Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.

Серед головних принципів конфліктного протиборства слід виділити: концентрацію сил (ресурсів); координацію зусиль і дій; економію сил і часу; непередбаченість і динамізм; вміння виявити найвразливіші місця супротивника; здатність «тримати удар», терпіння і стійкість тощо.

Стратегії поведінки у конфлікті розглядаються як орієнтації його суб'єктів на певні форми поведінки в конкретних ситуаціях протиборства. Перспективно стратегія поведінки може бути спрямована: а) тільки на власний інтерес — тоді вона набуває вигляду «орієнтації на себе»; б) на оптимізацію суспільних (групових) інтересів — тоді вона стає стратегією «кооперативності», тобто «орієнтації на інших людей».

Обираючи ті чи інші стратегії поведінки, конфліктанти мають такі альтернативи.

1. Суперництво (конкуренція) полягає у нав'язуванні іншій стороні переважно кращих щодо себе рішень. Конкурентне суперництво має своїм результатом перемогу одного конфліктанта за рахунок іншого. Конкуренти не мають спільних цілей, вони ведуть жорстоку боротьбу за реалізацію протилежних цілей та інтересів. В той же час суперництво дозволяє досягти необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу, особливо, коли йдеться про змагання — найбільш цивілізовану і толерантну форму суперництва.

2. Співробітництво (проблемно-вирішуюча стратегія) дозволяє здійснити пошук і вироблення такого рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Як і попередня, це активна стратегія; її характеризує прагнення досягнути максимально можливого у задоволенні як власних інтересів, так і прагнень опонентів. Дана стратегія часто вбачається бажаною, але не завжди є досяжною. Співробітництво вимагає переходу від непохитно-ортодоксальних позицій до нових рівнів спілкування, де виявляються сумісність і спільність інтересів між колишніми опонентами. Співробітництво приваблює партнерським характером відносин і міцністю розв'язання проблеми конфлікту. Але, на жаль, воно не завжди є можливим, адже тут для діалогу необхідні бажання і зусилля всіх сторін розв'язувати проблему спільно і неегоїстично. Саме співробітництво найбільшою мірою відповідає сучасним уявленням про конструктивну довгострокову взаємодію між людьми та радикально знижує ризик після конфліктних ускладнень.

3. Компроміс як поведінська стратегія передбачає взаємні поступки у чомусь важливому і принциповому для кожної із сторін. За характером це «м'яка», конформна стратегія. Ідеальним компромісом було б досягнення задоволення інтересів і потреб кожної із сторін рівно наполовину; частіше ж на практиці кожний опонент отримує щось суттєве і обговорене, що є частиною його зазіхань, замість того, щоб втратити все, продовжуючи бійку. Важливо, що іноді компроміс залишається єдиним можливим і найкращим мирним варіантом розв'язання проблеми. Однак він часто досягається не на паритетній (рівній) основі, і це зберігає глибинні засади конфлікту та можливості його рецидиву (поновлення).

4. Реалізація стратегії «пристосування» (поступок) однією із сторін базується на свідомому заниженні своїх прагнень, згортанні інтересів і прийнятті позиції опонента. Пристосування веде від поступок до капітуляції в цілому перед вимогами супротивника. Вибір цієї стратегії є або визнанням правоти і слушності опонента, або розумінням безперспективності боротьби зі значно міцнішим супротивником. Стратегія поступок — короткострокова і тимчасова, вона надає шанс зберегти ресурси для більш сприятливого моменту, а може стати і переломною подією у напруженій ситуації. Іноді поступки сприймаються агресивним опонентом як прояви слабкості і штовхають йоі о до тиску і ескалації конфлікту. Отже, можна боляче помилитися, очікуючи у відповідь поступок з боку деяких опонентів.

5. Стратегія «уникання» (бездіяльність) означає, що конфліктант знаходиться в ситуації конфлікту, але не вчиняє ніяких активних дій щодо його розв'язання. Суб'єкт, що обрав таку позицію, робить вигляд, що конфліктна ситуація його не стосується, він може її просто не визнавати та свідомо ухилятися від будь-яких кроків у напрямку взаємодії. Ця стратегія є характерною для латентної фази конфлікту, або в разі, коли проблема (предмет) зіткнення не настільки важлива, щоб заради неї витрачати будь-які ресурси.

Як правило, в конфлікті використовуються комбінації декількох стратегій, іноді одна із них домінує над іншими. Слід визнати, що більш ніж у 90% конфліктів превалює стратегія суперництва, особливо на відкритих фазах боротьби.

3. Методи розв’язання конфліктів

3.1 Засоби і механізми розв’язання конфліктів

Управління конфліктною ситуацією. Як ми вже переконалися, можливість виникнення конфлікту існує в усіх сферах життя. Вони з'являються на тлі повсякденних розбіжностей у поглядах, спорів і протиборства різних думок, прагнень, бажань, намагань, способів життя, інтересів тих чи інших осіб, груп, соціальних спільнот. Конфлікти, являючи собою ескалацію постійного суперництва і протистояння в галузі принципових чи емоційно зумовлених зіткнень, порушують особистий спокій, соціальну гармонію між людьми.

Тому питання врегулювання соціальних конфліктів виходить із можливостей впливу на причини конфліктної ситуації, здатності в такий спосіб спрямовувати перебіг конфліктних подій, щоб передбачити їх результати і закінчення, а можливо, попередити негативні наслідки. Слід чітко розуміти, що проблема регулювання конфліктів становить собою окрему частину більш осяжної сфери управління гострими соціальними процесами взагалі. Тому фундаментальні положення, опрацьовані наукою соціального управління, мають велике значення щодо розроблення конкретних засобів і технологій врегулювання конфліктних ситуацій.

