У фармацевтичній практиці використовують не абсолютний гліцерин, як і спирт етиловий, а розведений водою, із вмістом гліцерину 86—90 % і густиною 1,225—1,235, тобто із вмістом води 12—15 %. Це пов'язано з тим, що безводний гліцерин дуже гігроскопічний і має подразливі властивості.
Являють собою суміші естерів гліцерину і вищих жирних кислот. Зовні це — прозорі або ледь забарвлені маслянисті рідини без запаху або зі слабким характерним запахом. У медичній практиці використовують олії, отримані тільки методом холодного пресування.
Як і всі жири, рослинні олії не змішуються з водою, малорозчинні в спирті етиловому, але легко — в ефірі та хлороформі.
Для приготування лікарських препаратів найчастіше використовують мигдалеву, персикову, маслинову, соняшникову та інші олії. Якість їх регламентована відповідними фармакопейними статтями за певними показниками: в'язкістю, числом омилення, йодним, кислотним, ефірним числами тощо.
Розчинення лікарських речовин у них, як і в гліцерині, доцільно проводити при нагріванні.
Як біологічно нешкідливі та фармакологічно індиферентні, рослинні олії мають невисоку хімічну стабільність. Наявність в їх складі ненасичених жирних кислот є причиною згіркнення. При цьому в результаті окиснення й гідролізу жирів утворюються пероксидні сполуки, альдегіди та інші продукти. Олії набувають неприємного смаку і запаху.
Світло, кисень повітря, волога та різні мікроорганізми підсилюють ці процеси.
Це, власне, фракція нафти. Безбарвна, прозора, масляниста рідина без смаку і запаху, є сумішшю насичених вуглеводнів С10Н22—С15Н32. Змішується у будь-яких співвідношеннях з ефіром, хлороформом, бензином, оліями, крім рицинової, не розчиняється у воді й спирті. За розчинювальною активністю його можна порівняти з рослинними оліями.
Масло вазелінове не всмоктується шкірою і слизовими оболонками, зменшує резорбцію лікарських речовин. Вадою слід вважати те, що при нанесенні на шкіру воно значною мірою перешкоджає її газо- і теплообміну. 3 цієї причини, а також через обмежену розчинювальну здатність використовується рідше, ніж рослинні олії. Більше застосування знаходить у технології м'яких лікарських форм.
Сіркоорганічна сполука, похідна сульфату діоксиду. Безбарвна, прозора рідина або безбарвні кристали зі специфічним запахом, дуже гігроскопічні.
Змішується у всіх співвідношеннях із водою, спиртом, ацетоном, гліцерином, хлороформом, ефіром, рициновою олією. Є розчинником лікарських речовин різної хімічної природи.
Інтерес до цього розчинника пов'язаний не лише з його високою розчинювальною здатністю, але і з властивістю легко проникати крізь неушкоджені тканини, проводячи із собою розчинені речовини. Крім того, димексид має знеболювальну, протизапальну і жарознижувальну дію, а також антимікробний ефект. Ці властивості димексиду оцінені в технології рідких та м'яких лікарських форм.
У виробництві рідких лікарських форм як розчинники також використовують поліетиленоксид-400, есилон-4, есилон-5 та ряд інших речовин.
Водні розчини нестійкі при зберіганні через можливі гідроліз, мікробну контамінацію, окиснення тощо. Тому номенклатура розчинів обмежена і включає лише препарати масового виробництва, придатні для тривалого зберігання. Зараз у фармакопейних статтях встановлено норми мікробного забруднення — не більше 1000 мікроорганізмів і 100 грибків у 1 мл розчину за повної відсутності патогенної мікрофлори.
Терапевтичний ефект при лікуванні водними розчинами можна регулювати, змінюючи ступінь дисоціації та сольватації лікарських речовин додаванням електролітів, ПАР, зміною значення рН і в'язкості.
Технологія їх приготування зводиться до простих операцій розчинення або змішування, очищення і фасування.
