Словацька Республіка була контрольована нацистською Німеччиною, приймала участь у війні на її стороні. Багато словаків були проти німецької гегемонії, протидемократичної, антисемітської політики влади. Приєднювались до іноземних чехо-словацьких підрозділів, які приймали участь у війні на стороні союзників у Франції, Північній Африці, у битві за Англію та на теріторії Радянського Союзу. 29 серпня 1944 вибухнуло у Словаччині протинімецьке повстання, більш ніж 60.000 повстанська армія захищала середину Словаччини протягом 2 місяців.

Після другої світової війни Словаччина потрапила разом з новою Чехо-Словацькою республікою поступово до радянського блоку. Під час виборів у році 1946 хоча отримали комуністи у Словаччині лише 30% голосів, перевага лівих в західних частинах країни їм полегшила зломити опір демократів. Після лютневого перевороту у році 1948 був на 41 рік установлена комуністична диктатура. Неначе видихом, що поновив надію на зміни було реформний рух у 1968 році, очолений визначним словацьким політиком Александром Дубчеком. Його „соціалізм з людським обличчям” розтрощили у серпні 1968 радянські танки. Пітвердилося, що звільнення країни є можливе лише разом з остатніми підкореними країнами та лише після змін в самому Радянському Союзі.

У листопаді 1989 величний народний рух, керований у Словаччині громадянською ініціативою „Суспільство проти насилля” знищило комуністичну диктатуру. Перед країною було завдання, повернутись до своїх історичних традицій: парламентної демокрації, до вільної ринкової економіки. Слідуючим завданням було вирішення питання статусу Словаччини в країні.

Словаччина від зародження Чехо-Словаччини намагалась добитись такого росподілення, яке б брало до уваги її риси та потреби. Декілька раз під час перебігу перед та після війни почало дарити, але завжди це закінчувалось відновленням централістичного режиму. Декількарочні спори та дискусії після 1989 закінчились у 1992 році договіром про спокійний розхід країн, одночасно розпускаючий сумісний пражский чехо-словацький парламент. 1 січня 1993 взникла самостійна Чеська та Словацька республіки. Почалась нова ера історії Словаччини, тисячоліттями невідокремлюванної частини европейської цівілізації та історії, зараз вже під своїм ім’ям та зі своєю відповідальністю.

1 січня 1993 р. виникли дві самостійні держави: Чеська Республіка і Словацька Республіка.

Після оформлення Словаччини як суверенного політичного суб'єкта розвиток її політичної системи характеризувався процесами перегрупування і поляризації сил. Початковий період політичної історії Словацької Республіки пов'язаний з ім'ям прем'єр-міністра Володимира Мечьяра. У період першого терміну перебування на посаді прем'єр-міністра (січень 1993 — березень 1994) Мечьяр виступав за поступовість у проведенні приватизації.

Крім того, обіймаючи двічі посаду прем'єр-міністра, а також важливі економічні пости в уряді, Мечьяр дуже сильно впливав на зовнішню політику, що призвело до загострення відносин з Угорщиною.

Йозеф Моравчик, який був раніше міністром закордонних справ в уряді Мечьяра, виступив з обвинуваченнями на його адресу і на початку березня 1994 р. Мечьяр не отримав підтримки в Словацькій національній раді під час обговорення питання про вотум довіри.

16 березня Моравчик був обраний главою тимчасового коаліційного уряду, до якого увійшли представники наступних опозиційних партій: Демократичний союз (ДС), Партія лівих демократів (ПЛД), Християнсько-демократичний рух (ХДР) і Національно-демократична партія (НДП). Однак перемога противників Мечьяра виявилася короткочасною: опозиції не вистачило часу, щоб створити реальну альтернативу Мечьяру. У вересні 1994 р. було заплановане проведення дострокових парламентських виборів.

