Слова мають вплітатись у мову легко, а не розшукуватись із зусиллями у закапелках пам’яті. Тому для формування навички вибору правильного слова й ефективности впливу рекомендується принаймні хоча би зрідка брати до рук словник синонімів.
У процесі вербувальної бесіди вербувальник має встановити з об’єктом тісний психологічний контакт. Під час бесіди оперативник обов’язково має контролювати реакцію об’єкта за зовнішніми виявами (міміка, жести тощо), за ступенем сприйняття пропонованих ним тез (активне, пасивне), підтримуючи таким чином постійний зворотний зв’язок з об’єктом. Чинниками вияву невербальної комунікації є поза, міміка. Жести, мікрорухи кінцівок (особливо рук), зміни тембру голосу, колір шкіряних покровів та ін. У діялозі з об’єктом дуже важливо використовувати спостереження за невербальними виявами, підтримувати так званий “зворотний зв’язок”, тобто контролювати наявність чи відсутність контакту, наявність “емоційного резонансу” як результату своєї репліки, виголошеної тези тощо. Це необхідно, насамперед, для контролю за станом об’єкта вербувальної розробки і в необхідних випадках – для корекції своєї поведінки. Триматись під час проведення заходу треба впевнено, демонструючи тверду переконаність у власних словах. Погляд має бути скерованим у бік об’єкта. За відвертого виклику в жодному разі не можна уникати погляду об’єкта вам в очі, в зоровій дуелі він перший має опустити очі. Проте постійно дивитись в одну точку також не рекомендується. Своє мовлення найкраще починати з короткого звернення до об’єкта, після якого має настати секундна (а у випадку необхідности і довша) пауза. Пауза є особливим риторичним прийомом за допомогою якого фрази відокремлюються одна від другої. Однак застосовувати її варто лише в тому випадку, коли ви впевнені у тому, що повністю володієте увагою об’єкта. Саме в цьому випадку пауза буває найкориснішою для самостійного осмислення об’єктом отриманої інформації. На думку психологів, інтонування і паузи сприяють збільшенню інформації до 10-15 %, що випливає з особливостей сприйняття. Слідкуйте за чіткістю своєї мови, не говоріть надто швидко і в жодному разі не монотонно. З перших же слів уважно спостерігайте за реакцією об’єкта. Емоційний компонент вашої мови має розглядатись з позицій розслаблення та зняття в об’єкта емоційної напруги. Досягають цього, наприклад, з допомогою доречного жарту чи не надто зарозумілого анекдоту. При кульмінації бесіди в момент вербувальної пропозиції необхідно говорити переконливо, впевнено, з підкресленням кожного слова. І нарешті останнє: жодного разу не подавайте об’єктові привід запідозрити, що ваша промова дається вам важко, що ви втомились, чи в якийсь момент почуваєте себе невпевнено. До слова, працюючи з об’єктом, розраховуйте свої сили, як емоційні, так і фізичні. Свого часу при спробі завербувати совєтських розвідників (особливо це було характерним для співробітників ҐРУ) багато ЦРУшників дістало по голові першим-ліпшим предметом. Ну, а що ж робити, коли об’єкт розробки, з яким оперативник намагається встановити довірчі стосунки, не хоче сприяти йому через те, що бачить у ньому представника конкретного господарюючого суб’єкта, про який в об’єкта, внаслідок якихось емоційних моментів, вельми невтішна думка? В такому випадку можна порекомендувати спробу здійснити вербувальний підхід до об’єкта від імені иншої організації, що не викликає морально-етичного відторгнення. На оперативному жаргоні подібні заходи називають вербуванням “під чужим прапором”. Цим “прапором” може бути якась реально існуюча чи фіктивна організація, що потребує наявної в об’єкта інформації. Головне, щоби її цілі та завдання відповідали поглядам та настроям об’єкта розробки.
