Своєрідним підсумком цих дискусій став вихід у світ на початку 1914 р. книги «Украинский вопрос», написаної О. Лотоцьким та П. Стебницьким і виданої анонімно редакцією «Украинской жизни». Це був справжній маніфест організованого українства, обґрунтований науково і оформлений у вигляді солідного історико-філософського трактату.
Його автори були свідомі того, що відповідають на назрілу суспільну потребу розрядити «вкрай тяжку атмосферу ворожості, підозрілості та адміністративних діянь, спрямованих на найчутливіші сторони національного життя українців». Націоналістичне трактування українського питання, доводили вони, «огортає його туманом, за яким важко розгледіти справжню його природу». Отже, йшлося про об'єктивне і спокійне висвітлення українського питання в контексті політики. Автори свідомо утримувалися від полемічних прийомів і будь-яких закидів на адресу конкретних осіб. Мова йшла про українську національну ідею і про національні надбання українства, про основні етапи українського національного руху і форми українського політичного життя, про централізм і асиміляторство в національній політиці Росії, про згубні наслідки такої політики.
На самому початку книги автори знайшли за потрібне застерегти читача, що в даному випадку не може бути й мови про якісь позви двох народностей на підставі старих історичних прав і обов'язків. Взагалі нераціонально, вважали вони, обґрунтовувати будь-які національні вимоги історичними правами. Йдеться про об'єктивний аналіз процесів асиміляції в Україні: чи настільки вони глибокі, що необхідним стало злиття двох народностей в одну? Щоб дати на це запитання чітку й недвозначну відповідь («злиття не відбудеться»), автори докладно аналізують відмінності великоросійського й українського типів, особливості української мови, увесь комплекс проблем, які сьогодні вкладаються в поняття «етнічна ідентичність». Докладно проаналізували автори і «ходячі звинувачення» проти українства, спеціально наголосивши на тому, що «хвороблива схильність у природних і законних явищах запідозрювати таємні і злочинні пружини зовнішніх впливів лише затемнює українське питання на шкоду всіх зацікавлених у його справедливому і доцільному розв'язанні, передусім для держави». Зображення українського руху як інтелігентської течії, яку можна допустити чи не допустити, хибує на велику короткозорість, бо він завжди мав корені в національному житті і розвиватиметься за будь-яких умов. Двохсотлітня боротьба з ним не тільки не розчинила українців у «російському морі», а й створила умови для появи в українстві шовіністичних настроїв. «З цієї точки зору істинними сепаратистами в Росії справедливо можна назвати ідейних натхненників боротьби проти українського руху».
Книга мала неабиякий суспільний резонанс і швидко розійшлася, так що вже через рік виникла потреба в її другому виданні (у 1917 р. вийшло й третє, доповнене). Навіть у російській пресі з'явилося чимало доброзичливих відгуків на неї з особливим наголосом на об'єктивності авторів і ґрунтовності їхньої аргументації. Те, що книга допомагає звичайному російському читачеві «звільнитися від туману націоналістичних упереджень», відзначалося в редакційній статті редагованого В. Короленком журналу «Русское богатство». Оглядач журналу «Современный мир» у зв'язку з виходом другого видання книги констатував: «Українське національне самовизначення не є абстрактною формулою: воно вже втілилося в життя».
Найбільші політичні дивіденди від участі в дискусії розраховували одержати більшовики, які будували свою стратегію на визнанні рівноправності націй та їхнього права на самовизначення. Викриттю антидемократизму кадетів і беззмістовності їхнього лозунгу «культурного самовизначення» присвячувалися десятки статей В. Леніна. За його словами, шовінізм партії «народної свободи» відрізнявся від чорносотенного «Тільки білими рукавичками та більш дипломатично обережними зворотами». Готуючи в листопаді 1912 р. тези декларації думської фракції РСДРП, Ленін підкреслив, що більшовики повинні виступити: «Проти націоналізму урядового, з указанням пригноблених народностей: Фінляндія, Польща, Україна, євреї і т.д. Лозунг політичного самовизначення всіх національностей надто важливо вказати точно…».
