Найдивовижніше, що в 1902-1907 рр., віддаючись революційній роботі, провівши понад три роки в Лук'янівці, він чимало встиг зробити як літератор (а в 1905 р., між іншим, домігся ще й права скласти державні іспити в Київському університеті, успішно витримавши їх). У 1902 р. Винниченко надрукував два оповідання, у 1903-му - шість, у 1904-му - два, 1905-му - два, 1906-му - шість, 1907-му - сім.

Деякі з них вийшли окремими книжечками (“Боротьба”, “Суд”, “Салдатики!”, “Роботи!” - 1903 р.). Тоді ж у Львові було видано і першу прозову збірку молодого письменника - “Повісти й оповідання”. До її складу увійшло п'ять творів - “Боротьба”, “Антрепренер Гаркун-Задунайський”, “Біля машини”, “Сила і краса” та “Суд”.

А в 1906 р. київське видавництво “Вік” випустило ще одну збірку “вибраного” Винниченка під назвою “Краса і сила”. Саме на цю книжку відгукнувся Іван Франко, присвятивши їй статтю “Новини нашої літератури”, яка починалася радісно-здивованим вигуком: “І відкіля ти такий узявся?” - так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у нас такий? - хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”.

Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У своїх літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи “незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя” і порівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним.

Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написала Леся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити і надрукувати її). Морально і матеріально підтримував свого “хрещеника” Євген Чикаленко…

Таким чином, дебют молодого письменника мав добрий резонанс. Гостру полеміку з Винниченком критика поведе трохи згодом, після появи його п'єси “Шаблі життя” (1907 р.), з якої, власне, починався “новий” Винниченко…

На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”, “Сила і краса”).

Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати, минув досить швидко. Між його юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням “Сила і краса” (пізніша назва - “Краса і сила”) чималенька якісна дистанція. І якщо “Софія” писалася орієнтовно в 1899 р., а “Сила і краса” - на початку 1902-го, то можна тільки подивуватися зі стрімкого творчого зростання Винниченка.

У “Повії” він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему “української трагедії” - нещасливої любові дівчини з бідного роду до панича (назвав же Теодор Драйзер “американською трагедією” історію загибелі двох молодих людей!). Сюжет поеми цілком традиційний. Наймичка Софія полюбила багатого. Простодушна й щира, вона засліплена своїм почуттям, тому гіркі застереження сільського парубка Миколи, який кохає її, хоч і породжують сумніви в дівочій душі, проте голос серця виявляється дужчим за голос розуму. Прийшла осінь, пани покинули село, а з ними подалася й Софія.

Настала осінь. Чорні хмари,

Мов поле чистеє отари,

Застлали небо. Почорнів

Зелений гай; із-за долини

Мороз повіяв, і будинок,

Панами кинутий, пустів.

А що ж Софія? За панами,

Вмиваясь гіркими сльозами,

Й собі покинула село.

Кінцівка першої частини поеми написана більш-менш вправно, хоч погане знання мови “русифікованим автором” (М. Марковський) дуже вже впадає в око.

У другій частині “Повії” Софія, яка напівзмерзлою знову прибилася в село, сповідається перед престарілим Миколою. Її точить “тяжкая болість”. Пани, остерігаючись лихої слави, віддали Софіїну дитину в “воспитательний” будинок, а саму її прогнали на вулицю, звідки якась жидівка відвела Софію в дім розпусти… Софія, проклинаючи панів, плаче над загубленою долею.

Винниченко ризикував бути зарахованим до числа Шевченкових епігонів. І річ не тільки у повторенні відомого мотиву зневаженого паничем дівочого кохання. Річ ще й у не вельми вмілому використанні ритміки, стилістичних конструкцій, строфіки автора “Катерини”.

Утім, учнівство Винниченка в поемі “Повія” помітне не лише з його наслідування Шевченка. Великою є залежність і від інших літературних зразків (“Бурлачка” І. Нечуя-Левицького, ”Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією. Оповідання “Народний діяч” та “Сила і краса” досить характерні з цього погляду.

Можна припустити, що назва першого з них - патетична й піднесена. Насправді ж…

Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХІХ ст. сюжетну схему: панич, який під'їздить на вакації до батьків, зав'язує роман із дівчиною простого роду. У Михайла Старицького (драма “Не судилось”) усе завершується ситуацією, схожою на ту, в якій опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте Винниченко, з усього видно, був знайомий із творами, де в центрі уваги авторів виявлялася постать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то в іронічному ключі.