Перші національні вибори в Словаччині, після здобуття нею незалежності, пройшли 30 вересня — 1 жовтня 1994 р. У них взяли участь 18 партій і рухів і 76 % всіх зареєстрованих виборців. Найбільшу кількість голосів отримав Рух за демократичну Словаччину В. Мечьяра. Блок «Загальний вибір» (ПЛД, Соціал-демократична партія Словаччини, Партія зелених, Рух аграріїв) отримав 10,41 % голосів виборців (18 мандатів), Угорська коаліція (Угорський християнсько-демократичний рух, Рух «Співіснування» і Угорська цивільна партія) — 10,18 % (17 мандатів), ХДР — 10,08 % (17 мандатів), Демократичний союз — 8,57 % (15 мандатів), Об'єднання робітників Словаччини — 7,34 % (13 мандатів), Словацька національна партія — 5,4 % (9 мандатів).

РЗДС бере свій початок від руху «Громадськість проти насильства» (ГПН), який виник після «оксамитової революції». Мечьяр був одним із засновників ГПН і обіймав посаду міністра внутрішніх справ у словацькому уряді в січні — червні 1990 р. Під час дебатів про майбутнє Чехословаччини в березні 1991 р. Мечьяр пережив свою першу політичну поразку і змушений був подати у відставку з посади прем'єр-міністра Словаччини, оскільки його звинуватили у завданні шкоди чесько-словацьким відносинам своєю позицією повної автономії Словаччини. Мечьяр вийшов з рядів ГПН і організував РЗДС.

Мечьяр залишався при владі з 1994 до 1998 року. У цей час він приєднався до затяжної боротьби з президентом Міхалом Ковачем, його колишнім сподвижником по створенню РЗДС і суперником на президентських виборах.

25-26 вересня 1998 р. в країні відбулися парламентські вибори, у яких взяли участь 17 партій. Мечьяру в боротьбі за владу протистояла опозиція — Словацька демократична коаліція (СДК), що об'єднала п'ять партій, у тому числі християнських консерваторів, Партію зелених і соціалістів; її очолив Мікулаш Дзурінда.

СДК здобула прибл. 23 % голосів, а партії, що знаходилися в опозиції до Мечьяра, набрали близько двох третин місць у національних зборах (93 із 150).

Здобувши 57 місць у національних зборах (спільно з СНП), Мечьяр не був переобраний на посаду прем'єр-міністра.

Навесні 1999 р. в Словаччині спалахнула політична криза, пов'язана з відсутністю (з 2 березня 1998 р.) президента країни: Міхал Ковач, обраний парламентською більшістю в 1993 р., вступивши в конфлікт з прем'єр-міністром країни В. Мечьяром, залишив свою посаду. Зазнавши поразки на парламентських виборах у вересні 1998, Мечьяр заявив про свій відхід з політичної сцени, але після прийняття словацьким парламентом у січні 1999 р. рішення про проведення прямих всенародних виборів президента висунув свою кандидатуру. Його опорою стала парламентська опозиція, головним чином РЗДС, що набрала найбільшу кількість голосів (прибл. 500 тис. при 3 млн. голосуючих). Опонентом виступив мер Кошиць 65-річний Рудольф Шустер, в минулому — голова словацького парламенту в ЧССР, член центрального комітету Компартії Словаччини. Шустер, кандидат урядової коаліції, здобув у другому турі виборів (30 травня 1999) 57 % голосів, в той час як Мечьяр — 32 %. Вибори президента зміцнили позиції парламентської більшості, а також посилили прозахідний курс країни у зовнішній політиці: було заявлено про прагнення максимально швидко вступити в НАТО (навесні-влітку 1999 р.

Уряд Словаччини підтримував НАТО під час проведення військової операції проти Югославії, надаючи аеродроми і транспортні комунікації країнам Заходу і відмовляючись надати повітряні коридори літакам Росії) і Європейський Союз (посилюючи монетаристський курс і згущаючи торгові зв'язки з Росією і сусідніми країнами).

1 січня 2004 Словаччина увійшла до ЄС.

