В Україні системи управління якістю сертифікували понад 700 підприємств та організацій.
Сьогодні Українська асоціація якості, яка є лідером громадського руху за якість в Україні, об’єднує 450 провідних підприємств з усіх регіонів України та близько 1000 фахівців з якості з різних країн. За ініціативи та за участю цього об’єднання в Україні відбуваються процеси формування нової філософії якості.
Основним завданням ISO є підтримка розробки міжнародних стандартів, тестування і сертифікації, спрямованих на розвиток міжнародної торгівлі якісними продуктами та послугами. Ця організація об’єднує біля 150 країн, з 2004 року Україна також входить до ISO. За даними Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) у світі сертифіковано понад 600 тисяч систем менеджменту якістю. Кількість сертифікованих систем менеджменту якістю в Італії охоплює близько 100000 підприємств і організацій, у Великій Британії – більше 45000, Німеччині – близько 25000, Франції – більше 15000.
Міжнародною організацією зі стандартизації розроблено ряд універсальних міжнародних стандартів серії 9000, що визначають систему управління якістю. Використання міжнародних стандартів (МС) ІSО серії 9000 дозволяє організації досягти таких переваг:
· краще розуміння і узгодженість діяльності у сфері якості у всій організації;
· гарантії постійного використання системи якості для управління в цілому;
· удосконалення системи документації;
· підвищення розуміння у персоналу аспектів якості;
· підвищення продуктивності праці, а, отже, зниження затрат;
· створення фундаменту для постійного удосконалення діяльності.
В Україні запроваджено міжнародні стандарти ISO серії 9000 як національні (ДСТУ ISO 9000:2001, ДСТУ ISO 9001:2001 та інші).
Суб’єкти господарювання продовжують використовувати близько 16 тис. ГОСТів і до 30 тис. галузевих нормативних документів (НД) колишнього СРСР, затверджених до 1992 року. Ці НД значною мірою містять технічні характеристики, які не відповідають сучасному науково-технічному рівню. Недостатньо оновлює фонд стандартів колишнього СРСР Міждержавна рада зі стандартизації, метрології та сертифікації (МДР): 100–250 документів щорічно. З них лише 20–50 ГОСТів гармонізовано з міжнародними чи європейськими нормами. За збереження таких темпів для заміни НД колишнього СРСР сучасними стандартами знадобляться десятки років [11].
В Україні напрямки робіт, завдання та показники розвитку стандартизації на середньострокову перспективу визначає Програма [3]. Відповідно до неї передбачено заходи щодо розвитку національної системи стандартизації з метою підвищення конкурентоспроможності та якості продукції, інноваційного розвитку виробництва на основі нормативно-правових актів України, вимог СОТ, інтеграції до ЄС та врахування національних інтересів. Ці заходи також дадуть можливість досягти кращої узгодженості функцій, повноважень та діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері стандартизації, а також підвищити її ефективність [2, 3, 5].
Значну проблему створює наявність нормативної бази з великою кількістю застарілих НД, що не відповідає потребам національного та глобального ринків, гальмує підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, вступає у пряме протиріччя з принципами державної політики у сфері стандартизації [2, 5].
Важливим є принцип спадкоємності робіт із стандартизації, базований на системності робіт.
Стандартизація як наука має значні методологічні напрацювання, що дозволяють реалізувати поставлені практичні завдання. Не можна відкидати попередні здобутки в галузі стандартизації. Принципи, форми та методи стандартизації повинні бути адекватними змінам, що відбуваються, і відповідати міжнародній та європейській практиці.
Міжнародну систему добровільної стандартизації очолюють три загальновизнані організації: Міжнародна організація зі стандартизації (ISO), Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС) та Міжнародний союз телекомунікацій (ІТU), зокрема, сектор стандартизації у сфері телекомунікацій – ІТU-Т. ISO є найбільшим світовим розробником міжнародних стандартів. На початок 2010 року до її складу входить 160 країн. ISO, IEC та ITU заклали підвалини стратегічного партнерства із СОТ для поширення вільної та чесної світової системи торгівлі. Політичні угоди, досягнуті у межах СОТ, потребують доповнення їх технічними угодами [4, 7].
У цілому глобальна система стандартизації базується на угодах про співпрацю:
– між ISO, IEC і ITU на міжнародному рівні;
– між організаціями зі стандартизації на регіональному рівні, наприклад, CEN, CENELEC та ETSI в Європі;
– двосторонніх між національними органами стандартизації [4].
