Узагальнення підходів різних дослідників можна бачити в одній з найновіших праць Дж. Лалла «Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід». Сьогодні діяльність мас-медіа, як і характер масової комунікації, визначається глобальними процесами, без дослідження яких неможливе розуміння закономірностей розвитку культури в сучасних умовах. «Символічна та медіа-опосередкована природа сучасної культури разом з небувалою міграцією людей з однієї частини світу в іншу, зазначає Дж. Лалл у своїй роботі, зруйнувала традиційні підвалини культури. В сучасному складному світі комунікація є тим соціальним стрижнем, у якому перетинаються, взаємодіють і взаємовпливають міжлюдські стосунки, технологічні відкриття, політико-господарчі заходи та культурні прагнення. Будь-яке дослідження культури в глобалізованому, обплетеному мас-медіа й «Інтернетом» світі мусить брати до уваги всеохопний аспект комунікації - здатність до взаємодії. При входженні в певне культурне середовище, медіа-технології долають уже встановлені рамки характерних для нього традицій, вартостей та стилів життя і водночас підважують, змінюють основи цієї культури». Ідея глобалізації, у тому числі в сфері масової інформатизації, значною мірою сформувалась під впливом концепції «Глобального поселення» М. Маклюена, що досить вдало відображає специфіку сучасного суспільства, рівень глобальних зв'язків у якому значно підсилився за рахунок розвитку комунікативних технологій. «Чим більше універсалізуються інформаційні процеси у світі, тим помітніше відбувається збереження, відродження національних культурних традицій. Найважливішим аспектом інформатизації суспільства постає потреба врахування численних національних культур» [11, 54].
Підходи сучасних дослідників до глобалізації, на думку В. Зернецької, можна поділити на два типи: перший - оптимістично-утопічний, за яким глобальні процеси в масовій комунікації та в інтеграції різних культур будуть мати своїм наслідком вирішення більше суперечностей сучасного суспільства; інший підхід - критичний, за яким глобальні процеси породжують цілий ряд проблем. Насамперед поширення масової культури, яка веде до стандартизації стереотипів масової свідомості на основі культурних зразків, створених у США і неприйнятних для багатьох регіональних етнічних спільнот з власною світоглядною традицією і культурою.
Саме тому сучасні дослідники глобалізаційних процесів розрізняють історично закономірні процеси культурної інтеграції, що призводить до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур.
У своїй праці Н. Джинчарадзе наголошує, що багато дослідників, аналізуючи феномен сучасної масової культури, зазначали тільки негативні наслідки, але справжнє культурне значення масової культури полягає в тому, що ЗМІ і найсучасніші поліграфічні, телекомунікативні технології дозволили зробити загальним надбанням всі історично відомі досягнення живопису, скульптури, театру, літератури, кіно. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства. Вона дозволяє будь-якому індивіду мати «особисті, індивідуальні бази даних і знань, відображені за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування». Це вже сьогодні змінює характер масової культури. У сучасному суспільстві за допомогою засобів масової комунікації передається соціокультурний досвід і підтримуються культурні традиції.
Існування такого складного каналу передачі інформації, як засоби масової інформації, дозволяє змінити багато процесів збереження, розповсюдження та засвоєння культурних цінностей. Але поява засобів масової інформації, як зазначає А. Моль, не змінює головного змісту культури, не впливає на її спрямування. Він вважає, що «гуманітарна концепція культури застаріла і жити сьогодні дійсно гуманітарною культурою вже ніхто не може».
Проте глобалізація інформаційного обміну та комунікації, на думку О.М. Гриценко, не веде до злиття різних культур та стирання культурних відмінностей, навпаки, специфікою сучасної світової культури є саме її полімодальність й толерантність до різних етнічних ідентичностей.
Таким чином, у світовій культурі нового типу глобальні культурні зразки та стилі життя поєднуються з регіональною ідентичністю, що сьогодні набула більшого значення як політична чи класова ідентичність, що вже відходять у минуле. У своїй новій книзі, присвяченій просвітницькому руху, О. Коновець розглядає цю проблему з точки зору збереження національної культури в умовах глобалізації. «Мас-медіа сприяють не лише взаємозбагаченню різних культур, а й несуть певну загрозу культурної експансії, що особливо вразливо для національної культури народу, де ще не сформована як цілісність національна культура й слабкий імунітет проти агресивного вторгнення більш сильної чужої культури [21, 74].
Безперечно, важко зупинити глобальний вандалізм, який відбувається на всіх рівнях суспільства. «Коротке замикання» в системі культури відбулося тому, що наша національна культура свого часу втратила зв'язок з тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася як культура, здатна до самостійного життя, свідомого вибору та виклику в найтяжчих умовах. Головною відмінною ознакою нової культурно-комунікативної ситуації постає її безперервна мінливість. Інформатизація нашого суспільства має комплексний характер (економічні, соціальні, культурні, політичні, національні чинники) і повинна розв'язуватись на рівні національної політики.
Деморалізація, розкультурення, знедуховлення - явища не лише суто українські. Національні культура, освіта, наука - базові засади та цінності державності, суспільної свідомості й національної безпеки, які потребують постійної і максимальної уваги, фінансування, підтримки і забезпечення умов для розвитку. Доречно буде процитувати академіка Івана Дзюбу: «Нашій культурі потрібна свідома, продумана та дієва підтримка з боку держави і всього суспільства. Адже нинішній стихійний, дикий ринок, зокрема, у сфері культури, має агресивну антиукраїнську спрямованість, обумовлену як критичним рівнем русифікації суспільства, так і слабкістю українського підприємництва, його переважно компрадорським характером та експансією іноземного продуцента».
