По-різному складалися також васальні відносини у візантійській і перській частинах Вірменії. Західна Вірменія підкорилася владі єдиновірного імператора і піддалася новій хвилі еллінізації, на Сході зростало невдоволення перським володарюванням. У V-VI ст. спалахнув ряд народних повстань. Це був протест проти спроб викорінення в країні християнства і асимілювання вірменського народу. Найбільш значна битва сталася 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цій битві, зі слів історика і очевидця Егіше, "квітучі поля були залиті кров'ю" і "серце людини розривалося, побачивши купи убитих". Пізніше Вардан і всі воїни, які пали з ним у бою, були прираховані вірменською церквою до лику святих. Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши наполегливий опір, перси вимушені були відмовитися від посягання на релігію і самобутність вірменського народу.

      З середини VI ст. починається поступове розширення візантійської Вірменії за рахунок перської. На початок VII ст. східний кордон візантійської Вірменії доходив до озера Ван. Персія слабшала і в 30-их роках VII ст. була розбита арабами. Світом почалася хода нової релігії - ісламу. Утворення Арабського Халіфату - могутньої військово-феодальної держави, стало на довгий час історичною реальністю, з якою вимушені були рахуватися і миритися багато країн і народів древнього світу.
      Спустошливі набіги арабів у 640, 642-643 і 650 роках, що супроводжувалися грабуваннями, розореннями і відведенням жителів у полон, змусило колишню перську Вірменію визнати владу Арабського Халіфату, але на умовах автономії і збереження феодальних князівств. У 652 році полководець і дипломат Теодорос Рштуні укладає вигідний для Вірменії договір. Вірменія стає провінцією Арабського Халіфату, в країну був призначений намісник, якого вірменські історики називають "востикан".
      Кінець VII і початок VIII ст. наповнені повстаннями народу проти влади Халіфату, особливу активність виявляв князівський дім Багратідів, який зрештою досяг мети в 744 році, коли Багратіди отримали титул правителів Вірменії. У 859 році князь дому Багратідыв Ашот отримав управління Вірменівією з титулом "ішхан-ін-ішхан" (князь князів). Вживши усіх сил для заспокоєння країни, Ашот, людина здатна і прозорлива, створив армію, укріпив владу, після чого Халіфат вже не зміг відмовити йому у титулі царя. Але це сталося через чверть століття фактичного правління; у 885 році Ашот прийняв титул царя. Його визнав також візантійський імператор Василь I, який надіслав корону і дорогі подарунки. Услід за Багратідами добилися самостійного князівства Арцруніди, Сюнікські князі й інші. Країна розділилася на ряд князівств, що переслідували власні інтереси, увесь цей лад набував характерних рис феодалізму.

      Історики зображають правління Ашота I як епоху процвітання Вірменії. Сусідні ж вірменські князівства продовжували виснажувати одне одного у постійних міжусобних війнах. У володіннях Багратідів панував відносний спокій, споруджувалися церкви, монастирі, лікарні, у 961 р. столиця була перенесена з Карса в м. Ані, яке багатіло і зростало. Сусіди шукали союзу з сильними Багратідами, всередині країни розвивалася торгівля. Апогею блиску і могутності Багратідське царство досягло за Гагіка I (989-1020 рр.). При ньому також були засновані нові школи, лікарні, завершено спорудження собору в Ані, що й понині викликає захоплення архітекторів і археологів.

      З середини XI ст. вірменське царство і князівства частково під впливом міжусобного розбрату, частково внаслідок тиску Візантії, що отримала свободу після ослаблення Халіфату, частково під тиском нових завойовників - турок-сельджуків, які почали свої походи проти Вірменії у другій половині XI ст., стали наближатися до занепаду. Вірменія знову виявилася розділеною між мусульманським Сходом і християнським Заходом, як колись між римлянами і персами. В останній чверті XI ст. вона була спустошена війнами і набігами, міста зруйновані, торгівля припинилася, культурі був нанесений важкий удар. Деякі вірменські князі, які поступилися володіннями Візантії, отримали взамін міста і землі на далекому південному заході імперії, біля Середземного моря, в горах Килікійського Тавра. Килікія стала колискою, з якої виросло нове вірменське царство - Килікійське, яке зберегло традиції вірменської культури і протягом ще трьох століть підтримувало вірменівську державність.

Килікійське царство

      Процес утворення нової держави був не з легких - Візантія ревниво стежила і протидіяла цьому. Початок Килікійського царства відносять до 1080 року, його заснувала династія Рубенянів (Рубенідів). Це співпало з епохою першого хрестового походу (1096-1099), шлях хрестоносців лежав через Килікію, вірмени зустріли західних християн як єдиновірців, надавали їм всіляку допомогу, самі вступали в ряди хрестового воїнства.

      З самого початку зав'язалися відносини із Західною Європою, характерні для всієї історії Килікійського царства. Рубеніди постійно підтримували зв'язки з європейськими династіями, міждинастійні шлюби ввели їх в коло європейських государів. Хоча й примусили, правда, втручатися в розбрати родичів. Проте імена володарів Килікії були добре відомими на Заході. Нарешті, у 1198 році Левон II (Великий) був коронований на царювання. При ньому Килікія досягла найвищого розквіту.

