Відповідно до статей Вашингтонського договору країни-члени НАТО зобов’язані підтримувати та розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. В договорі також було зафіксовано, що учасники НАТО вважають збройний напад на одного або декількох з них збройним нападом на усіх.

Засновниками Альянсу стали США, Канада та 10 західноєвропейських країн – Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. З моменту свого створення Альянс постійно поповнювався новими членами. У 1952 році до нього приєдналися Греція та Туреччина. Ефективне функціонування НАТО базується на балансі військових та політичних складових співробітництва.

Інша організація, Організація Варшавського Договору, була створена у травні 1955 р. Створення військового блоку східноєвропейських країн було відповіддю на активну діяльність НАТО (особливо, на включення Німеччини до Західноєвропейського союзу та НАТО).

Договір про створення ОВД був підписаний у Варшаві такими країнами як СРСР, Польща, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Східна Німеччина. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладання СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів із Заходом, декларував недоторканість суверенітету держав-учасниць.

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників різних таборів, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Важливу роль в таких відносинах відіграли і балканські країни.

В перші післявоєнні роки, з 1947 року США активно почала цікавитися таким регіоном як Середземномор'я, і хотіла розширити сферу впливу до кордонів СРСР та балканських країн. Цю же мету переслідував новий створений військовий блок НАТО.

Перша половина 50-х років була ознаменована посиленням тиску Заходу на район Східного Середземномор’я та Південно-Східної Європи. Після вступу в 1952 році в НАТО Греції і Туреччини на їх територіях стали будуватися аеродроми та воєнно-морські бази.

В цей же період була спроба країн НАТО втягнути в орбіту свого впливу Югославію, скористувавшись погіршенням після 1948 року Ії відносин з СРСР, іншими східноєвропейськими державами. Югославії були надані кредити і значна економічна допомога. Були спроби використати її в здійсненні військових планів через зближення з Грецією та Туреччиною. У лютому 1953 року в Туреччині був підписаний договір про співробітництво трьох держав терміном на п’ять років, а у серпні 1954 року – Балканський пакт, який передбачав політичне співробітництво.

Але Балканський пакт був не тривалим. В 1955 року після покращення радянсько-югославських відносин І.Б. Гіто заявив про вихід з договору. «Балканський пакт не зміг, таким чином, стати каналом, через який Югославія була б включена до оборонної системи Північноатлантичного альянсу.

В другій половині 50-х років, після нормалізації відносин Югославії з Радянським Союзом, негативні акції США та інших країн НАТО розповсюдились і на цю країну. З Болгарією, наприклад, у лютому 1950 року були припинені дипломатичні відносини.

В цей період США і НАТО зробили нові спроби для посилення військової присутності в Східному Середземномор’ї та південній частині Балкан. В 1958–1962 рр. були проведені практичні акції по розміщенню в Туреччині, Італії та Греції американської ядерно-ракетної зброї. В 1963 році США ввели в Середземне море атомні підводні човни.

25 червня 1959 року Радянський уряд виступив з заявою до урядів Албанії, Болгарії, Румунії, Югославії, Греції, Італії, Туреччини, а також США, Англії і Франції, виразивши готовність разом з західними країнами стати гарантом безатомної зони на Балканах. В заяві підкреслювалось, що участь окремих країн цього регіону в ОВД і НАТО не може бути перепоною для створення безатомної зони.

Радянські заяви активно підтримували братські країни. Однак, вони одразу були відхилені країнами НАТО до погодження про спільний контроль над озброєнням.

Для розвитку співробітництва потрібен був стійкий і міцний мир. Але в другій половині 70-х – на початку 80-х років міжнародна ситуація загострилась, і це відмітилось на стані в Південно-Східній Європі. У зв’язку з розвитком негативних процесів на Ближньому і Середньому Сході, особливо в Ірані і Афганістані, США і НАТО посилили свою активність в Східному Середземномор’ї.

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об’єднання збройні сили, об’єднане командування і штаб об’єднаних збройних сил, почалися спільні військові учіння (особливу роль відігравали в проведені цих заходів Болгарія і Румунія).

Значно активніше розвивалося в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов’язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні. Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 року проводив регулярні наради, котрі стали щорічними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керівники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спеціально не застережувалося.

Діяльність в ОВД балканських країн передбачала і підписання угод в рамках організації. Так у 1957 році була підписана угода з Румунією по розміщенню радянських військ на її території.

У 1966 році в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визначення існуючих в Європі кордонів.

Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате в 1968 році в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війська країн ОВД, за винятками Румунії, вторглися в Чехословаччину.

Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбуток на репутацію ОВД наклала агресія п’яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не впливав з положень Варшавського договору.

Щодо Югославії, то вона не приймала участі в роботі ОВД. Ця балканська країна стала фундатором такої організації як «Рух неприєднання». У вересні 1961 року в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Учасники Руху, більшість яких уважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків.