Пріоритетність інтеграції України до ЄС є державною політикою. Напрямки та політику адаптації вітчизняного законодавства до європейських вимог стосовно норм і стандартів детально проаналізовано в [2, 5]. Відповідно до мети дослідження доцільно розглянути організаційно-методологічні підходи ЄС у сфері стандартизації.
В ЄС система стандартизації та підтвердження відповідності пройшла два етапи формування.
Чинна практика веде свій відлік від 1985 року, коли було прийнято директиви «нового», а потім і «глобального підходу» до технічної гармонізації. Раніше в країнах ЄС діяли системи національних стандартів, обов’язкових до застосування. Згідно з «новим підходом» вимоги до продукції та послуг установлюють на основі таких принципів:
– обов’язкові вимоги зазначають не в стандартах, а в директивах ЄС, що їх приймають на законодавчому рівні, та в технічних регламентах;
– обов’язкові вимоги до продукції суворо обмежено лише її безпечністю;
– стандарти не є обов’язковими, вони лише визначають шляхи досягнення обов’язкових вимог директив;
– уведено категорію «гармонізований стандарт», виконання якого не є обов’язковим; він передбачає презумпцію відповідності директивам, тому застосування таких стандартів звільняє виробників і постачальників від необхідності звертатися до органів сертифікації;
– наявність переліку добровільних стандартів, які в директивах розглядають як основу презумпції відповідності.
На національні системи стандартизації має вплив політичний та економічний вибір, зроблений суспільством. Незважаючи на швидкий розвиток міжнародної стандартизації та застосування єдиних загальноприйнятих принципів організації робіт, у сучасному світі є відмінні системи стандартизації.
Виокремлюють три основні моделі: північноамериканську, японську та європейську [16].
Північноамериканську модель базовано на ринку та конкуренції як основі його ефективного існування. Головне завдання держави – забезпечити стабільні умови функціонування ринку без прямого втручання. Це обумовило принципи організації системи стандартизації: добровільні стандарти, які розробляють науково-технічні чи професійні товариства, і технічні регламенти, прийняті органами державного управління. Систему характеризує велика кількість стандартів, дублювання та неузгодженість вимог. Прикладом такої моделі є система стандартизації США.
Європейська модель підтримує загальну для всіх країн Західної Європи концепцію розвинутої держави, зобов’язаної узгоджувати демократичні, соціальні та культурні інтереси суспільства з ринковою економікою. Національні органи є асоціаціями, з якими уряди укладають угоди щодо виконання окремих державних управлінських функцій.
Японську модель базовано на тісній співпраці економічних кіл та органів державного управління. Стандарти розробляють промисловці в рамках професійних об’єднань у співробітництві з відповідним міністерством, що затверджує стандарти.
Особливістю системи є спрямованість на внутрішній японський ринок, який створена система ефективно захищає, оскільки заінтересовані зарубіжні сторони позбавлено прав участі в стандартизації [16].
Узагальнюючи тенденції у глобальній системі стандартизації, можна виділити такі особливості:
– на міжнародному рівні діяльність зі стандартизації спрямовано на забезпечення узгодженої політики розроблення та використання міжнародних стандартів з метою усунення технічних бар’єрів та підвищення ефективності стандартизації в усьому світі; крім того, об’єктом стандартизації стають не лише продукція та послуги, але й соціально-економічні системи, що забезпечують сталий розвиток, якість життя тощо;
– на регіональному рівні діяльність зі стандартизації спрямовано на урахування потреб певного географічного, політичного чи економічного регіону, на прискорення процесу входження товарів на ринок регіону та на забезпечення конкурентоспроможності товарів;
– на національному рівні діяльність зі стандартизації має два спрямування: перше – це активне поширення та використання міжнародних і регіональних стандартів відповідно до вимог СОТ, друге – це запровадження інновацій, новітніх технологій з метою підвищення конкурентоспроможності продукції та зростання економіки країни.
Планування робіт з міждержавної стандартизації здійснює виконавчий орган міждержавної стандартизації – Бюро стандартів, який формує проект Програми робіт з міждержавної стандартизації за комплексами та секторами економіки (табл. 1), а в секторі чи комплексі – за ТК.
Для пошуку перспективних напрямків підвищення ефективності національної системи стандартизації та вдосконалення нормативної бази проведено аналіз стратегій (концепцій) провідних міжнародних, регіональних та національних органів зі стандартизації.