1.4 Особливості економічного розвитку

За індексом людського розвитку у 2001 році Словаччина посіла 39-е місце в світі, поступаючись у Центральній та Східній Європі лише Словенії, Чехії, Польщі та Угорщині. Її ВВП на душу населення у тому ж році сягнув 11960 дол. (за ПКС) і за цим індикатором країна випереджала Польщу, хоча пропускала вперед трьом іншим державам ЦСЄ. Разом з тим, Словаччина має досить потужні технологічні позиції у європейській економіці. Так, за Індексом технологічних досягнень (0,447 – у 1999 році) країна посідала 25-е місце в світі, випереджаючи такі держави ЄС як Греція та Португалія. У тому ж році питома вага експорту високих і середніх технологій дорівнювала 48,7%, а грамотність населення у 100% (2001), рівень якої визначався національною статистикою, не констатується ніде більше у світі. Разом з тим, говорити про успішну реалізацію науково-технологічного потенціалу країни поки що зарано. Сучасну Словаччину можна охарактеризувати як державу з разючими контрастами в економіці і соціальній сфері, які найбільш рельєфно проявлять себе на регіональному і галузевому рівнях.

Після роз’єднання 1 січня 1993 року з Чехією і утворення самостійної держави, Словаччина приступила до реалізації ідеї побудови економічно розвинутої європейської країни, проте мала на цьому шляху значно більше труднощів ніж її колишня союзниця. Основними труднощами, які прийшлося долати були:

нижчий рівень розвитку і конкурентних на світовому ринку виробництв ніж в Чехії;

розрив глибоких коопераційних зв’язків з чеськими підприємствами;

більша орієнтованість у зовнішній торгівлі на ринки східних сусідів ніж на ринки ЄС;

повільні та далеко не завжди послідовні реформи економіки після 1993 року;

наявність значних територіально-галузевих диспропорцій в країні, які упродовж перших десяти років суттєво дистанціювали її регіони.

Економічне зростання в Словаччині мало місце упродовж другої половини 90-х років і дало певні переваги в плані трансформації її господарства, хоча як, зазначалося раніше, цей процес йшов в країні повільними темпами і мав швидше за все «компенсаційну» основу (тобто після кризи роз’єднання двох країн розпочалося економічне зростання, що було наслідком відносно хорошої кон’юнктури словацьких товарів на ринках пострадянських країн). Російська та азіатська кризи 1996-1997 рр. мали свій відбиток і в Словаччині, а її наслідки найбільш рельєфно проявили себе у 1999 році, у зв’язку із різким падінням росту ВВП, великим бюджетним дефіцитом, дефіцитом поточних рахунків, стрімким зростанням зовнішнього боргу тощо.

Швидкі та багато у чому мало популярні заходи уряду щодо долання системної кризи в країні, завершення приватизації, зменшення дефіциту бюджету, децентралізація банківської системи та переорієнтація на європейські ринки призвели до відновлення темпів економічного зростання. Так, приріст ВВП у 2000-му році досяг 2,2%, а в 2001 – 3,3%, сучасна ж його структура виглядає такою, що відповідає в цілому європейській моделі, в якій на сервісні галузі припадає 64%, промисловість – 31,6%, сільське господарство – 4,4%.

Основними галузями економіки в Словаччині є виробництво продукції чорної металургії, продовольства, електроенергії, видобування кам’яного вугілля, ядерного палива, хімічна промисловість, випуск транспортних засобів, текстилю, електричних та оптичних приладів тощо. Сільське господарство представлене вирощуванням зернових культур, картоплі, хмелю, свинарством та розведенням великої рогатої худоби.

Підготовка до вступу до Європейського Союзу, що велася упродовж 1996-2004 рр. передбачала значні зміни у структурі виробництва, що були викликані необхідністю «нормалізації» експорту по трьох «чуттєвих» для ЄС галузях – чорної металургії, сільського господарства та текстильної промисловості, що викликало на перших порах суттєву галузеву деформацію. Як наслідок, країна й зараз має найвищий серед нових членів ЄС рівень безробіття, який напередодні вступу до Євросоюзу становив 18,6% (2002 р., (за методикою МОП).

Страницы: 1, 2, 3, 4