В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів. Зокрема, НАТО на той час, мав знайти формат співпраці з іншими країнами Європи і постсоціалістичними країнами, а також прийняти рішення щодо прийняття ряду з них до Альянсу.

4. Паралель відносин РЕС – ЄЕС

В період від 40-х до 90-х років ХХ століття поступово розвивалось співробітництво в економічній галузі. Не абияку роль в цих процесах відігравали економічні організації, які згуртовували навколо себе різні групи країн. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) об’єднала в економічному співробітництві країни Західної Європи. Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) стала центром економічного співробітництва соціалістичних країн.

Створення ЄЕС припадає на кінець 50 – років. Саме, в березні 1957 року в Римі були підписані договори необмеженого строку дії з широкого кола питань, що стосувалися утворення нового міжнародного державно-монополістичного об’єднання – Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку»). []

Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 року, визначили перспективі спільної економічної та науково-технічної діяльності європейських країн. Основним завданням було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому.

В означений період діяльності в рамках ЄЕС проводились зустрічі на найвищому рівні (в Гаазі, 1969 рік; в Парижі, 1973 рік), на яких розроблялись програми розширення та поглиблення інтеграції. Такі проекти вивели Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

РЕВ уявляла собою міжурядову економічну організацію соціалістичних країн, створену з метою сприяння, шляхом об’єднання і координації зусиль країн-членів Ради. Рішення про створення РЕВ було прийнято на Економічній нараді представників Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР і Чехословаччини, яка відбулась 5–8 січня 1949 року в Москві. [] Ії завдання передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торгівельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. Про нехтування організаційним боком свідчить унікальність РЕВ у тому відношенні, що, на відміну від інших міжнародних організацій, вона почала свою роботу без затвердження статуту або підписання основоположного договору. Практична діяльність РЕВ почалася з квітня 1949 року. Вона проголошувалась відкритою для інших країн Європи організацією.

Вагомим був внесок в роботу РЕВ балканських країн, які до кінця 80-х років не уявляли себе без роботи в цій організації, хоча дуже важливою причиною такого і був тиск Радянського Союзу. У 80-х роках спостерігалась розрядка відносин з західноєвропейськими країнами і організаціями, тому країни Південно-Східної Європи використовували такі обставини для налагодження зв’язків з економічними структурами більш розвинутого регіону.

В рамках РЕВ вже у серпні 1949 року балканськими країнами були погоджені принципи безоплатної передачі технічних і наукових винаходів, з 1950 року здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ.

9 серпня 1952 року Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай.

З 1955 року в РЕВ приступили до розробки принципів узгодження планів виробництва. Саме з цим пов’язані певні розбіжності між країнами РЕВ у 60-х роках. Так, Румунія виступила проти пропозиції СРСР про створення в межах РЕВ органу планування розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозиція як спробу обмежити програму румунської індустріалізації.

Решта країн РЕВ, в тому числі і Болгарія, продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціалізацію виробництва, спільну розробку корисних копалин, обмін виробничим досвідом і технологіями.

В суперечливе значення мають відносини РЕВ з Югославією. При створенні організації їй відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона створювалась як «відкрита» організація. Але з 1964 року почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів. Зокрема, налагодились зв’язки з Югославією.

З метою подальшого поглиблення співробітництва та розвитку економічної інтеграції в 1971 році була затверджена Комплексна програма РЕВ. Однак погіршення світової економічної кон’юнктури (1974–1975 рр.) значно ускладнило становище країн Східної Європи. Екстенсивний шлях розвитку економіки вичерпав себе, адміністративно-командна система гальмувала будь-які реформи.

Процеси, які проходили в рамках РЕВ помітно відставали від інтеграційних процесів, що почалися в Західній Європі. Серед балканських країн слід відмітити, що прагнення Румунії розширити і урізноманітнити форми економічного співробітництва з Заходом спостерігалися протягом тривалого часу. Ще в 1972 році уряд прийняв Декрет №424, що передбачав комплекс заходів по залученню в країну капіталу в децентралізованій формі і створенню спільних підприємств. Найважливішим наслідком цього декрету стали розробка і серійний випуск спільно з концерном «Сітроен» легкового автомобіля «Олтчіт».

Початковий досвід показав, що в ділових колах Заходу до Румунії є певний інтерес. В ЄЕС ініціативи Румунії були зустрінуті зі схваленням. Починаючи з 1974 року, румунські товари стали користуватися пільгами на ринках ЄЕС, а в 1980 році між цією організацією і Румунією було укладено договори про торгівлю промисловими товарами і про створення змішаної економічної комісії.