Основними документами, що встановлюють напрямки розвитку національної системи стандартизації в Україні, є Концепція [8] та Програма [3].
Мета Концепції [8] полягає у створенні протягом 2006–2010 років адаптованої до вимог СОТ і ЄС сучасної системи технічного регулювання та захисту прав споживачів, що сприятиме розвиткові економіки і підприємництва; забезпеченню добросовісної конкуренції; захисту життя, здоров’я людини, навколишнього природного середовища, прав споживачів; усуненню технічних бар’єрів у торгівлі. Для реалізації цієї мети одним з основних завдань є запровадження міжнародних та європейських стандартів і стандартів держав-членів ЄС відповідно до потреб національної економіки.
Завданнями Програми [3] є:
– розроблення механізму міжгалузевої координації, поліпшення планування робіт із стандартизації;
– забезпечення відповідності НД вимогам міжнародної стандартизації та виконання положень цих документів усіма суб’єктами стандартизації;
– спрощення процедур стандартизації шляхом застосування під час прийняття національних стандартів усіх методів, передбачених міжнародними документами.
Відповідно до Плану заходів щодо забезпечення розвитку національної системи стандартизації на 2006–2010 роки заходи здійснюють за такими напрямками:
– нормативно-правове та організаційно-методичне забезпечення;
– оптимізація фонду НД;
– удосконалення інформаційного забезпечення [3].
Створення нової системи стандартизації, адекватної економічним змінам, що відбуваються в Україні, має на меті гармонізацію її положень з міжнародними, регіональними та національними (країн з ринковою економікою) вимогами [17].
Із існуючих стратегій вибрано та узагальнено основні напрямки підвищення ефективності стандартизації та удосконалення нормативної бази, що їх наведено далі.
1. Для удосконалення процедур планування:
– удосконалити процедуру встановлення пріоритетних напрямів стандартизації з урахуванням ринкових потреб та відкриття нових сфер діяльності;
– проаналізувати процедуру прийняття нових робочих тем (планування робіт) з метою вибору пріоритетних напрямків та скорочення строків розробляння стандартів;
– не допускати дублювання в роботі шляхом активної співпраці на міжнародному, європейському та національному рівнях, оповіщення всіх зацікавлених суб’єктів щодо розроблення проектів стандартів;
2. Для залучення всіх зацікавлених сторін:
– пропагувати запровадження міжнародних, регіональних і національних стандартів;
– залучати центральні органи виконавчої влади у визначеній сфері до розробляння стандартів;
– організовувати навчання і поширення інформації з теорії та практики добровільної стандартизації, пропагувати економічні та соціальні вигоди стандартизації політичним та економічним лідерам, користувачам стандартів і громадськості (здійснювати менеджмент знань);
– оцінювати ефективність міжнародних (IWA) та європейських (СWA) секторних угод як альтернативної моделі участі заінтересованих сторін.
3. Для удосконалення процедури розробляння стандартів:
– удосконалити процес розгляду проектів стандартів на національному рівні, забезпечивши доступ до проектів приватного сектору, громадських організацій та інших заінтересованих сторін;
– заохочувати обмін досвідом та здійснювати оптимізацію ресурсів за рахунок ефективної регіональної співпраці;
– розробити національні правила, якими встановити обов’язкову вимогу застосовувати посилання на міжнародні та європейські стандарти у технічних регламентах;
– удосконалювати інформаційні технології та їх застосування у процесі розробляння, погодження та розповсюдження міжнародних, регіональних і національних стандартів;
4. Для удосконалення нормативної бази:
– ефективно впроваджувати альтернативні моделі та процедури розробляння НД (розробляння НД з обмеженим консенсусом);
– розглядати альтернативні бізнес-моделі та процедури для створення і швидкого поширення технологій;
– оптимізувати використання та ефективність прискорених процедур (зменшення часу створення стандартів без ризику погіршення їхньої якості та порушення принципів стандартизації), беручи до уваги різні потреби секторів.
– оптимізувати процедуру щодо актуалізації стандартів;
– запроваджувати засоби для зменшення кількості змін і поправок у стандартах.
Таким чином, підсумовуючи наведений вище матеріал, ми можемо зробити висновок, що для підвищення конкурентоздатності підприємств в умовах вступу у СОТ, необхідно зосередитись на системі управління якістю на підприємстві, а також на методології її впровадження згідно міжнародних стандартів ISO серії 9000.