      Столицею держави став Сіє, який стояв на притоці річки Бенкетам. Джерела XII ст. повідомляють, що в місті було "величезне населення", "прекрасні церкви", "палац з бельведерами і садами", "архіви, святі мощі" і тому подібне.

      Гаванями Килікії служили Айас і Тарс, морська торгівля велася також іноземними купцями, що мали в Килікії свої факторії і колонії. Сама природа, здавалося, потурбувалася про безпеку Килікії.
      Але переваги не врятували Килікію від розгрому, якого зазнала вся Передня Азія в XIII-XIV ст. від єгипетських мамелюків.
      Килікійське царство занепало у 1375 році, але його існування було далеко не безплідним. Протягом більше трьох сторіч вірменський народ мав можливість розвивати свою культуру, науку, літературу, мистецтво у незалежній державі. Килікія найтіснішим чином зв'язалася з західноєвропейським світом, ставши "авангардом Європи в Азії". Через Килікію, завдяки її напруженій духовній діяльності, дійшли до нас числені пам'ятники культури середньовічної Вірменії. Велика кількість рукописів, за якими тепер знайомимося з древньою вірменською писемністю, було переписано в центрі Килікії, її містах і монастирях.
      У XII ст. у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а в 1124 році - й Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники і державні діячі Закаре й Іван Закаряни та інші представники цього знатного роду.

      У цю епоху (XII-XIV ст.) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії була номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII ст. - в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.

      Тяжкий удар процвітанню Ані й надіям інших земель древньої Вірменії нанесло монгольське нашестя, те саме, яке на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, взяли його приступом і завдали жахливого розгрому, від якого воно вже не змогло оправитися. Але життя в Ані й ряді інших кутків Вірменії тліла ще майже сто років, поки у XIV ст. усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників під предводительство Тамерлана (Тимура). Вірменія вступила в один з найпохмуріших періодів своєї історії.

Завоювання Вірменії османською Туреччиною і Персією

      Остаточне знищення останніх проблисків самостійності Вірменії було довершено турками-османами і новими перськими завойовниками. Турки-османи, які змінили сельджуків, ведуть початок від околиць Малої Азії, де у кінці XIII ст. Осман-бій заснував свою державу. До кінця XIV ст. вони завоювали Малу Азію і Балканський півострів. Перемоги Тамерлана тимчасово ослабили їх, але незабаром вони оговталися і продовжили свої завойовні походи. У 1453 році османами був узятий Константинопіль, припинила своє існування Візантійська імперія, було погашено древнє вогнище християнства у Східній Європі. Султан, не задовольняючись своїм завоюванням в Європі, попрямував в Азію. Почалися війни між турками-османами і персами, які заснували у 1502 році нову перську державу. Ці зіткнення принесли нові біди Вірменії і сусіднім країнам. Після поразки персів у 1513 році, ще протягом більше як століття між обома державами - Туреччиною і Персією - йшли війни за Закавказзя. У 1639 році було укладено договір, за яким Західна Вірменія відійшла Туреччині, а Східна - Персії. Таке положення зберігалося до початку XIX ст. На поневолені народи опустилася глибока темрява дикості і неуцтва. Захід вже починав дихати першими віяннями Відродження, а Вірменія, здавалося, була відкинута до часів Аттіли і вандалів.

      Зв'язуючою ниткою для усього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні віки була Вірменська церква і її патріархи - "Католікоси всіх вірменів", престол яких у 1441 році був перенесений з Килікії в Ечміадзін.

      Тим часом, гноблена Вірменія не переставала робити відчайдушні спроби полегшити і покращити своє положення. Починаючи з XVI ст. йде довгий ряд звернень вірменів, через католікосів, до єдиновірних християнських народів з благанням про допомогу. Католікос Степанос V у кінці життя відправився до Венеції, сподіваючись через Папу звернути увагу на тяжке положення вірменів. Його наступник, Мікаел Себастаци, вирішив відправити в Європу посольство. Схожі спроби поновлювалися протягом всього XVII ст. Європейські государі іноді дійсно виступали заступниками вірменів перед султаном або шахом. Приклад тому - лист французького короля Людовіка XIV шаху Аббасу.

Розвиток вірмено-російських відносин

      Нова ситуація виникла для вірменів у зв'язку з розвитком вірмено-російських відносин. Ці відносини йдуть корінням у глибину віків, але посилилися вони у другій половині XVII ст., коли католікос Акоп IV Джугаєци (Джульфінський) звернувся до царя Олексія Михайловича "зволити надати підтримку" вірменам. У кінці XVII ст. Акоп IV взяв участь у посольстві, що прямувало у Західну Європу з проханням про військову допомогу вірменам. Посольство розпалося після його кончини на шляху у Константинопіль. Але один з членів цього посольства пізніше з'явився у Росії, особисто представився Петру Великому і просив його від імені вірменських меликів (князів) про допомогу і звільненні від турецького і перського ярма. Петро обіцяв надати допомогу вірменському народу після закінчення війни зі шведами.

Страницы: 1, 2, 3