Вступ
Розділ 1. Фізіологічна характеристика формування руху
Розділ 2. Характеристика фізичних вправ
2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ
2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ
2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі
2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль
2.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ
2.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ
Висновки
Список використаної літератури
Наші знання про природу механізмів поведінки базуються на вченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом Рене Декартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ, так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв, реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт, розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, на машинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються в фізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності, але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники - фізіологи і натуралісти - пішли саме шляхом конкретних механізмів цієї діяльності. Життя - рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібно шукати найбільш універсальні закони поведінки.
Вчення про фізіологічну природу рухів розроблялось протягом багатьох десятиліть. Сімнадцяте століття підводить під ідею рефлексу, але ще не в центральній частині організму, а в тому, що, перш за все, кидається у вічі - у робочому м'язовому апараті. Ідея рефлексу, що ґрунтується на рухові "живих духів" по нервах, пов'язувала всі частини рухового апарату. А тому все, що стосується м'язів, незмінне, тією чи іншою мірою відбилось на загальній концепції.
Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати фізичні вправи з точки зору фізіології.
Завдання роботи:
1) дати фізіологічну характеристику формування руху;
2) розглянути характеристику фізичних вправ.
Цей період характерний тим, що перші удари посипались на теорію "живих духів". Незважаючи на її природно-науковий зміст, вона не гармоніювала більше з його найновішими фактами нервово-м'язової фізіології і наблизився кінець її майже тисячолітнього панування. Розвінчуванню цієї ідеї послужила теорія нервово-м'язової фізіології, основоположником якої став знаменитий голландський натураліст Жан Сваммердам (1637-1680). Спостерігаючи завжди тільки цілісний організм, він прийшов до думки про сегментарне розміщення центрів спинного мозку.
Фізіологія кінця XVIII ст. прагнула, всупереч вченню Сваммердама, дробити, ізолювати живий організм, щоб в найдрібніших частинах його одержати відповідь на грандіозні проблеми. В цей період з'явились нові методи досліджень: методика екстерпації, видалення мозку чи його частин, методика анастомозів та ін. Нові методики досліджень дали змогу утвердитись концепції нервових центрів. Таким чином, поступово вимальовувалася самостійна роль органів тіла, яка полягала у збуджуваності і автономності їх функцій.
Наступний перехідний момент у розвитку фізіології рухів пов'язаний з іменем видатного англійського фізіолога Вітта (1714-1766). Він ніби завершив перший період історії розвитку рефлексу, надавши йому таку чіткість і такий фізіологічний зміст, який вже не змінювався класиками вчення про рефлекс аж до XIX ст. Головною заслугою Вітта став відхід від поняття ''вплив нерва", розрахований на ось що: якщо фізіолог ще сьогодні не знає, як здійснюється цей "вплив", то він, без сумніву, знайде його в майбутньому. Вітт не заперечував тут і участі свідомості. Він виділив три етапи "нервових актів": "довільний", "мимовільний", "змішаний".
Черговий суттєвий поворот в теорії механізмів рухів робить чеський фізіолог Прохаска (1748-1820). Йому вдалось на підставі систематизації попередніх спостережень дати універсальне тлумачення нервових процесів. Вчений довів, що "стимули можуть бути Як зовнішні, так і внутрішні; як механічні, так і розумові". І що сила відповіді (рефлекторної реакції) знаходиться в прямій залежності від сили стимулу.
Особлива роль у розвитку рефлекторної теорії належить Блейну і Хартлі. Вони зосередили увагу на вивченні питань фізіологічного зв'язку між різними формами поведінки.
Таким чином, характерною особливістю фізіології XVIII ст. стало зосередження зусиль дослідників на тій категорії нервових актів, які були названі мимовільними.
На початку XIX ст. Белл і Мажанді довели, що нервовий імпульс, який виник від подразнення шкіряних рецепторів, входин, у спинний мозок через задні корінці. Цей факт вказував на нерівноцінність тих нервових структур, які беруть участь у здійсненні рефлексу. Беллу вдалось задовго до морфологічних знахідок дати вичерпну фізіологічну характеристику сенсомоторним відносинам у м'язовій діяльності. Він об'єднав відкриті ним співвідношення із своєю теорією "м'язової чутливості". Белл стверджує: "Кожен м'яз має два нерви з різними властивостями. Між мозком і м'язами є нерв, причому один передає почуття стану від мускулів до мозку, інший - дію від мозку до м'язів". Регулюючу роль пропріорецепції він вбачав у тому, що: "Між мозком і мускулом знаходиться замкнуте нервове кільце. Якщо кільце розімкнуте перерізом моторного нерва, то зникне рух. Якщо воно розімкнуте перерізом чутливого нерва, зникає відчуття стану мускула і зникає регуляція його діяльності" (Белл, 1822).
Виникнення фізіології руху як розділу загальної фізіології, що вивчає механізм діяльності скелетних м'язів, в результаті якої створюються рухи, пов'язане з появою в XIX ст. різноманітних способів її реєстрації за допомогою датчиків і фотографій (Марей, Майбридж - Е. Mugbride).
Початком фізіологічних досліджень руху людини є досконале вивчення ходьби, яке зробили Е. Вебер, В. Вебер [W.Weber). На розвиток фізіології руху значний вплив справило відкриття ефекту електричного подразнення різних ділянок кори великих півкуль мозку.
Велике значення мало виявлення постуральних рефлексів Ч.Шеррингтоном. Вивчаючи механізми нервової діяльності, цей англійський фізіолог розвинув уявлення про інтегративні функції нервової системи. Його праці про реципрокну іннервацію та гальмування нервових сигналів на шляхах до виконавчих органів зіграли важливу роль у розвитку вчення про рухову координацію.