Розчин алюмінію ацетату основного. Розчин одержують завдяки хімічній взаємодії речовин за дві стадії. На першій стадії синтезують алюмінію гідроксид із галунів алюмокалієвих і кальцію карбонату; або галунів і натрію карбонату; або алюмінію сульфату і кальцію карбонату; а також алюмінію сульфату і натрію карбонату. На другій стадії алюмінію гідроксид промивають від електролітів і обробляють 30 % -вою оцтовою кислотою.
Препарат також одержують електрохімічним способом, який базується на узагальненій реакції.
Анодом служить листовий алюміній марки А-1, електролітом — 8 % -вий розчин оцтової кислоти. Цим способом одержують чистіший розчин, його густина дорівнює 1,040—1,046.
Номенклатура спиртових розчинів широка і включає: розчини йоду, камфори, ментолу, брильянтового зеленого, метиленового синього; кислоти мурашину, саліцилову, борну; нашатирно-анісові краплі і т. ін.
Розчин йоду 5%-вий. Для приготування розчину беруть 20 масових частин калію йодиду, 50 масових частин йоду кристалічного, води і спирту 95%-вого порівну до 1000 об’ємних частин. В емальований реактор завантажують кристалічний йод, калію йодид і подвійну кількість відносно калію йодиду води очищеної. У концентрованому розчині калію йодиду розчиняється значна кількість йоду. Потім додають приблизно 1/5 спирту етилового і перемішують 15 хв до повного розчинення всіх компонентів. Доливають спирт, що залишився, і потім невеликими порціями — воду, при постійному перемішуванні. Розчин відстоюють і фільтрують.
Розчинення лікарських речовин у гліцерині відбувається при нагріванні або без нього. Це залежить від термолабільності лікарських речовин. Через високу в'язкість гліцерину для зменшення часу розчинення реактори нагрівають до температури 40—50 °С.
Розчин Люголя. Склад: йоду кристалічного — 1 частина; калію йодиду — 2 частини; гліцерину — 94 частини і води очищеної — 3 частини. У концентрованому водному розчині калію йодиду розчиняють йод і додають гліцерин.
У жирних оліях та вазеліновому маслі добре розчиняється багато лікарських речовин, призначених для зовнішнього застосування.
Масло камфорне для зовнішнього застосування. Розчин готують масооб’ємним способом. 10 масових частин камфори міститься в 100 об’ємних частинах олійного розчину. Камфору при нагріванні до 40 °С розчиняють у соняшниковій олії. Розчинення проводять в емальованому реакторі з паровою оболонкою і якірною мішалкою. Після приготування розчин фільтрують.
Розчин ментолу. 1 і 2 % -ві розчини ментолу у вазеліновому маслі. Розчинення проводять у реакторах без нагрівання, щоб уникнути втрат ментолу.
У процесі виготовлення рідких лікарських форм використовують різні дисперсійні середовища (розчинники, екстрагенти).
Розчинники — це індивідуальні хімічні сполуки чи їхні комбінації, здатні розчиняти різні речовини, тобто утворювати з ними однорідні системи, що складаються з одного чи декількох компонентів. Вони являють собою складову частину розчину, як правило, велику. Розчинник сприяють кращому проникненню в кров, різні тканини розчиненої речовини. При цьому сам розчинник не впливає на організм людини і відповідно не є лікарською субстанцією. Як розчинник найчастіше використовують воду дистильовану (тобто воду, що не містить мінеральних солей і яких-небудь інших домішок), рідше — спирт етиловий 70, 90, 95%-ный, гліцерин і рідкі олії (вазелінове, маслинове, персикове). Отже, виділяють водяні, спиртові, гліцеринові і масляні розчини.
Екстрагенти складають меншу частину в розчині. Вони являють собою безпосередньо активну речовину, що робить вплив на перебіг хвороби, а також такі розчинники, що використовуються для екстракції рослинної чи іншої біологічної сировини. До дисперсійних середовищ пред'являються такі вимоги, як достатня розчинююча здатність при виготовленні розчинів, хімічна індиферентність і біологічна нешкідливість, відсутність неприємного смаку і запаху, сприятливих для розмноження мікроорганізмів умов, а також економічність у виробництві. Екстрагенти, крім того, повинні мати виборчу розчинність, високими дифузійними здібностями для забезпечення проникнення їх через пори біологічного матеріалу, десорбуючими властивостями.
