1921 року УНТ влилося до Всеукраїнської академії наук. На Трисвятительській, 23 діяли такі наукові установи: комісія природно0географічного краєзнавства, кафедра статистики і Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, кафедра мистецтвознавства та галузеві бібліотеки.
1934 року радянська влада відібрала у ВУАН особняк Симиренків, який за заповітом призначався саме науковцям, але ж хто з можновладців зважав тоді на якісь там заповіти... Будинок набув статусу “спец особняка” з невідомим широкому загалові призначенням. Під час війни й окупації в цьому приміщенні працювала Спілка українських письменників; саме тут заарештували голову Спілки Олену Телігу і сорок літераторів, сімох з яких розстріляли в Бабиному Яру в лютому 1942 року.
Незважаючи на всі лиховісні історичні перипетії, врешті-решт садиба Симиренків прислужилася Українській державі. Після тривалого хазяйнування, знову ж таки у “спец особняку”, служб ЦК КП(б)У і КПУ, сюди, на вулицю Десятинну, , переїхало посольство Великобританії в Україні. Нещодавно на фасадній стіні з'явився барельєф Василя Симиренка з написом: “У цьому особняку 1899 - 1915 роках жив визначний меценат української культури, промисловець і технолог цукроварства Василь Федорович Симиренко (1835 - 1915)”.
Кілька слів про славний рід Симиренків, переслідуваний за більшовицького панування. Небіж Василя Федоровича Симиренка Левко Платонович відомий усьому світові як автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур. Він народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві.
Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв'язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук'янівській та Мценській в'язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександрі ІІ, польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Грушевську, з якорю вони повінчалися у в'язничній церкві. 1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник - понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані у всьому світі. Він пише капітальні праці “Кримське промислове садівництво” (1912) і “Помологія” у трьох томах, “Генеральний каталог” (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів.
1920 року Левка Платоновича було застрелено.
Його молодший син народився 29 грудня 1891 року і тому ж Млієві, закінчив Київський політехнічний інститут. Від 1921 року - директор Мліївської дослідної садово-городньої станції і Центрального плодового розсадника України. Також був професором Київського політехнічного і Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, головою Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України редактором фахового журналу і автором численних підручників, статей. Володимир Левкович заснував всесоюзний науково-дослідний інститут південного садівництва та ягідного господарства. Він зробив величезний внесок у помологію як науку, написав праці “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932), закінчував “Виробництво садивного матеріалу”.
7 січня 1933 року Володимира було заарештовано.
У вересні 1938 року його розстріляно в Курську, де й поховано у братській могилі в урочищі Солянка.
...Нещодавно в Києві по вулиці Михайла Коцюбинського на будинку №12, де в гімназії у 1904 - 1912 роках навчався Володимир Левкович Симиренко, встановлено меморіальну дошку з його ім'ям.
Симиренки цілком реабілітовані в очах свого народу і мають цілковите право йменуватися героями. І як би не бажав за життя Василь Симиренко залишатися щедрим на доброчинність анонімом, проте його добрі справи поступово набувають гласності, отримуючи пам'ятну подяку від нащадків. Вельми промовисто, що 1988 року Ліга українських меценатів заснувала грошову премію імені Василя Симиренка, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за внесок до духовного розвитку нашої Батьківщини.
Не пиши вірші про те, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши для “компанії”, як плаче наш голодний, пограбований народ.
Пізніше я написав вірша, який діду дуже сподобався.
Після смерті діда мати на каторгу у Воркуту прислала мені його передсмертного листа, в якому він далів, що я не зможу його провести до могили. І закликав, щоб я не впав духом, не зрадив слову, вмів терпіти і завжди був готовий на безпощадну здачу. Що Бог усе бачить, але не зразу скаже.
Писав, що він до смерті любив свою землю, і тому розуміє, як мені тяжко на чужині. Після отримання листа, що йшов до мене більше місяця, я написав відповідь, якої він, безумовно, не діждався.
Повернувшись додому в 1956 році, я зробив два хрести і поставив їх на могилі діда Сака і бабусі Сані. Їхні портрети висять на чільному місці в моїй хаті. Діти й онуки знають про їхній життєвий злет і падіння та нескореність руху”.
Після кількалітньої практики на селах Володимира Івановича признають завідувачем Веприцького фельдшерсько-акушерського пункту. І треба зазначити, став цей пункт зразковим, найкращим у тодішньому Радянському Союзі!
Косовський пише дохідливі, виразні вірші, адресовані дітям, вагітним - майбутнім мамам - про потребу дбати про власне здоров'я, стежити за станом зубів, чистити їх, стерегтися сказу, правцю, дизентерії тощо. Написані понад три десятиліття тому, ці поезії - “агітки” в доброму розумінні слова, і нині викликають відповідно добродушну усмішку, запам'ятовуються...