З одного боку, глобалізація несе в собі багато позитивного, створює передумови інтелектуального і технологічного прориву, комунікативний і культурний зв'язок з усім світом, з іншого - руйнування нашої традиційної культури. Хоча українці після чергової хвилі захоплення чужою естетикою і чужим стилем життя, іноземними зразками масової культури, знову тягнуться до своєї культури. Сьогодні українська масова культура зберігає меншовартісність, провінційність, має схильність до калькування, а традиції і цінності української культури не відповідають динамічному, урбаністичному сьогоденню. Актуальною є проблема модернізації культури. Іноді ми самі вбачаємо відсталість, штучно створюємо вакуум сучасного культурного простору і заповнюємо його елементами іноземних культур, які професійно створюють чужим націям ілюзію могутності [12, 173].
Руйнівна сила антикультури, антитрадицій, антидуховності може згодом стати незворотною, якщо не відновити моральні фільтри. Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в минулому. Україна має асимілювати все на нових, сучасних, цивілізованих культурних засадах. Варіантів катастрофи і втрати цінностей чимало, варіант відродження лише один.
Справді, формування культурного простору за допомогою мас-медійних засобів є нагальною проблемою українського суспільства. Подальше її вивчення на основі соціологічних та журналістикознавчих досліджень дозволить створити оптимальну модель розвитку регіональних ЗМК, саме у формуванні культурологічного дискурсу.
У процесі постановки і розв’язання означених проблем очевидною є думка про те, що протягом всієї історії людства, по-перше, відбувалося становлення його суспільного розвитку взагалі, і інформаційного суспільного розвитку, зокрема; по-друге, мав місце процес історичного розвитку правосвідомості людини; по-третє, ці історичні лінії розвитку людства яскраво перетинаються в умовах сучасної інформаційно-комп’ютерної революції і глобального інформаційного суспільства. Тому формування цих ліній в єдиний гносеологічний комплекс є природною позицією для наукового погляду на проблему, розкриваючи евристичні його можливості. Соціально-правова парадигма природньо увійшла до логіки аналізу суспільного розвитку людства взагалі, та інформаційного суспільства, зокрема. Але у вітчизняній науковій думці на достатньому рівні ще не розглянуто вище означений історичний та гносеологічний комплекс.
Спираючись на результати аналізу попередніх досліджень як вітчизняної, так і закордонної науково-філософської думки, робота постає однією із спроб впровадити нові підходи до розуміння, тлумачення, опису інформаційного суспільства та його правового усвідомлення методами наукового аналізу. Разом з тим, цю роботу можна розглядати як продовження зазначеної проблематики вітчизняної та іноземної науки.
Стан розробки проблеми інформаційного суспільства характеризується певною неоднозначністю. За часів Радянського Союзу мала місце критика західних концепцій інформаційного суспільства: ідея технологічного детермінізму у суспільному розвитку, інформаційної перспективи соціуму як прогресивної соціальної моделі, піддавалося критиці інформаційне суспільство як техніцистський ідеал (в американському варіанті), як соціально-інженерний проект (в японській соціальній моделі), як європейський прогноз розвитку людства (Німеччина, Франція, Скандинавські країни) [14, 58].
Традиційно концепція інформаційного суспільства досягає розвитку, перш за все, в розвинених країнах світу і досліджується такими соціологами, як І. Масуда, І. Кішида (Японія); В. Дайзард, Дж. Пелтон, Дж. Мартін, Т. Беккер, Д. Мур (США); Г. Краух, Р. Брейтенштейн (Німеччина); М. Понятовські (Франція) та ін.
В Росії загальні питання концепції інформаційного суспільства розвивають: О.М. Вершинська, Ю.А. Нисневич, І.С. Мелюхін, А.В. Волокітіна, Б.В. Кристальний, Д.С. Черешкін, Г.Т. Артамонов, М.М. Курносов, Г.Л. Смолян та ін.
Правові аспекти інформаційного суспільства в Росії аналізують юристи: Гудков В.В., Берчева Н.А., Кудріна Н.К., Ткаченко С.Н., Сидорова О.Ю., Бачило І.Л. та ін.
В Україні загальну проблематику інформаційного суспільства розроблюють: Лях В.В., Нечитайло В.М., Журба С. та ін.
Проблеми віртуальних властивостей інформаційного суспільства розроблюються Нікітіним Л.М., Смеричевським Е.Ф., Говоруновим А.В., Івановим Д.В., Носовим М.А., Опенковим М.Ю., Генісаретським О.І., Гаріфуліним Р.Ф. та ін. [27, 94].
Отже, поняття та сутність інформатизації суспільства в умовах глобалізації зводиться до поширення медіа культури в тому чи іншому суспільстві, що в загальному утворює соціум. Це в свою чергу об’єднує кожне із суспільств певними надійними зв’язками та становить один глобальний процес інформатизації суспільства.
1.2 Тенденції історичного розвитку інформатизації суспільства
Аналізуючи різноманітність і строкатість теорій суспільно-історичного розвитку, звертаємо увагу на те, що в найбільш загальному контексті ці теорії можуть бути зведені до двох основних типів: перший - це теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи, і другий - теорії, що визначають циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів. Їм відповідають дві найбільш загальні моделі світового історичного процесу - лінійна і нелінійна, які визначали і визначають сьогодні розуміння людьми свого минулого, сучасного та майбутнього.
Останніми роками в суспільствознавстві значне місце займає цивілізаційний підхід, в якому спостерігається зміщення акценту з економічної на культурологічну основу. Аргументується положення про те, що культура - це весь комплекс цінностей, які існують в тому чи іншому суспільстві, все поле інтелектуального і духовного пошуку, а цивілізація - це культура, яка кристалізувалася і втілилася в деяких довгострокових цінностях, теоріях, що пройшли випробування часом на міцність і широко транслюються в часі і просторі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
