Не дивлячись на 78 денну агресію НАТО, СРЮ, хоча й понесла великі втрати, проте не була знищеною. Країна вистояла.

В червні 1999 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, згідно з якою в Косово прийшли миротворчі сили, для того, щоб гарантувати в сербському краї багатоетнічний мир. В результаті через рік в Косово фактично було створено міжнародний протекторат, але говорити про багатоетнічний мир, на жаль, не можна. За рік перебування в Косово місії ООН і КFOR (міжнародних сил Ради Безпеки ООН) з краю вигнано більш ніж 350 тис. чол. неалбанського походження. При цьому ряд Західноєвропейських держав, скориставшись закінченням виду на проживання десятків тисяч албанських біженців, прийняли рішення про їх виселення з Косово. Таким чином Косово стає європейським кримінальним центром, що приводить в жах сусідні з СРЮ країни, про це свідчать озброєні сутички на кордоні з Македонією.

А ще це свідчить про те, що агресія НАТО розв’язала руки албанським терористам. Якщо генеральний секретар НАТО ДЖ. Робінзон продовжує оцінювати операцію альянсу в Косово як успіх, то експерти американського досліджуваного центру Інститут НАТО заявляють, що військова операція НАТО є очевидним «провалом» зовнішньої політики адміністрації США. Вони підкреслюють, що у виграші залишилася ВАК, яка здійснює жорстоку кампанію етнічних чисток проти сербів та іншого неалбанського населення. [9]

Міністр закордонних справ Італії Л.Діні, на початку травня 1999 року Італія займала очолювала Раду Європи, заявив, що мир в Косово до цих пір не встановлено. Серби, по суті, піддані геноциду. KFOR не в змозі підтримувати там порядок. Американці хочуть піти з Косово. [13]

Існує і інша точка зору в поясненні активності США в процесі вирішення конфлікту та покарання режиму С. Мілошевича. Військова присутність США в Європі на той час обмежувалася кількома військовими базами в країнах НАТО без великих полігонів, без права бути їх хазяїнами, та, певно, з величезною орендною платою. А тут з’явилась та успішно реалізувалась можливість осісти в центрі Європи, де за це не потрібно платити. Величезна військова база «Бондстіл» в американському секторі Косово – одна з найбільших поза межами США. Вона побудована і забезпечена з добре продуманою основністю і, напевно, не для того, щоб через декілька років передати її щасливим діткам місцевого населення під піонерський табір. Все було детально продумано. Їм вигідна політична нестабільність в цьому регіоні. Штатам в свій час не вдалося забезпечити собі вплив в Хорватії чи закріпитися в Боснії та Герцеговині. Таким чином Косово – їх шанс. І судячи по політичній карті Європи – останній шанс.

«Бондстіл» – це фортеця, яка розташована на підвищеній місцевості і займає територію близько 10 квадратних кілометрів. Має огородження (рів, вал, колюча проволока), прожектори, кулеметні вишки, контрольно-пропускний пункт, вертолітні площадки, які мають злітні доріжки середнього класу, парки, ангари, накриті приміщення для обслуговування техніки. Тут розміщено і штаб, великий вузол зв’язку, близько 60 жилих приміщень, будинків, кожен з яких розрахований на 40–50 чоловік, дві великі столові їдальні, спортивний зал (баскетбольна площадка, тренажери, більярд, настільні ігри), бібліотека, відео зал, великий театр під накриттям, в якому проводяться різноманітні культурні заходи, кожного тижня ставляться концерти різних груп США. Існує тут і супермаркет, величезне кафе, центр побутового обслуговування, церква, в будиночку, де проводяться служби капеланами різних конфесій, польовий шпиталь, центр міжнародного телефонного зв’язку, в’язниця, куди відвозяться порушники установлених правил з усього Косово. І, на кінець, маршрутні автобуси по території бази.

Віце-президент Демократичної Ліги Косово, містер Колі Беріш, у своєму інтерв’ю, яке він дав українському журналісту Юрію Работіну, говорив, що вони просили присутності НАТОвців у Косово, і що тепер KFOR допомагає регулювати ситуацію, яка склалася, що це дуже добре сприймається косовицями. [8]

Албанське населення вважає миротворців рятівниками, говорять, що присутність мироворців буде потрібною ще тривалий час. Це необхідно не тільки для миру та територіальної цілісності, але й у межах міжнародного товариства «для підтримання миру на Балканах. І скільки це потрібно, стільки вони тут і будуть» [8]

Впродовж 2000–2001 років світове співтовариство виділило 2 мільярди доларів для надання допомоги жителям Косово. Проте необхідні для відбудови краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста і села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували у депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил KFOR. Серби фактично жили в гетто-анклавах. Тим часом за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних національностей в Косово, за інформацією зарубіжних ЗМІ, були вбиті, більше тисячі зникло безвісти.