Економічні відносини з країнами, що мали розвинуті ринкові системи неодмінно передбачали вдосконалення господарського механізму самої Румунії. Цього ж не сталося, оскільки прагнення старого режиму до самозбереження витіснило на другий план інтереси країни. Тому протягом 80-х років економічне співробітництво з ЄЕС згорталося. Якщо в 1980 році її товарооборотом з країнами ЄЕС становив 4,800 млн. доларів, то до 1988 року він скоротився на 30%. В квітні 1989 року в односторонньому порядку анулювало всі угоди з Румунією.

З початку демократизації румунського суспільства і формування економіки ринкового типу на початку 90-х років істотно розширились можливості для розвитку інтеграційних процесів з країнами Заходу. []

Такі ж тенденції спостерігались і в Болгарії, але тут є певні особливості. Раніше індустріальна структура болгарського експорту (у ньому 60% складала продукція машинобудівництва, електротехніки та електроніки) як така проявлялась тільки в регіоні РЕВ, в основному, завдяки ринку СРСР. Що до торгівлі Заходу (на країни ЄЕС в кінці 80-х років приходилось 7–8% зовнішньо торгівельного обороту Болгарії), то її спеціалізація мала аграрно-сировинний характер.

Ситуація для країни на початку 90-х років була дуже складною і пов’язана вона була зі специфікою перехідного періоду. []

В цілому, ЄЕС стало відігравати важливу роль в економічному житті балканських країн в кінці 80-х та на початку 90-х років.

Висновки

Активізація міжнародних відносин та збільшення міжнародних організацій в післявоєнний період мала дуже важливе значення для розвитку міжнародних зв’язків і міжнародного співробітництва в країнах Південно-Східної Європи. Але ці процеси в період 40-х – 90-х років були досить суперечливими.

В ХХ столітті процес розвитку міжнародних організацій вийшов на новий якісний рівень. І це стало результатом активності держав на міжнародній арені та появою нових форм відносин з метою поглиблення зв’язків та їх розширення. Міжнародні організації в цей час перетворились на основних організаторів міжнародного спілкування і співробітництва держав. Цей процес проходив поступово і позаду залишились такі етапи розвитку як: епоха рабовласницьких держав, період феодальної роздробленості, епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій, період між Першою та Другою світовими війнами. А сучасний етап створив нові можливості для міжнародних відноси.

Умови «холодної війни» спричинили певні протиріччя у відносинах балканських країн з міжнародними установами. Конфронтація Сходу та Заходу значно вплинули на міжнародні відносини в Європі. Спостерігалось напруження значних масштабів, яке було викликано протистоянням різних систем. Тому для відносин Болгарії, Румунії та Югославії з міжнародними організаціями були характерні такі тенденції:

Відносно активна співпраця з соціалістичними міжнародними організаціями в період 40-х – 80-х років;

Зміна напрямків і зовнішньою політичною діяльністю в другій половині 80-х років.

В першу чергу, це було пов’язано з розрядкою відносин із Заходом, а також з погіршенням ситуації в соціалістичному таборі.

Список джерел

1.       Книга для чтения по новейшей истории 1917–1945: Пособие для учащихся старших классов средней школы. / Сост.: Н.Н. Яковлева. – М.: «Просвещение», 1989. – 256 с.

2.       Хрестоматия по истории СССР, 1917–1945: Учебное пособие для педагогов институтов по специальности «История» (Сост: С.И. Дегтев и др. – М.: «Просвещение», 1991. – 544 с.

3.       Хрестоматия по новейшей истории. 4.2 (1945–1974): Пособие для учителей. Сост.: М.Е. Сучков. – М.: «Просвещение», 1976. – 288 с. – 16 л. Ил.

4.       Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Харьков: «Одиссей», – 2003. – 752 с.

5.       Живков Тодор. Болгрия на Балканах, в Европе, в мире // Международная жизнь. – 1989. – №5. – С. 51 – 55.

6.       Заборко Б. Місії між Заходом і Сходом.: Рада Європи. Історія перспективи // Політика і час. – 1994. – №7. – С. 71 – 77.

7.       Иваницкий В. Югославия: выход из тупика? // Диалог. – 1991. – №7. – С. 62 – 65.

8.       Иванов Р.Ф. Крушение Организаций Варшавского Договора и Советского Союза. Американская версия // ННЧ. – 2000. – №1. – С. 167 – 174.

9.       Козырев А. ООН – демократия против тоталитаризма // МЭ и МО. – 1990. – №12. – С. 5 – 15.

10.  Колошийцев В.Ф. Вопросы европейской безопасности в 1980-е годы // Преподавание истории в школе. – 1993. – «№3. – С. 28–31.

11.  Мусатов В.Л. Восточная Европа: процесс перемен // ННЧ. – 1991. – №2. – С. 19 – 24.

12.  Нестеренко А. Потенциал ООН // Международная жизнь. – 1990. – №5. – С. 72 – 83.

13.  Рощин А. ООН и «холодная война» // ННИ. – 1991. – №5. – С. 74 – 84.

Страницы: 1, 2