Крім того, управління на місцях повністю залежало від характеру влади, яка в певний час являлась панівною на даній території, що в цілому протягом більше двох років призводило до двовладдя в управлінні медичною справою в Україні. Щодо управління медико-санітарною справою в Західноукраїнській Народній Республіці (листопад 1918 р. – листопад 1919 р.), то вищим її медико-адміністративним органом став Державний секретаріат здоров’я, який очолював вихованець Віденського університету, лікар і громадський діяч Галичини Іван Куровець (1863 – 1931). Після падіння УНР (листопад 1920р.) її представники в еміграції (Польща, Тарнів) в лютому 1921 р. сформували Раду Республіки як тимчасовий верховний орган народної влади ("уряд у вигнанні"), яка існувала до серпня 1921 р.
30 грудня 1922 р. у м. Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який розглянув питання про утворення СРСР, у складі якого була і Україна як одна з 15-ти республік СРСР. Постало питання координації міроприємств у галузі охорони здоров’я усіх республік Союзу РСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді здороввідділів (1923 р.) було підкреслено необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих та дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки у діяльності санітарних лікарів, але і лікарів лікувального профілю. Поліклінікам придавалося все більшого значення в організації лікувально-профілактичної допомоги населенню.
Великі труднощі викликало налагодження санітарного стану міст та селищ України, що пояснюється розрухою у роки громадянської війни та іноземної військової інтервенції. Були прийняті невідкладні заходи із створення санітарної організації, що являло на той час величезні труднощі з причин величезного дефіциту санітарних лікарів. Залучення старих фахівців до співробітництва з радянськими органами охорони здоров’я на перших порах викликало організований опір серед деякої частини лікарів, яка закликала до саботажу народної охорони здоров’я. Але все ж таки найбільш свідомі представники медичної інтелігенції без вагань стали співпрацювати з органами радянської влади з метою підготовки та виховання нових кадрів медичних працівників, які були так потрібні молодій державі [3].
З 1928 р. на Україні почала швидкими темпами розвиватися мережа санітарно-епідеміологічних станцій. На початок 1941 р. система охорони здоров’я Української РСР налічувала 29000 лікарів та 91000 середніх медпрацівників. Вони творчо працювали у 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та фармацевтів, і 45 науково-дослідних інститутах республіки.
Розгром соціальної медицини мав для української здоровоохорони цілий ряд тяжких наслідків, що й досі визначають її методологічну слабкість та невизначеність. До управління охороною здоров’я замість соціальних медиків і організаторів охорони здоров’я прийшли клініцисти - терапевти, хірурги, акушери-гінекологи, що й привели її врешті-решт до сьогоднішнього стану. Кафедри соціальної медицини (гігієни) були перейменовані в кафедри організації здоров’я, і були заповненими випадковими людьми.
У роки Другої світової війни медичні працівники України виявили мужність та героїзм на фронтах і в тилу ворога. Вони сприяли укріпленню обороноздатності воїнів Червоної армії, партизан, забезпечували ефективну систему евакуації та лікування поранених і хворих воїнів, надавали кваліфіковану медичну допомогу широким верствам населення.
Переконливим показником високої дієвості військово-медичної служби Червоної армії та громадських органів охорони здоров’я є повернення до строю 72 % поранених та 90 % хворих воїнів.
Було проведено величезну роботу по відновленню матеріально-технічної бази охорони здоров’я та діяльності медичних закладів України. На початку вересня 1945 р. на Україні було 4780 амбулаторно-поліклінічних закладів та понад 800 санітарно-епідемічних станцій. Відновили свою діяльність майже усі сільські лікарські дільниці. Біля 6700 фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктів, закладів охорони матері та дитини, аптечна мережа.
Почали випуск продукції підприємства медичної промисловості. На визволеній території України у найкоротші строки створювалися евакуаційні шпиталі. На початок 1945 р. у таких шпиталях на Україні працювало понад 15000 медичних працівників. У республіці на початок 1945 р. було 12000 лікарів (не враховуючи тих, що працювали у евакуаційних шпиталях), що становило 45,3 % від кількості лікарів станом на 1 січня 1941 р. [4].
