить повне охоплення міжнародної політики. Вони можуть бути класифіковані за проблемним принципом, тому що спрямовані на вивчення окремих теоретичних аспектів. Між основними напрямками неореалізму існують помітні розходження. Яскравим прикладом служать розбіжності в трактуванні умов стабільності міжнародної системи: якщо для структурного реалізму вона втілена в біполярній конфігурації, то для теорії гегемоністської стабільності - у стійкому пануванні однієї супердержави.
Проте, можна говорити про єдину науково-світоглядну платформу неореалізму: системний підхід у методології, анархічність міжнародної системи, суверенна держава як головний її елемент і діючий суб'єкт, концепція балансу сил як ядро міжнародної політики.
1. Антюхина-Московченко В.И. Основы теории международных отношений / В.И.Антюхина-Московченко, А.А.Злобин, М.А.Хрусталев. - М., 1988.
2. Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.
3. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004.
4. Богатуров А.Д. Очерки теории и политического анализа международных отношений / А.Д.Богатуров, Н.А.Косолапов, М.А.Хрусталев. - М.: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2002.
5. Боришполец К.П. Методы политических исследований / К.П.Боришполец. - М.: Аспект Пресс, 2005.
6. Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблема мироурегулирования. — М., 2002.
7. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — М., 2003.
8. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій. Навч. посібник/ В. Маддіссон, Л.Ларченко, В.Степко, Л. Діденко. - К.: Либідь, 1996.- 176 с.
9. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. – Львів, 1995.
10. Кеннеди П. Вступая в двадцать первый век / Пер. с англ. — М., 1997.
11. Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1999.
12. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ. — М., 2002.
13. Конышев В. Н. Неореализм в современной политической мысли США. - СПб: Изд-во БАН, 2001
14. Конышев В.Н. Неореализм о природе войны: эволюция политической теории. — Спб.: Наука, 2004.
15. Конышев В.Н. О неореализме Кеннета Уолтса // «Полис», № 2, 2004.
16. Лебедева М.М. Мировая политика: Учебник / М.М.Лебедева. - М.: Аспект Пресс, 2006.
17. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин. — К., 1997.
18. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин. — Львів, 2002.
19. Макарычев А.С. Современная западная политическая мысль: «постпозитивистская революция» / А.С.Макарычев, А.А.Сергунин. - Н.Новгород, 1999.
20. . Международные отношения: социологические подходы / Под ред. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарика, 1998. - С.266-306.
21. Мировая политика и международные отношения в 1990-е годы: Взгляды американских и французских исследователей / Под ред. М.М.Лебедевой и П.А.Цыганкова. - М., 2001.
22. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Под ред. А.А.Кокошина и А.Д.Богатурова. - М.:КомКнига, 2005.
23. Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения / Э.А.Поздняков. - М.: Наука, 1976.
24. Политическая наука: новые направления / Под ред. Р.Гудина, Х.-Д.Клингеманна / Науч. ред. русск. издания Е.Б.Шестопал. - М.: Вече, 1999.
25. Рябов С.П. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. – 1995. – № 1.
26. Сафронова О.В. Теория международных отношений: Уч. пос. / О.В.Сафронова. - Н.Новгород, 2001.
27. Системный подход: анализ и прогнозирование международных отношений. - М., 1991.
28. Современные международные отношения и мировая политика / Под ред. А.В.Торкунова. - М.: Просвещение, 2004. - С. 66-89.
29. Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. К.Буса и С.Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.
30. Теория международных отношений: В 2-х т. - Н.Новгород, 2004.
31. Теория международных отношений на рубеже столетий / Под. ред. К. Буса, С. Смита. — М., 2002.
32. Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и комм. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.
33. Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. — К.: Академ-Пресс, 2005.
34. Хрусталев М.А. Теория политики и политический анализ /М.А.Хрусталев. - М., 1991.
35. Цыганков П.А. Социология международных отношений / П.А.Цыганков, А.П.Цыганков. - М.: Аспект Пресс, 2006.
36. Цыганков П.А. Теория международных отношений / П.А.Цыганков. - М.: Гардарики, 2002
37. Цыганков П.А., Фельдман Д.М. Мировая политика: проблемы теории и практики. — М., 1995.
38. Шепелєв М.А. Теорія міжнародних відносин:підручник. – К.:"Вища школа", 2004.– 622с.
39. Шлезингер А. 1992. Циклы американской истории. — М., 1992.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