Але це ще не все. Інколи службі безпеки підприємства буває необхідно мати “свого гравця” в дружній фірмі. В цьому випадку також треба діяти з максимальною обережністю. Бо ж буде дуже незручно – і це вельми неґативно відіб’ється на ділових стосунках, – якщо набуте у партнерській фірмі джерело провалиться й укаже на своїх реальних господарів. Пріоритетом такої операції має стати приховування істинних замовників інформації: оптимальний варіянт – інформатор має вірити, що він працює на конкурентів, инакше скандалу не уникнути. В цьому випадку необхідно використовувати заздалегідь розроблену леґенду про вихід і роботу з об’єктом абсолютно сторонньої структури, жодним чином не пов’язаної з вами. Не варто забувати, що використання для прикриття “прапору” державних спецслужб та правозахисних органів може спричинити до кримінальної відповідальности.
ВИСНОВОК
Із сказаного вище, як на мене, цілком зрозумілий: для убезпечення здійснюваних оперативних заходів і конспірації діючого оперативного складу необхідно, аби конфіденційний помічник якомога менше знав про пляни і смисл операцій, що проводяться СБ. Найоптимальнішим є варіянт, коли конфіденційному помічникові не повідомляють про дійсну мету отримання інформації. За неможливости повного приховування інформації з плянованої акції, в якій бере участь КП, можливе леґендування його участи (тобто повідомлення правдоподібної інформації про цілі та завдання даного заходу, але такої, що не відповідає дійсності). Можна також видати декілька завдань, серед яких є одне, насправді необхідне, а решта – цілком некорисні для справи. Тоді виконавець не може з низки однотипних завдань виокремити пріоритетне і, відповідно, не знає, що ж насправді цікавить Службу безпеки.
Якщо розробка об’єкта, на думку співробітника СБ, стає безперспективною, подальші контакти з ним необхідно припинити. Це може відбутись за різних обставин: фахова непридатність об’єкта, об’єкт є “двійником”, але можливості його використання у контргрі обмежені, та, зрештою, для консервації контакту для можливого подальшого використання. Методика залучення до співпраці різноманітна, і не варто захоплюватись, набуваючи інформаторів лише за гроші чи шантажуючи їх зібраним “компроматом”. Ну, а якщо вже ви не придумали нічого ліпшого, то дуже важливо пам’ятати, що людина з сильною нервовою системою, яку “зламали” на “компроматі”, як жертва насильства буде підсвідомо прагнути реваншу і дуже вірогідно, якось спробує його взяти. Людина зі слабкою нервовою системою може відреагувати на такий “жорсткий” вербувальний підхід неадекватно. Якщо звернутись до досвіду Комітету держбезпеки СРСР, то неупереджений аналіз показує, що переважна більшість негласних співробітників працювала з ідейних переконань. Другу за важливістю групу тримали на компроматі. І лише самим мізером були ті, хто відверто вимагав за свою роботу гроші (такі, до речі, були найненадійнішими партнерами). Проте ідеалізувати “ідейні” джерела також не варто. Конфіденційний помічник, який працює лише з ідеологічних міркувань, може під впливом яких-небудь психологічних чинників змінити ухвалене рішення про співпрацю. Вважаючи себе добровольцем, він думає, що в будь-який момент може від нього відмовитись. До речі, “ідейні” мотиви для співпраці можуть бути найрізноманітнішими й инколи зводяться до природної схильности людини до балакучости, інтриг чи виказування. Одним зі спонукальних мотивів до конфіденційної співпраці може стати помста. Якщо звернутись до історії, то багато арабів співпрацювало з ізраїльської розвідкою “Моссад” зовсім не заради грошей, а заради того, що хотіли розправитись зі своїми сусідами, які їх обдурили чи скривдили. У нашій країні в добу суцільного “кідалова” і тотального обману цей напрям також має великі перспективи. Як підтвердження, можна навести одкровення одного зі старших офіцерів податкової міліції про те, що найчастіше бізнесменів “здають” обдурені дружини та покинуті коханки. У той самий час КП, який працює винятково на матеріяльній основі, почуває себе зобов’язаним передавати інформацію в обмін за те, що йому платять, до того ж він добре розуміє, що за цим завжди бовваніє загроза шантажу. Оперативник завжди може натиснути на джерело, демонструючи документальні докази його фінансового інтересу. Обговорюючи подібні проблеми, більшість експертів у галузі розвідки і контррозвідки схильні до думки про необхідність комплексного підходу до роботи з джерелами конфіденційної інформації: зле, якщо аґент працює лише за гроші, але й безкорисливість аґента також має мати свої межі.