У жовтні 2000 року, за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія Ібрагіма Ругови – Демократичний союз Косово.

У листопаді 2001 року відбулися вибори до Асамблеї (Скупщини) Косово, де за сербами було зарезервовано 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також було виділено по 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за майбутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція «Повернення» утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2001 року Ібрагіма Ругову було обрано першим президентом цього краю, новостворений уряд очолив Б. Реджеп.

Як центральні, так і місцеві органи влади намагалися покласти край насиллю, разом з місією ООН у Косово. Намагалися припинити розгул злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками, тощо. у 2002 році розпочато реалізацію плану повернення 250 тисяч біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджувала поверненню сербів до своїх домівок. тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим.

Розглядаючи зовнішню політику України у відносинах з Югославією, можна сказати, що розвивалися вони досить нерівномірно. Після розпаду СФРЮ і утворення у квітні 1992 року Союзної республіки Югославія, Україна не визнала нової держави, з огляду на події на Балканах, та запровадження Радою Безпеки ООН санкцій проти всієї країни. Лише у квітні 1994 року між СРЮ та Україною були встановлені дипломатичних відносин на рівні послів.

Під час загострення косовської кризи українські спостерігачі брали участь у Верифікаційній комісії ОБСЄ (жовтень 1998-березень 1999 року). У складі сил KFOR у Косово спочатку був задіяний український миротворчий континент у складі окремої роти забезпечення та вертолітного підрозділу. Згодом у налагоджені мирного життя в Косово брав участь 1-й окремий батальйон Збройних сил України, який входив до складу багатонаціональної бригади «Схід».

Українсько-русинське населення у Сербії, нажаль, має багато нерозв'язаних питань в організації свого культурного життя, освіти та інформування. Контакти між Україною та СРЮ на вищому рівні були започатковані у 2001 році під час візиту президента України Леоніда Кучми до Белграда. В тому ж році були підписані угоди про стандартизацію товарів та послуг та співпраці у культурній сфері.

Виникає логічне питання: навіщо Україні сьогодні все це потрібно? Косово, Сьєра-Леона, Ліван, Ліберія, Ірак. Втрачені життя, переживання рідних, величезні кошти, ресурс техніки та озброєння. В. Пейков у своїй статті запевняє, що подібні місії – саме миротворчі, а не участь в бойових діях на тій чи іншій стороні мають позитивні сторони. «Загибель навіть одного українського солдата, нехай навіть і в Україні, – це горе для його рідних і біль для командирів. Ризик в миротворчій місії неможливо порівняти з мирним життям» [10] Але інша сторона медалі – це міжнародний авторитет і престиж країни. Бо для тих, кому допомога надається, і для тих з ким разом потрібно її надавати, поняття Україна не порожній звук. А таких нараховується за 14 років миротворчої діяльності сотні тисяч.

Беручи участь у миротворчих організаціях, країна отримує достатні фінансові вливання та пільги, як член ООН, які перекривають всі витрати по організації місії.

Підбиваючи підсумки дослідження даної теми, хочеться сказати, що терпіння албанців викликає подив та заслуговувало б глибокої поваги якби за цим не стояли глибокі політичні прорахунки, а саме: висліджування паралельних структур влади, створення на Заході сприятливої суспільної думки та повільне витіснення сербів – в надії на те, що югославський уряд вдасться переконати в необхідності мирної сецесії (через відновлення автономії, а потім і надання республіканського статусу), або ж, в гіршому випадку, провокувати на силові дії, загнати в міжнародну ізоляцію та, за допомоги іноземців, відторгнути Косово силою.

Плана, який би всерйоз враховував культурно-історичні та політичні інтереси сербів, албанська сторона не висувала. Відміна автономії та етнічні чистки стали страшною, але адекватною відповіддю на тихий албанський натиск, який не залишив сербам жодного шансу, а також на «гуманітарні» натовські бомбардування. Просто уряд Сербії зробив за кілька місяців те, що албанська еліта в Косово робила впродовж останньої четвертини сторіччя.

Можна говорити про меншу кількість жертв зі сторони сербів, про немислимі страждання простих албанців, про масові порушення сербськими військами та міліцією основоположних прав людини, та все це, нажаль, пригідне лише для пропагандистського прикриття корисних політичних прагнень, того, що залишає в тіні все, що рухає боєвиками ВАК, який проводить обстріл сербського села, і сербським ополченцем, який виганяє з домівки албанську сім'ю. Це представлення про історичні права, які закріплені в національній самосвідомості.