У тому, що національне питання навесні 1913 р. стало предметом обговорення в Державній думі, була чимала заслуга лівого крила російської соціал-демократії. 20 травня більшовик Г. Петровський виголосив з її трибуни промову «Про національне питання», яку йому допомагав готувати Ленін. «У всьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого, ніж те, що виробляють у нас над пригнобленими народностями, - говорив він. - Ніде на земній кулі немає такої дикої, середньовічної інституції, як смуга єврейської осілості… Чорносотенці та їхні лакеї називають Росію великою слов'янською державою, напевне, тому, що у цій великій державі більш ніж будь-де пригнічують слов'янські народи. Арешти, обшуки, штрафи, поліцейське переслідування за таємне вивчення рідної мови, - скажіть, де таке ще збереглось? Де це може бути у XX сторіччі?».
Якщо винести за дужки деякі полемічні крайнощі і зрозуміле хвилювання малодосвідченого оратора, якого увесь час переривали вигуками справа, цю промову слід оцінити як досить вдале публічне озвучення програмних вимог більшовиків у національному питанні. Позиція Струве і його прихильників була охарактеризована Петровським як лакейська щодо чорносотенства, як обстоювання під лозунгами демократизму ідеї панівної нації. «Поняття «демократія», - наголошував робітничий депутат, - включає в себе цілковите визнання цілковитої рівноправності націй». Справжній демократизм забезпечує послідовний і вільний розвиток національностей на основі «цілковитого національного самовизначення».
Обстоювання демократичних підходів у розв'язанні національного питання і рівноправності націй у більшовицькій стратегії і тактиці виділяло більшовиків з-поміж інших течій російської політичної думки і здобувало їм чимало симпатій, особливо у робітничому середовищі. Проте, написавши на своєму прапорі гасло рівноправності націй, більшовицькі лідери не тільки не запропонували реальні механізми його реалізації, а й перешкоджали його втіленню в життя тим, що категорично заперечували принцип організації пролетаріату за національною ознакою. Не робило їм честі ні намагання розколоти і поглинути вже існуючі національні соціал-демократичні партії, ні категоричне відкидання як «безумовно шкідливих» культурно-національної автономії та «поділу шкільної справи по національностях». Одночасне безкомпромісне визнання права націй на самовизначення і надто обережне, щоб не сказати більше, ставлення до реальних вимог національних рухів переводило дискусію у площину абстрактних теоретичних побудов, далеких від тогочасних життєвих реалій.
З точки зору політичної етики позиція більшовиків у дискусіях із національного питання також не була бездоганною. Залучивши до співробітництва у «Дзвоні» кількох відомих літераторів із праворадикального табору, Юркевич звернувся з аналогічною пропозицією і до більшовиків. Відповідь Г. Зінов'єва на його лист із цією пропозицію була ухильною, але загалом коректною. Ленін же зробив до листа Зінов'єва приписку, в якій висловив своє глибоке обурення проповіддю відокремлення українських робітників в окрему соціал-демократичну організацію. Коли невдовзі після цього в більшовицькому журналі «Просвещение» з'явилася ленінська стаття «Про право націй на самовизначення», в якій ішлося про тверде визнання більшовиками права України на самостійну державу, Юркевич відповів Леніну статтею «Єзуїтська політика». «Яким робом Ілін, як і взагалі фракція більшості, може одночасно бути самостійником і разом з тим ворогом самоорганізації робітників поневоленої нації?» - запитував він. Самостійницький прапор, вважав Юркевич, більшовики піднесли тільки для того, «щоби ілюзоричним кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за ті національні права, які давно здобули собі західноєвропейські народи».
Полемічний пафос Юркевича зрозумілий, хоч поділити його важко: адже позиція Леніна подана тут у його власній, не в усьому об'єктивній інтерпретації. Ленін ніколи не був самостійником в юркевичевому розумінні; в його статті йшлося не про підтримку ідеї незалежної Української держави, а лише про безумовне право України на таку державу. Втім, елементи кон'юнктурності, а водночас і фанатизму й сектантської упертості в більшовицькій постановці національного питання Юркевич підмітив точно. Енергійна протидія більшовиків самоорганізації пролетаріату поневолених націй не пішла на користь ефективності боротьби проти самодержавства.