Від Радюка до Раденка - таким був спектр героїв цього типу, якщо мати на увазі в першому випадку повість І. Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому - повість Б. Грінченка “На розпутті”. І. Нечуй-Левицький ставиться до “націонала” Радюка з двоїстим почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством і готовністю кинути виклик оточенню, але слів, декларацій у нього значно більше, ніж учинків; в самих же вчинках є щось наївне, бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко показав драму інтелігентських ілюзій, які, зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як дим…

Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після “Хмар” і через десять - після повісті “На розпутті”, мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз по раз поставав у глузливому вигляді. Його Вася (він же - Василь Семенович Головатий), недовчений студент, який, навчаючись у Київському університеті (звідки його вигнали за участь у “безпорядках”), нахапався народницьких, з українофільською “начинкою”, ідей, зовсім не викликає, - як Радюк чи Раденко, - якихось складних почуттів. Винниченко з самого початку вдається до іронії. З передісторії появи Васі в селі відомо, що в університетські “бунтарі” він попав цілком випадково; що цілий рік Вася не ходив на лекції, оскільки “тільки знав, що їздив з шансонетками, бенкетував цілими тижнями, кидав грішми і всіма своїми силами по всяких притонах”.

Вася головатий постає досить кумедним, коли він, вбравшись у сорочку з грубого полотна, кучерські шаровари й чоботи, звільняє управителя й починає господарювати сам. Нічого доброго з того, звісно, не виходить. Книжечки, які молодий хазяїн роздає селянам з наміром просвітити темних, ті пускають на куриво… Проте наш герой все ще стає в позу, заходить у патетику (“Я кинув те життя і починаю нове”), хоча що далі, то очевиднішою стає правота слів його матері: “Я ж бачу, що ці ідеї недовговічні в тобі”.

Матір Васі Головатого Винниченко малює без будь-якої сентиментальності. Ця провінційна пані в його оповіданні постає як виділення неробства й розпусти. Її розваги з лакеями й управителем, холодно-цінічний тон у розмові з сином, недочитаний томик Поль де Кока, - ось тло, яке підсилює враження маскараду, мимовольі влаштованого Васею.

Але є ще Галя, найцікавіший персонаж оповідання. Вродлива й розумна сільська дівчина, вона врешті-решт подається в місто, де стає шансонеткою. Винниченко, як бачимо, не полишив теми своєї юнацької поеми, тільки цього разу вирішив її в зовсім іншому ключі. Якщо Софія з “Повії” - це спокушена й кинута паничем дівчина, то Галя сама обирає свою долю, свідомо продаючи красу. Вона, кажучи словами Лесі Українки, “знає, що краса - сила, і їй жаль витратити цю силу “даром” серед людей”.

Закохана у Васю, Галя водочас розуміє, що любов її приречена. Драма Галиного кохання, щоправда, була б у творі серйознішою, якби героєм її серця був не такий опередковий персонаж, як Вася. “Ви такі гарні, чистенькі… потім, ви якісь чудні собі”, - каже Галя Васі, який нудно проповідує їй платонічну любов, ніяк не наважуючись одружитися на дівчині. “Чудний” Вася, видно, вже тим привабив дівчину, що він не схожий на грубуватих парубків, а в ній живе якийсь потяг до іншого життя, не того, якім живуть її сільські ровесниці. Вона чудово розуміє, що несмілива Васина пропозиція вийти за нього заміж - це чергова “химера”… Саме з цього комплексу чинників і випливає рішення Галі податися в місто, де вона, зрештою, й продає свою красу.

Оповідання завершується епілогом: Вася, тепер уже офіцер, випадково зустрічається з Галею, міською повією. Ця сцена написана Володимиром Винниченком з точним дотриманням усіх нюансів психологічної ситуації. Вася і Галя - це вже в чомусь інші, ніж ми бачили досі, люди. Кожен з них знайшов свою “нішу” і, здається, цілком задоволений тим, хоч у такому “щасливому” фіналі є своя гіркота.

Поширена сюжетна схема під пером Винниченка, отже, набула деяких нетрадиційних рис. Цілком можливо, що в наміри автора входило навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози. Інакше як пояснити те, що центральний персонаж твору є, власне, карикатурою на “народного діяча”? Причому, настільки очевидною, що Леся Українка навіть вважала оповідання зіпсованим саме цією центральною постаттю. І, водночас, на її погляд, в “Народному діячеві” було намічено чимало такого, що пізніше Винниченко “розвине з більшою вдумливістю і технікою в наступних оповіданнях”.

У “Народному діячеві” Васі Головатому бачимо невідповідність між оболонкою і суттю, що робить його кумедним в очах оточення. Пізніше ж (у п'єсах і романах 1906-1916 років) Винниченка-художника цікавитимуть й інші, більш моторошні “невідповідальності”, - та “дисгармонія” між гаслами і практикою, метою і засобами, з якої виростала “бісівщина” у революційному русі…

Але ще більшою мірою слова Лесі Українки стосуються Галі, в образі якої проглядає типаж деяких героїнь письменника з наступних його творів. Саме через цей образ Винниченко увіходитиме в дуже специфічний світ людей, моральні уявлення яких не збігаються із загальноприйнятими.

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючись відштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. Нечуєм-Левицьким, Винниченко брав собі у “спільники”… Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про “українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його притягували до себе “випадки суспільності” (І. Франко), - тобто, химерний світ усяких босяків, злодіїв, повій.

Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час появи в “Киевской старине” Винниченкової “Сили і краси” був уже автором “Очерков и рассказов” у двох томах, повісті “Фома Гордеев”; до світу його героїв (“колишніх людей”) була прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцять шість і одна”) друкували й українські часописи. Загалом читацька аудиторія цього письменника була величезною.

Як ми вже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців став степовим пілігримом, та й пізніше таких мандрів “по Україні” (як у Горького - “по Русі”) в нього буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України, яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття.

“Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером Винниченка поставали не те щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальву очима якої-небудь “тургеневской девушки”: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне - чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь з романів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”… Тим часом у Горького Мальва приваблює своєю… гріховною красою.

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього “нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробило такими. …Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, - тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденне заняття, спосіб життя”.

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что босяки - люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 р.).

Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “випадків суспільності” - Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п'яниці.

Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств “Сили і краси”, зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій (“не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм” - начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю - після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, “тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі”; “я з бідного не деру”…).

Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський.

На перехресті ХІХ і ХХ століть українська літературна молодь досить різко протиставила себе старшій генерації. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, вона багато що заперечувала в досвіді “батьків”. “Конфлікт поколінь” набирав гостроти. Особливо різко прозвучали статті авторів журналу “Українська хата” (псевдонім - М. Євшана і М. Сріблянського), які “боротьбу генерацій” обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури. Вогонь було відкрито по українофільству, “патріотично-романтичній жувачці”, тобто - літературі народницького гатунку.

Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейської літератури, зокрема - на модерністські течії в ній; вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості; їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”. Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”, маючи на увазі, що воно саме собі ціль. (“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, - писав Ш. Бодлер, і ці його слова М. Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”).

Трохи згодом (1898 р.) І. Франко констатуватиме як одну з характерних тенденцій культурного життя в Європі “інтернаціоналізацію літературних уподобань і інтересів”, маючи на увазі взаємодію і взаємне збагачення літератур. Зрозуміло, що цей процес був благодатним для українського письменства, переобтяженого етнографічно-побутовою “старосвітщиною”. Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі “Молодої України” супроводжувалося радикалізацією національного самоусвідомлення. “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці”, - це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім - Українка - звучав, як виклик і самоствердження, вельми красномовне.

Полеміка з І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з “урахуванням” традиції, - і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.

В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М. Євшана, розбивав “українофільське капище наших “патріотів”, - причому, робив він це раніше за самого М. Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну “українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів яких стала “голосна ”малоросійська драма”, яка в останньому часі прибрала застрашаючий вид і в страшний спосіб множиться і росте на очах”.

Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті “боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, - на його сцені розгортається дійство типової “малоросійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби… якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкреслений претензією на “іскуство”!) не було ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень режисур та гри виконавців… “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля Марусі…” - скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920-х років М. Хвильовий використав ім'я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства - о яким “неубієнним” виявився цей персонаж раннього оповідання В. Винниченка…

Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902-1907 роках.

1902 р. - “Сила і краса”, “Біля машини”.

1903 р. - “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, “Боротьба”, “Народний діяч”, “Суд”, “Роботи!”, “Салдатики!”

1904 р. - “Заручини”, “Контрасти”

1905 р. - “Голота”, “Мнімий господин”

1906 р. - “Дрібниця (Моє останнє слово)”, “На пристані”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Хто ворог?”, “Честь”

1907 р. - “Дим”, “Студент”, “Момент”, “Рабині справжнього”, “Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”, “Голод”, “Ланцюг”.

Окрім оповідань, у цю ж пору з'явилися й перші драматичні твори В. Винниченка - “Дисгармонія” (1906 р.), “Великий Молох” та “Шаблі життя” (1907 р.). У 1907 році він був уже автором трьох великих прозових збірок (не беручи до уваги різних книжечок-“метеликів”): “Повісти й оповідання” (Львів, 1903), “Твори, кн. 1 Краса і сила та інші оповідання” (Київ, 1906), “Твори, кн. 2 Дрібні оповідання” (Київ, 1907).

Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”).

Володимир Винниченко дебютував у літературі в ту гарячу для Російської імперії пору, коли починалися селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше вони відбивають спеціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкрива такі явища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь із середовища революційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, так і масової психології…

Метаморфози, що відбуваються з людиною чи з масою, у Винниченка-художника викликали особливий інтерес. Селянські “грабіжники” 1902 року, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як і літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. Іван Франко мав підстави говорити про те, що Винниченко “не знає меж своїй обсервації”: зі сторінок його ранньої прози і справді поставала ціла панорама українського “низового” життя. Він вів свого читача в солдатську казарму, на сільській тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих революційними настроями студентів… Винниченку судилося стати літописцем “смутного” часу. Смута ж завжди супроводжується падінням суспільної моралі, хаосом, настроями розчарування й непевності, зневіри, хисткості; активізацією ірраціональних начал у поведінці людей.

Певно, через те так багато химерних перетворень зустрічаємо ми в ранніх творах В. Винниченка.

Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає застраханим і покірним (“Суд”).

Страницы: 1, 2, 3