Визнання конфлікту закономірним соціальним явищем і навіть певною мірою рушійною силою розвитку, значно розширює проблему управління ним. Сутність поняття «управління конфліктом» досить багатопланова. В конфліктології прийнято вважати, що управління конфліктом у цілому складається із його попередження, регулювання та розв'язання — трьох самостійних динамічних підходів систем засобів і технологій, кожен з яких спрямований кінець кінцем на досягнення однієї злагоджуючої мети.

Управління конфліктом являє собою цілеспрямований вплив на процеси конфліктної взаємодії, який прагне забезпечити конструктивне вирішення соціально важливих завдань, що актуалізувалися в конфлікті. Слід погодитися з російським дослідником Д. Зеркіним, який вважає, що визначення сутності «управління конфліктом» вимагає врахування суперечливого впливу конфліктів на суспільство: конструктивного (як стимулу творчої діяльності) і руйнівного (що дезінтегрує систему, витрачає ресурси на протиборство). Управління конфліктом передбачає:

- переведення його в річище раціональної діяльності та взаємодії людей;

- продуманий вплив на конфліктну поведінку суб'єктів з метою досягнення бажаних результатів;

- обмеження протиборства рамками конструктивного включення до суспільних процесів.

Структура управління конфліктами містить такі елементи: прогнозування конфліктних ситуацій; попередження одних і разом з тим стимулювання інших конфліктів, що мають оновлюючий ефект; припинення і скасування; регулювання і розв'язання конфліктів. Кожна цих дій є актом свідомої активності однієї чи обох конфліктуючих горін, або ж третьої сторони, яка стоїть осторонь конфліктного проборства.

Фахівці у галузі конфліктного менеджменту сформулювали низ-принципових загальних положень, що створюють сприятливе тло вирішення проблем управління конфліктом. Ю. Запрудський відносить до них такі:

1) управління розвитком конфліктних ситуацій є за змістом управлінням людьми. Тут мають значення всі без винятку мотиви поведінки людей, що містять об'єктивні і суб'єктивні, ітеріальні і духовні, раціональні, ідеальні та інші моменти, які майже неможливо врахувати вичерпно. Отже, імовірніше говорити про певні тенденції розвитку конфлікту, ніж про загальні закони;

2) управління конфліктом — це управління рівними. Не слід ідалегідь підходити з упередженістю і недовірою до жодної із них, адже повне ігнорування особистих позицій окремих суб'єктів конфлікту практично безперспективна позиція;

3) з політико-правової точки зору управління конфлікте Най частіше за все управління великими групами, верствами людей . Отже, чималу роль тут відіграють організації, які представляють інтереси маси, ступінь свідомості людських спільнот, міру їх організованості тощо;

4) управління конфліктом — це управління на основі інтересів, що є, можливо, головним моментом конфліктного менеджменту. Вірно визначений інтерес учасників конфлікту являє собою ключ до успішного розв'язання конфліктної ситуації;

5) нарешті, попередження і регулювання соціальних конфліктів багато в чому залежать від зовнішніх об'єктивних чинників, тобто загального стану того економічного, соціального, культурного і політичного середовища, в якому це відбувається.

Процес управління конфліктами стає реалістичним і можливим за наявності деяких необхідних умов. До них належать:

- об'єктивне розуміння конфлікту як реальності;

- визнання можливості активного впливу на конфлікт і перетворення його на чинник самокоригування системи;

- наявність матеріальних, політичних, духовних, інформаційних та інших ресурсів;

- сформованість правової основи управління конфліктами;

- здатність соціальних суб'єктів (що ввійшли у конфлікт) до злагодження своїх позицій, інтересів та поглядів;

- розвинутість у системі соціального управління інститутів, форм і механізмів, спрямованих на конфліктний медіаторінг та функції арбітражу;

- зрілий стан у структурі суспільної свідомості таких якостей, як доброзичливість, толерантність, злагода і консенсуальність.

Якщо звернутися до практики управління конфліктами, то її можна спостерігати в будь-яких сферах суспільного життя, зокрема, на терені комунального управління: міські (муніципальні) адміністрації змушені мати справу з різноманітними видами соціально-економічних, соціально-побутових, політичних, юридичних, організаційно-управлінських та інших конфліктів. Тому серед відповідальних завдань муніципальної влади виокремлюються такі питання: налагодження і вдосконалення взаємовідносин між владою і населенням, державними органами управління і господарськими, в тому числі комерційними, структурами, між партіями, громадськими об'єднаннями тощо; утворення і підтримання клімату конкуренції серед суб'єктів економічної діяльності і разом з тим сприяння збереженню державної монополії там, де вона є соціально необхідною; забезпечення демократичними правовими засобами стану законності і громадського порядку.

Отже, структури муніципального управління (в Україні органи місцевого самоврядування) застосовують різноманітні стратегії та технології впливу на конфлікти: одні різновиди (наприклад, соціальні, етнічні) намагаються попередити, інші — заохотити і навіть стимулювати (зокрема, в галузі економічної конкуренції); одні конфлікти (передусім кримінальні) прагнуть подавити засобами «легітимного» насильства, інші — утримувати в межах норм демократичної комунікації (політичне суперництво і конкуренція); зрештою, багато різновидів конфліктів влада має розв'язувати паритетно, з урахуванням інтересів усіх конфліктуючих сторін шляхом компромісу чи консенсуальних процедур.

Крім того, управління конфліктами передбачає задіяння системи певних принципів цієї діяльності, які визначають її характер і ефективність.

Це перш за все принцип об'єктивності, який вимагає адекватного розуміння і реалістичної оцінки конфліктних подій; будь-яка форма суб'єктивизму веде за цих умов до волюнтаристських дій та однобічних рішень чи невиправданого застосування насильства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8