Особистісні акценти в полеміці Юркевича з Леніним додали гіркого перцю в і без того надто нервові й неврівноважені відносини між УСДРП і РСДРП; в усякому разі у лексиці Леніна частішають такі далеко не дипломатичні вирази щодо Юркевича, як «короткозорий, вузький, тупий буржуа», «хлопчик без штанів» тощо. Ленін будь-що намагався знайти в середовищі українських соціал-демократів своїх однодумців, тих, хто підтримував би його ідею - єдиних, без поділу за національностями, робітничих організацій. Саме тому йому так сподобалася надіслана з Цюриха в «Правду» в середині 1913 р. стаття за підписом «П. Грищенко» (на думку В. Головченка, це псевдонім члена ЗК «Спілки» П. Бензі). Проте Леніну хотілося, щоб хоча б непряма критика Юркевича пролунала зсередини УСДРП. Особливі надії покладалися ним у цьому плані на О. Лолу (В. Степанюка), який працював і у РУП, і в «Спілці», і в УСДРП, але на початку 1914 р. відійшов від останньої, вважаючи себе більшовиком, членом Паризької секції закордонних організацій РСДРП. Утім, і Лола, який жваво листувався з Леніним, обстоював у своїх працях ідею національних робітничих організацій і не мав наміру полемізувати з Юркевичем.
Зрештою Ленін пішов на хитрість - попросив І. Арманд «тактовно провести… через Лолу і пару-другу українців» («проти Юркевича і без його відома, бо цей шахрай буде пакостити») власноручно написане ним «Звернення до українських робітників», щоб за їхніми підписами вмістити його в українському додатку до газети «Путь правды». Непривабливість такого кроку особливо впадає у вічі на тлі того факту, що знаряддям інтриги Ленін обрав «наївну», за його словами, людину, яка постійно відгукувалася на прохання Леніна про надсилання йому різних статистичних відомостей, української публіцистики тощо. Втім, Лола виявився не настільки наївним, щоб не розпізнати суті хитромудрої комбінації. Щоправда, він переклав ленінський текст і підписав його, але не став займатися збиранням підписів під ним. Заклик «До українських робітників» за підписом О. Лоли був опублікований у «Трудовой правде» з резюме Леніна, в якому він не відмовив собі у задоволенні ще раз затаврувати «поганих порадників робітників, дрібнобуржуазних інтелігентів із «Дзвону».
Підкилимні ігри і дріб'язкове зведення рахунків, нерозуміння гостроти передвоєнної національної ситуації і незважені політичні кроки, спрямовані на створення все нових осей розмежування в національних рухах - ці та інші вади більшовицької тактики в українському питанні доволі часто перекреслювали те позитивне, що містилося в їхній національній стратегії.
І зовсім недалекий від істини був Л. Юркевич, який писав напередодні війни про «велику короткозорість їх національної політики, в котрій вони виходять не з ясних і означених міркувань, а тільки з інтересів дня і з інтересів фракційних». Під час обговорення національного питання на одному закордонному зібранні російських марксистів Юркевич іронічно запитував своїх російських колег: «За яких умов українські марксисти можуть здобути їх ласку?» «У 1905 році, - говорив він їм, - ви підтримували наших ортодоксальних товаришів проти наших самостійників, а в 1914 році, навпаки, підтримуєте наших шовіністів проти нас - правовірних марксистів. Скажіть же, на якій нозі маємо скакати перед вами і що взагалі маємо робити?».
А тим часом хмари у Європі згустилися настільки, що нова війна стала неминучою. «Ми майже фізично відчували, - констатував Д. Донцов, - як по наших хребтах знов готове було переїхати важке колесо історії». Напруга особливо відчувалася в Галичині, ближчій до епіцентру підземних європейських зсувів. Саме тут за рік до початку світової війни у політичному дискурсі з'явилася ідея політичного сепаратизму, вплетена в контекст «нового центру слов'янської гравітації».
Страницы: 1, 2