Розкрити внутрішню природу високої координації рухових і вегетативних функцій значною мірою допомагає вчення американського фізіолога Ч.Кеннона про гомеостаз, а також вивчення рефлекторних механізмів регуляції пози і рівноваги, які проводилися Р. Магнусом.
Основоположником вчення про довільні реакції людини, як і про систему рефлексів, є І.М.Сєченов. Він довів, що всі довільні рухи, психічні процеси і мислення людини за своєю суттю є рефлекторними, тобто тими, що виникають як результат відображення об'єктивних явищ, котрі діють на людину. Зовнішня діяльність людини, за визначенням І.М.Сєченова, є вищою формою довільності, остаточним вираженням довільного(вольового) акту. Розглядаючи реакцію людини на зовнішній звуковий подразник, він довів, що коли людина чекає і не чекає сигналу, вона по-різному реагує на нього. І в одному, і в іншому випадку схема нервового шляху однакова, тобто рефлекторна. Але при чеканні включаються "гальмівні механізми головного мозку", які названі центрами головного мозку. Ще однією заслугою І.М.Сєченова була спроба пояснення механізму психічної діяльності за допомогою рефлексу. Цей підхід дав змогу зосередити увагу на центральній ланці рефлексу, тобто процесах, що відбуваються в центральній нервовій системі.
Отже, І.М.Сєченов виявився тим генієм XIX ст., який підійшов так близько до фізіологічних критеріїв, до вищої функції людини - психічної діяльності. Саме тому його справедливо вважають тим безперечним попередником, який розчистив І.П.Павлову шлях для вирішення проблеми вищої нервової діяльності. На цьому етапі основним гальмом у розвитку рефлекторної теорії мозку виявилась необхідність знайти ту характерну властивість рефлексів вищого порядку, яка дала б їм змогу із загального принципу світогляду стати об'єктом лабораторного дослідження поведінки.
Ідеї І.М.Сєченова знайшли подальший розвиток і експериментальне підтвердження в працях І.П.Павлова. Дослідження фізіологічних функцій в цілісному організмі при строгому врахуванні впливу факторів зовнішнього середовища дало змогу вченому обґрунтувати основні матеріалістичні принципи рефлекторної теорії - детермінізм, структурність, принцип аналізу і синтезу, що зберегли своє значення до сьогоднішнього дня.
І.П. Павлов став фундатором методу умовних рефлексів, що є основною зброєю та інструментальним прийомом в руках його дослідників. Ним була чітко сформульована теорія аналітичних процесів у нервовій системі, розроблені закони динаміки процесів збудження і гальмування в корі головного мозку, дана характеристика типових особливостей нервової системи різних тварин. Наприкінці свого життя І.П.Павлов сформулював принципи системності роботи кори півкуль. Під системністю він розумів здатність кори з окремих умовних подразників, що використовуються, утворювати "динамічний стереотип", завдяки якому цілісна робота мозку, продовжуючи встановлену стереотипію, виявляється якоюсь мірою незалежною від якості зовнішніх подразників.
Розвиток рефлекторної теорії мозку І.М.Сєченова і вищої нервової діяльності І.П.Павлова особливо гостро вказував на той логічний механізмовий розрив, який виявився між периферією і центром. Якщо поняття периферії уявлялось досить певним, то під центром розумілись ті утворення, які є, у повному розумінні слова, мозковими кінцями різноманітних периферійних нервових стовбурів. Вони забезпечували безпосередній зв'язок будь-якого периферійного органа, сприймаючого чи ефекторного з гангліозними елементами, які могли лежати в різних окремих відділах центральної нервової системи. Центри нервової системи виявились найбільш залежними від периферійних органів і найбільш постійно здійснюючими свій вплив на них. Схематично ця точка зору виражена так: будь-який складний нервовий акт являє собою суму і взаємовплив окремих рефлекторних дуг. Із теорії центрів випливає, що вся різноманітність діяльності центральної нервової системи є результатом різноманітності сполучень, взаємовиключень окремих нервових центрів і їх зв'язків без втрати ними своєї специфічності. Функціональна специфічність певних нервових утворень - це їхня первинна властивість, яка не змінюється ні за яких умов.
Аналіз складної комплексної поведінки людини показує, що вчення про нервові центри виявляється недосконалим. Воно йде врозріз з фактичним матеріалом сучасної нейрофізіології. Це випливає з того, що з точки зору вчення класиків про нервові центри і їх локалізацію потрібно припустити, що кожний центр, який бере участь у складній поведінці, несе певну функцію, яка ніде не повторюється. А тому слід було б чекати, що вилучення того чи іншого центру повинно призвести до втрат, які не компенсуються. Однак експерименти Gachey (1933) свідчать про інше: незважаючи па усунення зорової зони в обох півкулях на 50 % і незалежно від локалізації руйнування, закріплений до цього складний руховий навик зберігається. Звідси встановлено, що набуті моторні акти можуть бути вироблені моторними органами, які не були пов'язані з цими актами під час тренування (закріплення). Встановлено, що в нормальних .умовах функціонування організму існує певна перевага одного провідного шляху і одного центру над іншим. За своєю природою ця перевага динамічна і не є показником абсолютної специфічності і незмінності нервових утворень. Вона змінюється щоразу, як тільки руйнується нормальна циркуляція імпульсу. Основний принцип досліджень цієї серії полягає в тому, що до певного нервового центру, який історично пов'язаний з певними периферійними органами, штучно додаються інші, не властиві йому периферійні органи. "Центр" і "периферія" спрацьовують і вступають в адекватні відносини.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
