1. Товарний франчайзинг, який іноді називають "франчайзинг продукту (торгового імені)". Це франчайзинг у сфері торгівлі та продажу готового товару. У товарному франчайзингу франчайзером звичайно є виробник, що продає готовий продукт чи напівфабрикат дилеру-франчайзі. Останній здійснює передпродажне і післяпродажне обслуговування продукції франчайзера і відмовляється від продажу товарів конкурентів. Це правило є істотним для взаємин партнерів — франчайзера і франчайзі-дилера. Цей вид діяльності передбачає придбання в провідної компанії права на продаж товарів під її торговою маркою. У цьому випадку франчайзі купує у франчайзера товари і перепродує їх від імені франчайзера. В окремих випадках провідна компанія бере участь в оплаті гарантійних послуг, відшкодуванні витрат на спільну рекламу. Як правило, для товарного франчайзингу характерна вузька спеціалізація франчайзі на реалізації одного виду товарів і послуг. Типовою сферою застосування цієї форми контрактних відносин є продаж і обслуговування вантажних і легкових автомобілів, роздрібний продаж нафтопродуктів, безалкогольних напоїв. В наш час франчайзинг у форматі "продукт і торгова марка" становить близько 30 % від усіх франчайзингових угод.
2. Виробничий франчайзинг — це франчайзинг у виробництві товарів. У цьому випадку фірма, що володіє технологією виготовлення якогось продукту, продає місцевим чи регіональним заводам сировину для виготовлення (наприклад, завод з розливу безалкогольних напоїв). Дрібна фірма за таких умов не просто виступає під торговою маркою франчайзера і реалізує його продукцію та послуги, але і включається в повний цикл господарської діяльності великої корпорації, виконуючи рівні з нею вимоги технологічного процесу, якості, навчання персоналу, виконання плану продажу, оперативної звітності. Ця форма передбачає тісний контакт франчайзера і франчайзі, детальну регламентацію діяльності і високий ступінь відповідальності малого підприємства.
3. Діловий франчайзинг називають "франчайзинг бізнес-формату". За такого способу франчайзер продає ліцензію приватним особам чи іншим компаніям на право відкриття магазинів для продажу покупцям набору продуктів і послуг підім´ям франчайзера. Франчайзі сплачує постійні внески, а також робить внески в рекламний фонд, що контролюється франчайзером. Франчайзер може здати в оренду франчайзі основні фонди, запропонувати йому фінансування; він може також виступати і як постачальник для своїх франчайзі.
"Бізнес-формат" найчастіше використовується при організації підприємств швидкого харчування, готелів, роздрібної торгівлі промисловими товарами, обслуговуванні бізнесу, торгівлі нерухомістю. Бувають також певні національні моделі франчайзингу.
В американській моделі основний акцент робиться на те, що франчайзинг — система договірних відносин, яка застосовується в основному у сфері розподілу продукції і послуг.
Французька модель франчайзингу практично збігається з американської з тією відмінністю, що постійні внески за поточне управління та навчання, а також внески на цілі маркетингу і збуту є фіксованою сумою, а право користування торговою маркою не обмежується терміном дії контракту, а закріплюється за одержувачем франшизи назавжди.
Італійська модель франчайзингу передбачає, що франчайзер надає франчайзі виключне право на виробництво і збут під його торговою маркою певних товарів і послуг на конкретному ринку.
Франчайзинг як форма господарської взаємодії великого і малого бізнесу має певні переваги:
— орієнтація франчайзингу на успіх для його учасників — те, що відрізняє його від інших концепцій бізнесу. Характерною рисою франшизи є не продукт або послуга самі по собі, а якість системи;
— значні можливості для бізнесменів. Ця система дозволяє здійснювати успішний бізнес, навіть якщо він і невеликий, дає йому великі можливості для розвитку, не змушуючи жертвувати правом власності;
— швидке розширення свого бізнесу без потреби в кредитах і без серйозних фінансових зобов´язань;
— більш ефективний контроль з боку виробника за реалізацією своєї продукції порівняно з іншими способами;
— мінімізація ризиків, пов´язаних із початком нової справи;
— використання чужого досвіду, набутого методом спроб і помилок;
— економія на рекламі та інших маркетингових витратах;
— запозичення управлінського досвіду шляхів мінімізації податків тощо. Батьківщиною франчайзингу є США. Найвищий підйом у його розвитку спостерігався тут у період з 1975 по 1990 р. Сьогодні майже половина роздрібної торгівлі в цій країні має франчайзингову форму. Франчайзинг набув значного поширення у мережі закладів швидкого харчування. Яскраве підтвердження тому — франчайзингова система "МакДональдс". На початку 50-х років XX ст. це було придорожнє кафе біля містечка Сан-Бернардіно в американському штаті Каліфорнія, власники якого брати Ричард і Моріс МакДональди задумалися над тим, як поліпшити обслуговування своїх клієнтів і, природно, збільшити прибуток. Вони знайшли вдалий спосіб: скоротили число позицій у меню до трьох блюд, стандартизували технологію на основі конвеєрної системи й уніфікували рецептуру приготування блюд. Така однаковість створила нове покоління клієнтів, які точно знали, що де б вони не були, скрізь у "МакДональдс" стандартне і швидке обслуговування, звичний асортимент блюд. "МакДональдс" сьогодні — це потужна транснаціональна корпорація, що обслуговує на своїх 15 тис. підприємствах у різних країнах світу сотні мільйонів клієнтів.