Крім того, ще одним фактором, який підтверджує користь впровадження, є те, що дана система зможе активізувати внутрішні та зовнішні інвестиції, які охоче будуть вкладатися в сертифіковані виробництва.
Для цього, перш за все, необхідно вирішити кілька проблем, які виникають на підприємствах у процесі побудови системи менеджменту якості. Шляхами подолання даних проблем можуть бути:
1. Проведення серед керівників і головних спеціалістів підприємств тренінгів та семінарів з метою роз’яснення сутності, необхідності, основних положень систем управління якістю.
2. Навчання незалежних консультантів частково за рахунок держави, які б змогли надавати кваліфіковану допомогу підприємствам при запровадженні систем управління якістю.
3. Запровадження фінансової підтримки вітчизняних підприємств (організацій, установ) шляхом здешевлення цільових кредитів для оплати вартості робіт з розроблення, впровадження та підтвердження відповідності систем управління якістю відповідно до національних або міжнародних стандартів.
4 Удосконалення нормативної бази має здійснюватись на основі передового досвіду міжнародної та регіональної практики за двома напрямками:
– удосконалення методології та процедури актуалізації існуючої бази;
– створення методології та процедур розроблення нових, що відповідають сучасним потребам ринку та суспільства.
5. Систему стандартизації можна визнати ефективною, якщо вона забезпечує своєчасне розроблення високоякісних стандартів, що їх результативно використовують учасники ринку. З цією метою доцільно запропонувати для удосконалення національної нормативної бази такі заходи:
– розроблення методології визначення пріоритетних напрямів стандартизації на засадах вивчення попиту та прогнозування розвитку нових об’єктів стандартизації;
– розроблення підходів та методології достандартизаційних досліджень з використанням інструментів управління знаннями з метою інтеграції стандартизації в дослідження та проектування;
– розроблення методики оцінювання якості для проведення актуалізації нормативної бази.
1. Указ Президента України Про заходи щодо підвищення якості вітчизняної продукції: від 23 лютого 2001 р. №113 / 2001 // rada.kiev.ua/
2. Біла книга. Про політику адаптації вітчизняного законодавства в галузі норм і стандартів до європейських вимог. – К.: Держспоживстандарт України, 2006. – 64 с.
3. Державна програма стандартизації на 2006–2010 роки // Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua
4. ДСТУ ISO/IEC Guide 59:2000. Кодекс усталених правил стандартизації.
5. Зелена книга. Про політику адаптації національного законодавства у сфері технічного регулювання та споживчої політики до європейських вимог. – К.: Держспоживстандарт України, 2006. – 80 с
6. Зіміна Г.К. Стандартизація систем управління якістю, згідно стандартів серії ISO 9000 – 2000 (у схемах). – Київ: «ШАУЗ». – 2003. – 255 с.
7. Каталог стандартів ISO // Режим доступу: http://www.iso.org
8. Концепція розвитку технічного регулювання та споживчої політики у 2006–2010 роках (16.06.2008) // Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua
9. Крылова Г.Д. Зарубежный опыт управления качеством. – М: Издательство стандартов, 1992. – 298 с.
10. Михеева С., Сурсяков В. «Презумпция соответствия» – новая роль национальной стандартизации // Стандарты и качество. – 2005. – №10. – С. 48–49.
11. Тетера В., Нелепов А., Цициліано О. Гармонізація нормативної бази на основі сучасних міжнародних та європейських стандартів // Стандартизація, сертифікація, якість. – 2008. – №3. – С. 40–46.
12. Основные тенденции технического регулирования в Европейском Союзе // Мир стандартов. – 2006. – №9. – С. 88–95.
13. Харченко Т.Б. Методика впровадження систем управління якістю на підприємстві // Актуальні проблеми економіки. – 2005. – №12 (54). – С. 152 – 156.
14. Управління якістю. Сертифікація: Навч. посіб. / Р.В. Бичківський, П.Г. Столярчук, Л.І. Сопільник, О.О. Калинський. – К.: Школа, 2005. – 432 с.
15. Шаповал М.І. Менеджмент якості: Підручник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 475 с.
16. Юзьків Я., Цициліано О. Узагальнена оцінка ситуації у сфері стандартизації та суміжних видів діяльності // Стандартизація, сертифікація, якість. – 2008. – №3. – С. 25–39.
17. Юзьків Я., Тетера В. Роль стандартизації у підвищенні якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, процесів і послуг // Стандартизація, сертифікація, якість. – 2006. – №5. – С. 16 – 20.
Страницы: 1, 2