На кінець 1950 р. у лікувально-профілактичних установах України працює уже 48600 лікарів та 136400 чол. середнього медичного персоналу, що значно перевищило їх кількість у довоєнні роки. Завдяки проведеним заходам по упорядженню водного господарства республіки, організації лікування відповідного контингенту хворих було досягнуто великих успіхів у боротьбі з малярією. Так, у 1957 р. в Україні було виявлено лише 63 хворих на малярію проти 489000 у 1945 р. Великий внесок у ці досягнення зробили фахівці та вчені Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни.
У результаті виконання задач, поставлених урядом перед органами охорони здоров’я, в медичних закладах України на початку 70-х років уже працювало 157100 лікарів, у тому числі у системі МОЗ УРСР - 127300. На кожних 300 жителів республіки припадало по 1 лікарю та 3 фахівці середнього медичного персоналу. Були створені спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, оснащені найсучаснішою технікою. Ще вищий рівень швидкої медичної допомоги населенню було досягнуто за рахунок об’єднання станції з лікарнею швидкої медичної допомоги. Такі об’єднання почали функціонувати у ряді міст України.
Для покращання стаціонарної допомоги сільському населенню у поліклініках усіх центральних районних лікарень було створено спеціалізовані кабінети (з 15-20 спеціальностей), що наблизило до сільського населення багато видів спеціалізованого лікування. З метою наближення педіатричної допомоги до сільських дітей, у 1971 - 1975 рр. Центральні районні лікарні та сільські дільничні амбулаторії було укомплектовано лікарями - педіатрами.
Великий та складний шлях був пройдений за роки перебування України у складі Союзу РСР. Змінювалися та ускладнювалися функції Наркоздоровя - Міністерства охорони здоров’я Української РСР, його колегії, апарату, Ученої медичної ради відповідно до задач, що висувалися вищим керівництвом на різних етапах розвитку економіки країни, соціальної політики.
Після проголошення незалежності України перед міністерством охорони здоров’я постало завдання організації охорони здоров’я незалежної держави в умовах економічної кризи. Постала потреба у реформуванні галузі згідно нових економічних умов та розробка відповідного медико-санітарного законодавства [4].
2. Система охорони здоров’я
Кожна окрема людина і народ у цілому повинні мати не тільки конституційне, а й реальне право на охорону здоров’я, відповідальність за нього лежить на суспільстві і державі. Важливо не просто дати людині право на охорону здоров’я, а й гарантувати право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище, відповідні умови праці і побуту. Ці права можуть бути реалізовані тільки зусиллями всього суспільства, і хоча держава з цією метою створює функціональну систему — охорону здоров’я, відповідальність несуть усі: і уряд, і Верховна Рада, і президент, суспільство загалом. З цього приводу колишній генеральний директор ВООЗ доктор Г.Х. Брунтланд сказала: «Насправді міністрами охорони здоров’я є президент і прем’єр-міністр, тільки вони про це не знають».
Насамперед важливо усвідомити, що охорона здоров’я — складна функціональна система і що тільки системний комплексний підхід може дати бажаний результат. Тому в управлінні охороною здоров’я, на моє переконання, вельми корисною була б участь фахівців із системного аналізу. Вони стверджують, що будь-яка система — це тісна взаємодія певних ланок, які об’єднані спільною метою. Функціональна система живе за певними законами, котрі потрібно не тільки пізнавати, а й постійно їх дотримуватися. Порушення цих законів згубно позначається на дієздатності системи і може призвести до її розпаду [5].
Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.
Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:
1. визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;
2. дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;
3. гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;
4. рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;
5. відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;
6. орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;
7. попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;
8. багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;
9. децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі [6].
2.2 Формування державної політики охорони здоров'я
Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. {Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3421-IV від 09.02.2006} [5].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