У технологічному відношенні найважливішим питанням, зв'язаним з розчиненням рідин, є концентрація розчинів, іншими словами — скільки речовини необхідно чи розчинити змішати в якій чи кількості з якою кількістю. Необхідна концентрація розчинів визначається вказівками в чи рецепті в стандартний прописі, регламентованим Державною Фармакопеєю. Концентрація розчину — це кількість розчиненої речовини, що міститься у визначеній ваговій чи кількості визначеному обсязі розчину.
У фармацевтичній практиці концентрація розчинів виражається різними способами:
1. відношенням розчиненої рідини до розчинника;
2. відношенням розчиненої рідини до самого розчину;
3. процентним умістом розчиненої рідини.
Розчини, застосовувані у фармацевтичній практиці, готують різними способами — по масі, обсягу і масооб’ємним способом. Найбільш розповсюджений останній спосіб, при якому речовину, що розчиняється, беруть по масі, а розчинник додають до одержання необхідного обсягу розчину. Об'ємний спосіб використовується для виготовлення розчинів етанолу різної міцності.
По масі звичайно готують розчини на грузлих розчинниках, таких як гліцерин, олії рослинні (при цьому речовина, що розчиняється, і розчинник беруть у кількостях по масі). Процес виготовлення розчинів включає кілька стадій: перевірку доз речовин списків А и Б, розрахунок кількості розчинника, розчинення, фільтрування, упакування, закупорку, контроль якості готового препарату.
Удосконалення технології виготовлення та якості розчинів передусім пов'язане з розширенням асортименту розчинників, які мають достатню розчинювальну здатність лікарських речовин, хімічну й фармакологічну індиферентність, біодоступність і стійкість у процесі зберігання.
Крім того, спостерігається помітна тенденція до скорочення використання спирту етилового, бо він має наркотичну дію, а також обмеженого використання рослинних олій, які легко гіркнуть і є харчовими продуктами.
Величезне значення для якості розчинів має досконала упаковка, що забезпечує як надійне зберігання, так і зручність застосування.
1. Ажгихин И.С. Технология лекарств. Москва: “Медицина” – 1980, 440 с.
2. Государственная фармакопея СССР, Х издание – под. ред. Машковского М.Д. Москва: “Медицина” – 1968, 1078 с.
3. Дмитриєвський Д.І. Промислова технологія ліків. Вінниця: “Нова книга” – 2008, 277 с.
4. Державна фармакопея України, перше видання – під. ред. Георгієвського В.П.. Харків: “РІРЕГ” – 2001, 531 с.
5. Державна фармакопея України, перше видання, доповнення 1. – під. ред. Георгієвського В.П.. Харків: “РІРЕГ” – 2004, 492 с.
6. Державна фармакопея України, перше видання, доповнення 2. – під. ред. Гризодуба О.І.. Харків: “РІРЕГ” – 2008, 617 с.
7. Кондратьева Т.С., Иванова Л.А. Технология лекарственных форм т.1,2. Москва: “Медицина” – 1991, 1038 с.
8. Краснюк И.И. Технология лекарственных форм. Москва: “Академия” – 2004, 455 с.
9. Милованова Л.Н. Технология изготовления лекарственных форм. Ростов-на-Дону: “Феникс” – 2002, 447 с.
10. Муравьев И.А. Технология лекарств т.1,2. Москва: “Медицина” – 1980, 704 с.
11. Синев Д.Н., Гуревич И.Я. Технология и анализ лекарств. Ленинград: “Медицина” – 1989, 367 с.
12. Тихонов А.И. Биофармация. Харків: “НФАУ” – 2003, 238 с.
13. Чуешов В.И. Промышленная технология лекарств, т.1,2. Харьков: “НФАУ” – 2002, 1272 с.
14. Чуєшов В.І. Технологія ліків. Харків: “Золоті сторінки” – 2003, 719 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4