Тут не має змісту протиставлення тих, хто взяв в руки зброю, «мирному населенню» – бо в напівпартизанській війні за землю, це населення майже завжди підтримує якусь одну сторону. Етнічні права не виміряються кількістю населення, яке проживає на тій чи іншій території, та не мають ніякого відношення до прав людини, про які певно, що забудуть, коли справа дійде до війни. Бо на карту ставиться в таких випадках, дещо більше ніж зовнішня свобода – а саме, етнічна ідентичність, яка на Балканах дуже рідко відокремлюється від особистості.

Можна дивитися на цю особливість особистої самосвідомості з гори, як на варварство чи психічну хворобу, та це не звичайний психоз, а результат вікових історичних процесів, форма адаптації людського суспільства до тих умов, в яких воно жило. Ментальні структури змінюються разом зі зміною поколінь і примушувати людей в один раз повністю відмовитись від того, що вони вважали невід'ємною частиною самих себе – це саме страшне порушення прав нації та особистості.

Події навколо Косово показали. що коли зіткнуться дві правди, зовнішнє втручання на тій чи іншій стороні лише посилює конфлікт, «підігріває» крайній націоналізм. Викликає або відчуття безвихідності, або надії на вирішальний успіх. Етнічна складова особистої ідентичності не зникає, а навпаки, приймає гіпертрофовані форми. Як не гірко це визнати, але у тих сербів, для яких Косово не порожній звук, навряд чи залишився інший засіб штовхати вперед західні уряди до компромісу, крім як послати на них натовпи обездолених. І на місці Мілошевича, будь-який політик, напевно зробив би теж саме. Ця політика закінчилася провалом, проте країни НАТО, на перший погляд, переможниці, вирішуючи косовське питання виключно на користь албанців надають сильний імпульс албанському сепаратизму в Чорногорії та Македонії, в тому числі, озброєному сепаратизму. Перед країнами Заходу невдовзі постане питання: чи продовжувати підтримувати ВАК з її прагненням до створення Великої Албанії, чи боротися з нею, як з терористичною організацією, що, враховуючи її чисельність, яка в багато разів виросла за допомогою Заходу, авторитет та фінансові можливості, стане нелегкою справою.

Висновки

Дослідивши обрану тему, ми побачили, що витоки косовської проблеми сягають глибини віків.

В VIII-ХІІ століттях Косово становило центральну частину сербської держави. Тут знаходиться величезна кількість пам'ятників сербської історії та культури. Тому для сербів Косово – це історична, культурна і духовна колиска їхнього народу. Зтих пір, як цю територію завоювала Османська імперія, сюди почали масово поселятися албанці-мусульмани, які в теперішній час становлять переважну більшість населення краю і заявляють про свої права на Косово. Національний конфлікт загострюється з 1981 року і переростає у конфлікт між керівництвом СФРЮ та албанцями Косово, які висувають вимогу трансформації статусу своєї території у складі Сербії у республіку у складі федерації. Албанці вважали сербське керівництво винним у підтриманні граничної відсталості краю і його нерівноправного становища порівняно з усією Сербією.

Конфлікт, який вибухнув на території Косово, автономного краю у складі Сербської республіки мав широкий міжнародний резонанс. У його врегулюванні брали активну участь такі міжнародні організації, як НАТО, ООН та створена Радою Безпеки ООН міжнародна миротворча місія KFOR.

США розташували на території Косово одну з найбільших своїх військових баз «Бондстіл». Юрій Работін [9] вважає, що ця військова база побудована в Косово не випадково, і те, що використовуватися вона повинна для мирного врегулювання конфлікту у Косово є лише прикриттям, а насправді для США вигідна політична нестабільність у цьому регіоні вона використовує цю ситуацію у власних інтересах. До цього США мало лише декілька військових баз в країнах НАТО, не мала великих військових полігонів. А складна ситуація в Косово дала їй можливість побудувати свою базу в самому центрі Європи.

В західноєвропейських країнах, в тому числі в США, панує інша точка зору, там говорять про те, що НАТО лише займається захистом інтересів сербської меншини в Косово. Для виконання резолюції, прийнятої на засіданні Ради Безпеки ООН 10 червня 1999 року, для того, щоб не допустити югославських військ у Косово та забезпечити безпеку мирного населення в цьому регіоні, там діє миротворча організація KFOR, яка складається з 5 бригад і налічує 42 тисячі військовослужбовців.