Зрозуміло, що матеріяльне стимулювання має бути, але інформатор, що працює лише за гроші, – ненадійний, позаяк легко може стати “двійником”, надаючи “додаткові” послуги тому, хто заплатить більше, ніж ви.
Якщо отримання інформації неможливе поза відвертою матеріяльною основою, то психологічно дуже важливо одразу дати гроші й дозволити їх витрачати. Не можна купувати людину теоретично. “Нашій” людині набагато простіше розлучитись із найбільшою, але невідчутною сумою, ніж із найменшою, яку проте він тримає в руках. Як відомо, найкращий спосіб привабити до себе людину, зокрема затиснуту в лещата злиднів, – це, не витрачаючи зайвих слів, вирішити її матеріяльні проблеми. Але є ще одне просте, але, на жаль, не завжди усвідомлюване правило – не варто брутально пхати людині гроші, навіть якщо вона їх дуже потребує. Матеріяльний об’єкт співпраці може розшифруватись вельми неоднозначно: додатковий заробіток, комерція, надання разової послуги для придбання дорогої речі, сплата медичних витрат, пов’язаних з важкою хворобою, безкоштовний вояж за кордон, фінансування підприємницької діяльности. Так, наприклад, у практиці КДБ СРСР тих, хто відмовлявся брати гроші, заохочували різноманітними подарунками. Це могли бути шахи, набір столярних інструментів, фотоапарат – тобто те, чим людина захоплювалась.
Кожну людину насамперед хвилюють її власні проблеми, а в буденному житті кожна людина найбільше страждає від того, що її ніхто не слухає. Найголовніша проблема для багатьох людей – знайти тактовного та уважного слухача. Основне в мистецтві залучення до співпраці – це вміння уважно, не перебиваючи, слухати співрозмовника, і якщо в об’єкта є бажання, коректно і з повагою обговорити хвилюючу його тему. Ніколи не треба ставити прямих питань, бесіду треба будувати таким чином, аби вона виглядала як обмін думками між двома рівноправними людьми, що шанують один одного і намагаються спільно з’ясувати проблему, яка їх цікавить, і знайти для неї взаємовигідне рішення. До того ж, робити це треба якомога делікатніше, не принижуючи людської гідности КП і не нагадуючи йому, що віднині від перебуває в повній залежності від свого куратора-оперативника і підрозділу безпеки, який той представляє. Щира повага до конфіденційного помічника, навіть якщо він того не дуже заслуговує, – запорука його довгої та плідної роботи. Без такої поваги, без урахування можливостей та інтересів самого інформатора нічого доброго із співпраці з ним не вийде...
До того ж, ще про один надважливий момент. Відверте демонстрування расових забобонів, нехтування політичними поглядами джерела чи його приналежности до тієї чи иншої релігійної конфесії – показник повної професійної непридатности. Добрий аґентурник за своїми службовими обов’язками просто зобов’язаний бути переконаним “інтернаціоналістом”. Усе це в сукупності і дає формулу успішної роботи з джерелами інформації.
Якщо інформатор у певний момент повідомляє вам відомості, що не є для вас важливими, його все одно необхідно вислухати з виразом зацікавлености на обличчі й сердечно подякувати після зустрічі за отримані цінні відомості. Проте треба пам’ятати, що невміння тактовно вивести співрозмовника з тривалого безрезультатного монологу – показник низької фахової кваліфікації самого оперативника.