Володимир Іванович допомагав славнозвісному Іванові Макаровичу Гончару, музей якого в Києві нині носить його ім'я, шукати по селах Фастівщини експонати: старовинні картини, ікони, рушники, одяг.
Іван Гончар створив два чудові скульптурні портрети Кирила Стеценка, один з яких знаходиться у Веприцькому музеї композитора, другий - у хатньому кабінеті Володимира Косовського..
За невтомним клопотанням Косовського, Спілки композиторів і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури влада вирішила відновити хату, де жив Стеценко, і саме там заснували меморіальний музей композитора. Знайшлися на це державні гроші, Володимир Іванович додав власних, будучи членом Товариства охорони пам'яток історії і культури.
Косовський за допомогою скульптора Анатолія Древецького поставив пам'ятник на фастівському кладовищі на могилі юного і уже талановитого поета Андрія Кравця-Кравченка, що загинув 1943-го у 18-річному віці.
Пізніше Володимир Іванович спроможеться на більше: звернення до Фастівської міської влади з пропозицією: “У Фастові повинна бути названа його іменем вулиця, де він жив. Повинна бути розміщена меморіальна дошка на будинку колишньої німецької біржі праці, де він працював, звільняючи різними способами хлопців і дівчат від насильницької відправки до Німеччини. Андрію Кравцю-Кравченку посмертно повинно бути присвоєне звання почесного громадянина міста Фастова. Врешті, його вірші повинні бути в усіх шкільних бібліотеках міста і району, читатися і вивчатися школярами”. Останню пропозицію Косовський втілив у життя, упорядкувавши книжку “Тризуб”.
Свого часу Володимир Косовський їздив до Львова, аби допомогти матеріально нужденній родині українського патріота Михайла Сороки (ця акція тоді вважалася небезпечною), з яким відбував покарання у Воркуті і який був його ідейним наставником.
1993 року нарешті сталася подія, якої всі чекали: вийшла з друку за допомогою добрих людей поетична “доросла” збірка Косовського “У терні колючому”. Це була перша книжка поета, що побачила світ, але в неї вкладено сорокарічний життєвий досвід і світобачення. Ця книжка варта багатьох інших видань поетів, котрі видавалися щороку. За неї і за дитячу збірку Володимира Івановича Косовського 1996 року одностайно прийнято до Спілки письменників України.
За життя у творчому доробку Володимира Косовського було чотири книжки: крім згаданих, ще публіцистична “Як рвалися струни на кобзі”, в якій поет виявив себе блискучим полемістом, знавцем рідної Фастівщини, її історії і кращих людей, та гуртова поетична збірка “Тризуб”, примітна тим, що Косовський помістив до неї і поезії тих, хто вже не міг подбати про себе, - юного Андрія Кравця-Кравченка, вірші якого вражають зрілістю.
1997 року Косовський став першим лауреатом літературної премії імені правозахисника і публіциста Валерія Марченка - за публікації новел із табірного життя в часописі Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих “Зона”.
У Володимира Косовського є донька Леся Косовська, яка працює методистом з народознавства в одному з київських дитячих садків. Її діти, онуки Косовського, Наталка і Тарас вчаться в школі. Крім того, Володимир Іванович має ще одну доньку - Ольгу Косовську. Її діти: Роман - студент філософського факультету Чернігівського університету, Оксана здобуває освіту в училищі. Дружина Володимира Косовського вже давно померла.
29 червня 2000 року помер і сам Володимир Іванович. Згідно із заповітом Косовського, його поховали в центрі села на майдані, біля фельдшерсько-акушерського пункту і церкви, поряд з могилою і пам'ятником Кирилові Стеценку, неподалік музею.
Ось ми й ознайомилися з життям і основними досягненнями лише кількох вітчизняних доброчинців. Насправді їх було, та й тепер існує, набагато більше. Адже одна з національних рис українців - доброта. І ніякі імперії, антидемократичні режими не змогли винищити її у народі. Повсюди являлось світові добро, прагнення допомогти ближньому, відчувши його потреби, поставивши себе на місце того, хто потерпає і потребує нашої допомоги ф підтримки, матеріальної чи духовної, або разом узятих.
Отож, будьмо людьми, допомагаймо тим, хто потребує нашої допомоги, бо без цього, без любові людство приречене на загибель.
Список використаної літератури
1. Модзалевский В. “Малороссийский родословник”.
2. Лазаревський Г. “Київська старовина”
3. Журавльова Т. “Нащадки мецената”
4. Єварницький Д. “Історія запорізьких козаків”
5. Житецький І. “Південно-західний відділ Географічного Товариства у Києві”
6. Чикаленко Є. “Щоденник”
7. Слабченко М. “Матеріали до соціально-економічної історії України”
8. Хорунжий Ю. “Українські меценати”
Страницы: 1, 2