За словами віце-президента Демократичної Ліги Косово, містера Колі Беріша, сили миротворчої організації KFOR ще тривалий час будуть знаходитися в Косово, являючи собою гарантію безпеки та миру в Косово, встановленого там у липні 2000 року [9]. Беріш також стверджує, що Косово не може жити із Сербією, і причина цього не в тому, що в там немає жодної албанської партії, а в тому, що за період військових конфліктів поміж сербами та албанцями було зґвалтовано 30 тисяч жінок, 15 тисяч було вбито, 4 тисячі зникло безвісти. Багато невинних дотепер перебувають у сербських в'язницях. В результаті бойових дій 75% території Косово було знищено. На території знаходяться 600 масових поховань албанського населення.» У зв'язку з чим, – заявив віце-президент Демократичної Ліги Косово, – у нас немає підстав та аргументів жити поряд із Сербією» [9]. Єдиним методом стабілізації ситуації в Косово Демократична Ліга бачить лише в незалежності Косово. Лише це може стати фактом стабільних і гарних взаємовідносин з сусідами на кордоні.

Виходячи з ситуації, що склалася, можна сказати. що ще тривалий час Косово залишатиметься «гарячою точкою» Балкан. Вже не можна говорити про політичний конфлікт, це конфлікт національний, а це вже говорить про те, що посіла чільне місце у свідомості ображеного народу, і вже нічого не примусить його піти на поступки, він боротиметься до кінця. А з іншої сторони, змінити становище на краще у албанського народу перспектив немає ніяких. Вони занадто виснажені тривалою боротьбою, не вистачає коштів, оскільки економіка, та й не лише економіка, повністю зруйнована.

Сербський уряд також по-своєму правий. Він вважає, що Косово – це його територія, так було спокон віків і так повинно бути і тепер, тим паче, що Косово має велику історико-культурну цінність для сербського народу. Хоча воно і є відсталою провінцією, та все ж таки має економічну та політичну значимість – це вигідне географічне розташування, багаті залежні корисних копалин. А від цього просто так відмовитися важко.

Про Косово можна говорити багато, нам вдалося дослідити причини виникнення конфлікту, позиції окремих сторін, участь та діяльність міжнародних організацій, миротворчих місій. Зокрема позиції та «допомогу» США, адже багато хто вважає, що більші сили Америка спрямовує на «підлиття олії у вогонь» під маскою захисту інтересів сербів, які проживають у Косово.

Проте неможливо дати характеристику цього конфлікту. Майже всі автори, матеріал яких використовувався, займають позиції тієї чи іншої сторони. Але хто правий, а хто не правий ми говорити не маємо права, не можна прогнозувати також і розвиток подій у майбутньому, тому, що характеристику будь-якого конфлікту можна дати лише тоді, коли конфлікт завершено, коли сторони дійшли до взаємної згоди, пішли на поступки, чи, навпаки, одній стороні вдалося взяти верх над іншою, а інша змирилася з цим. тобто тоді, коли все стає на свої місця, коли вже розкладено всі крапки над «і». Коли така ситуація буде вже в Косово поки що не знає ніхто.

Список використаних джерел та літератури

1. Боленко К.В. Косово // Історія. – 2000. – №40. – с. 4–8

2. Замятина Т.И. В защиту Милошевича выступили свидетели из России. // Эхо планеты. – 2004. – №50–51.-с. 14–17

3. Каменецкий М.С. Бывшая Югославия – конфликтное пространство. // Политичесская мысль. – 1995.– №2–3. с. 17–24

4. Каменецкий М.С. Проблема Косово в історичномі та сучасному вимірах. // Історія в школі. – 1999. – №1–2.-с. 14–17

5. Каменецкий М.С. Проблема Косово. // Історія в школі. – 1999. – №1–2. с. – 13–17

6. Калинцев Н.В. Косово в лабіринті проблем. // Ехо планети. – 2004. – №18–19. – с. 18–20

7. Лавров С.Ю. Косово глазами очевидца. // Международная жизнь. – 2000. – №6. – с. -61–67

8. Маначинський О.С. Косово – осередок напруженості в СРФЮ. // Історія в школі. – 1999. – №1–2.-с. -10–13

9. Работін Ю.М. Косово очима українських журналістів // Літературна Одеса. – 2006. – №3. – с. 83–100.

10. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №74. – с. 3

11. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №75. – с. 4

12. Пейков В.С. Несущие надежду. // Собеседник Измаила. – 2006. – №77. – с. 3

13. Пасхин Н.К. Переговоры в косовском тупике. // Новое время. – 1998. – №26.-с. – 20–21

14. Тягутенко Л.В. СФРЮ на рубеже ХХІ века. // Экономика и политика. – 2001. – №14.-с. – 18–20

15. Марущак М.Й. Історія дипломатії ХХ століття. – Львів. – 2003. – 304 с.

16. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980–2000 рр.).-К.: Либідь. – 1999.-558 с.

17. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті рр.).-К.: Либідь. – 1999.-558 с.

18. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки. – К.: Либідь. – 2001.-622 с.

19. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. – К.: Либідь. – 1997.-269 с.

Страницы: 1, 2, 3, 4