Для убезпечення КП, зустрічі з ними рекомендується проводити на конспіративних чи явочних квартирах (адреси, за якими оперативник може зустрітися з інформатором для відвертої розмови, на оперативному жаргоні названі “зозулею”). Ця квартира може бути порожньою, в ній можуть проживати люди, які за умовним сигналом беззастережно нададуть приміщення так, аби ніхто не міг зафіксувати момент зустрічі оперативника з потрібною йому людиною. Незлим варіянтом конспіративної квартири може бути офіс “лівої” фірми, розташований таким чином, аби аґента, що входить чи виходить, важко було ідентифікувати в загальній масі відвідувачів. На зустріч з КП (якщо це не моментальна передача інформації з рук у руки) треба приходити за п’ять-десять хвилин, щоби роздивитись та адаптуватись до навколишньої обстановки. Безперечно, джерела треба берегти і фізично, і психологічно, й емоційно. Але за жодних обставин взаємини з КП не повинні ставати надто близькими, оскільки в цьому випадку виникає своєрідна емоційна залежність. І той, хто порушує це “золоте” правило, розплачується за прейскурантом у повному обсязі. Зокрема, якщо конфіденційним помічником стає жінка. Інтимні взаємини з аґенткою можуть собі дозволити лише останні ідіоти. Під час роботи зі “слабкою” статтю варто враховувати лише одну особливість – більшість жінок здатні на абсолютно нелогічний, дурний, непояснюваний вчинок, продиктований винятково якимись дочасними емоціями, і, що найнеприємніше, ніхто не може передбачити, коли саме ці емоції виникнуть, – навіть сама жінка. Дуже часто зустрічаються люди, що починають співпрацювати з почуття самотности, від бажання відчути свою потрібність, хоча би навіть у такий “специфічний” спосіб. Для такої людини оперативник, що її курірує, зазвичай стає найближчою людиною. Ситуація, коли людина перебуває в контакті з оперпрацівником, сама по собі невротична. До того ж, невротик автоматично виробляє в собі невротичне ставлення до всіх важливих для неї осіб. КП починає розповідати оперативникові про себе все, нічого не приховуючи. В цьому і полягає основна подібність оперативника та психоаналітика. Стосунки на кшталт таких стають дуже важливими. Набуваючи щирого слухача, КП набуває ще одного неврозу. Ризик тут, до речі, не такий вже й великий, додання до багатьох неврозів ще одного вже ні на що істотно не впливає.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. М.И. Дзлиев. Підприємцеві. Як уникнути небезпеки. М.: ЗАТ”Видавництво “Економіка”, 2006. - 349 с.
2. Доронин А.И. «Бізнес-розвідка». - 2-і изд., перераб. і доп. - М.: Видавництво «Вісь-89», 2003. - 384 с.
3. В.И. Ярочкин «Секьюритология. Наука про безпеку діяльності» М.: Вісь-89, 200-400 с.
4. В.А. Ліпкан «Безпекознавство». Навч. посібник. К.: Видавництво Європ. Університету, 2003. - 208 с.
5. Недержавна система безпеки підприємництва як суб'єкт національної безпеки України. Збірник матеріалів науково-практичних конференцій, - Київ, 16-17 травень 2001 р. // Ред. І.І. Тимошенко (голова) та ін. - К.: Видавництво Європ. Університету, 2003. - 480 с.
6. А.С. Соснін, П.Я. Стрибунів «Менеджмент безпеки підприємництва». Навчальна допомога. - К.: Видавництво Европ. Університету, 2002. - 357 с.
7. Драчев С.С. «Основи корпоративної безпеки». - Спб.: ТОВ «Видавництво Полігон», 2000. - 240 с., іл.
8. Парфумів В.Е. «Економічна розвідка й безпека бізнесу». - К.: НВФ «Студцентр», 1997. - 176 с.
9. Економічна безпеку підприємств, організацій та установ: Навч. посібник /для студ. вищ. навч. закл./ [В.Л. Ортинський, І.С. Керницький, З.Б. Живко та ін.]; - К.: Правова єдність, 2009. - 544с.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