Франчайзинг довів свою високу ефективність і життєздатність. Дослідження, проведені американськими вченими в галузі підприємництва, свідчать, що через 5 років рівень банкрутств нових компаній досягає 70 % . Показово, що франчайзинг — абсолютна протилежність цій статистиці. За даними Міжнародної франчайзингової асоціації кількість банкрутств серед її членів складає 1—2 % .
5. Державне та міждержавне регулювання передачі технології
Головними цілями державного регулювання трансферу технології є створення оптимальних умов для ефективної реалізації національного та іноземного науково-технічного потенціалу всередині країни і за кордоном, а також забезпечення надійного захисту національних ринків від захоплення іноземними конкурентами. Діючі у країнах системи державного регулювання технологічного обміну мають низку функцій:
— створення законодавчо-нормативної бази, яка забезпечує національним підприємствам умови для вільного обміну технологією усередині країни і на світовому ринку;
— охорона об´єктів інтелектуальної власності;
— запобігання безконтрольному вивезенню високих технологій в інші країни;
— контроль за дотриманням антимонопольного законодавства;
— контроль за ліцензійними договорами про закупівлю закордонних технологій;
— укладання міжурядових договорів і участь у міжнародних угодах, які стосуються взаємного обміну технологіями між краї-нами-учасницями, а також передачі технології в інші країни.
У сучасному світі передача технології пов´язана з великими труднощами та ризиками політичного, оборонного та іншого характеру. Можливі такі причини обмеження передачі технології:
— конкурентна боротьба на світовому ринку;
— прагнення утримати технологічне лідерство;
— вимоги національної безпеки;
— політичні та ідеологічні мотиви;
— збереження вітчизняних робочих місць;
— національні технічні стандарти;
— вимоги міжнародних угод.
Міжнародна договірна практика реалізується через різні міжнародні конвенції, угоди, економічні й регіональні союзи, міжурядові двосторонні і багатосторонні договори з питань інтелектуальної власності й науково-технічного співробітництва. Серед міжнародних організацій, що працюють у сфері інтелектуальної власності, особливе місце займає Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) зі штаб-квартирою в Женеві. ВОІВ є однією з 16 спеціалізованих організацій, що входять у систему ООН, і виконує функції адміністративного управління багатосторонніми міжнародними договорами, які стосуються інтелектуальної власності.
Перша група договорів запроваджує міжнародну охорону, тобто це договори, на основі яких здійснюється юридичний захист на міжнародному рівні. До цієї групи відносять, наприклад, договори з промислової власності: Паризька конвенція з охорони промислової власності, Мадридська угода про боротьбу з фальшивими або оманливими даними про походження товару і Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження і їх міжнародної реєстрації.
До другої групи відносять договори, які сприяють міжнародній охороні. До цієї групи входять: Договір про патентну кооперацію, який передбачає подачу міжнародних заявок на патенти, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію товарних знаків, Договір про реєстрацію товарних знаків, Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури і Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків.
До третьої групи входять договори, які встановлюють системи класифікації і процедури їх вдосконалення: Страсбурська угода про міжнародну патентну класифікацію, Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Віденська угода про створення міжнародної класифікації зображувальних елементів товарних знаків, Локарнська угода про створення міжнародної класифікації промислових зразків.
Можна виділити три основних види діяльності ВОІВ. Це реєстраційна діяльність, сприяння міжнародному співробітництву в управлінні інтелектуальною власністю і матеріальна або програмна діяльність, тобто сприяння більш широкому прийняттю державами — членами світового співтовариства існуючих договорів, їх оновлення й укладання нових договорів.
Вагому роль у здійненні технічного розвитку і співробітництва з метою стимулювання процесу розвитку в країнах відіграють також організації та установи ООН. Серед них такі.
ПРООН (Програма розвитку ООН) є центральним органом системи ООН у фінансуванні програм і проектів технічного співробітництва. її діяльність пов´язана також з передачею технологій. Під егідою ПРООН реалізуються проекти, що передбачають надання консультаційних послуг у сфері промисловості, стандартизації і метрології, промислові проекти і відповідна технічна документація, організуються спільні наукові дослідження, розробка нової й адаптація імпортної технології.
ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку) — головний орган, у якому відбувається обговорення і переговори з питань міжнародного економічного співробітництва, розширення експортних і зміцнення технологічних можливостей.
ЮНІДО (Конференція ООН з промислового розвитку) — центральний координуючий орган у галузі промислового розвитку. ЮНІДО сприяє зміцненню співробітництва між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, з питань прискорення світового промислового розвитку, надаючи можливості і кошти для виконання контрактів, проведення консультацій і переговорів, заохочуючи залучення капіталовкладень, підтримуючи процес передачі технології країнам, що розвиваються. ЮНІДО розробила й успішно застосовує в усьому світі методологію передачі технологій і залучення інвестицій. Центри ЮНІДО працюють практично у всіх країнах світу. У них існують спеціальні, створені відповідно до єдиного класифікатора ООН бази даних по пакетах технологій, готових до передачі зареєстрованому клієнту. У такий пакет може входити: власне технологія, у вигляді ліцензії на виконання проекту, проведення експертизи, постачання устаткування, пропозиція про перепідготовку кадрів та ін. Можна передавати як пакет цілком, так і окремі його частини. За нестачі коштів для передачі технології ЮНІДО, крім пошуку клієнтів, бере на себе пошук компанії або фонду, які будуть фінансувати проект. Можуть бути використані можливості міжнародних фінансових організацій (МВФ, ЄБРР, МБРР).
Найважливішими виконавчими структурами в міжнародному механізмі передачі технології, які забезпечують швидкий пошук партнерів, стали міжнародні регіональні Центри трансферу технологій і посередницькі фірми маркетингу науково-технічного обміну. У Європі таким Центром є Європейська асоціація професіоналів у галузі трансферу технологій і сприяння інноваціям, створена за підтримкою ЄС у 1984 р. Основна її мета — сприяти розвитку професійних служб сприяння інновацій у Європі. До складу Асоціації входять університети, державні дослідницькі центри, інноваційні центри, фінансові установи й ін. Членами асоціації є консультанти з інновацій, інжинірингу; технологічні брокери і радники з питань інтелектуальної власності, спеціалісти за базами даних, організатори технологічних і торгових ярмарків та ін.
Порядок укладання і виконання ліцензійних угод на імпорт технологій у закордонних країнах, як правило, поширюється не тільки на ліцензійні договори, які стосуються придбання прав на об´єкти промислової власності, що охороняються, але і на ноу-хау, інші результати науково-технічної діяльності.
Висновок
Географія поширення досягнень НТР є дуже нерівномірною і в основному залежить від науково-технічних потенціалів країн. Так, 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки припадає на десять розвинутих країн: США, Японію, Велику Британію, Німеччину, Францію, а також Італію, Нідерланди, Швецію, Швейцарію. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, Велика Британія та Швеція. Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації світового ринку технології, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньокорпо-ративними каналами, відповідна частина платежів надходить від закордонних філій до материнських компаній.
Контроль якості товару, що виробляється за ліцензією, також ускладнений, а ліцензійна винагорода звичайно менша від прибутку, який продавець міг би отримати, самостійно використовуючи об´єкт ліцензії. На додачу часто виникають суперечки з покупцем ліцензії з приводу її використання, навіть якщо угода була укладена з усіма застереженнями.
На практиці використовуються декілька видів ліцензійних платежів: періодичні (роялті), паушальні, комбіновані, на компенсаційній основі, фіксовані.
За останні два століття держави напрацювали відповідні механізми регулювання міжкраїнного трансферу технології. Основними з них є:
— пряме державне регулювання вивезення і ввезення технології, яке здійснюється органами експортного контролю методами митного і прикордонного контролю;
— непряме регулювання передачі технології, яке здійснюється в більшості країн через державну систему реєстрації патентів і торгових знаків;
— система спеціальних дозволів уряду для одержання права експортувати той або інший технологічно місткий товар;
— кримінальна відповідальність за порушення законів, що регулюють міжнародну передачу технології.
Важливим засобом проведення ліцензійної політики в закордонних країнах є участь держави в регулюванні патентно-ліцензійного обміну. Урядові органи різних країн безпосередньо беруть участь в укладанні міждержавних угод у сфері науково-технічного співробітництва, що сприяють комерційному обміну технологіями на ліцензійній основі. Роль держави в подібних угодах полягає у визначенні найважливіших напрямків і проектів співробітництва між країнами, реалізація яких здійснюється приватними компаніями. У таких проектах, як правило, використовується значна кількість об´єктів промислової власності і ноу-хау, що передаються за допомогою укладання ліцензійних договорів.
Страницы: 1, 2, 3
