Трагічною була доля військовополонених на окупованих землях України. В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, „Цитадель” у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у ”Цитаделі” загинуло від голоду і хвороб майже 140 тис. чоловік, у Хорольських таборах - більше 57 тис. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тис. солдатів і офіцерів, у Володимирі-Волинському - 25 тисяч. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених, найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори на вул.. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво - Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Більшу частину полонених, які перебували в них, складали солдати і офіцери військ Південно - Західного фронту, в основному українці, хоча серед них були і росіяни, білоруси, євреї та представники інших національностей.

Багато років стосовно одних з найстрашніших - Дарницьких концтаборів - в науковому обігу з книги в книгу переходить цифра загиблих там - 69 тис. чоловік. Насправді йдеться, як свідчать архівні дані, лише про два з цих таборів. Один з них був розташований посеред лісу, на околиці Дарниці, між автомобільним шосе і залізницею. Довжина його була 1.5 км, ширина близько 1 км. За полотном залізниці в 1943 р. після визволення цих місць від загарбників співробітниками Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злочинів німецько - фашистських окупантів було знайдено чотири ями. Земля в них осіла. Розмір кожної 12 на 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром 6 на 6 м. При розкопках однієї з великих ям вона виявилася заповненою трупами людей, за свідченням місцевих жителів - виключно полоненими, причому, здебільшого українцями. Під час паталого-медичної експертизи знайдених трупів в їхніх шлунках не було виявлено жодних ознак їжі. Тобто, всі жертви померли голодною смертю.1

Другий табір був розташований на місці колишнього авторемонтного заводу. В цьому таборі була „лікарня” для військовополонених. Хворі і поранені, за свідченнями вцілілих очевидців, лежали з пов'язками, крізь які просочувався гній, в ранах заводилися хробаки. За територією цього табору було знайдено п'ять рядів могил, а далі - ями розміром 6 на 3 м. Всі вони були заповнені трупами. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах, то виходить, що на території лісу біля великого табору у знайдених ямах були останки 11 тис. полонених; на кладовищі і поблизу нього - близько 40 тис.;в інших місцях навколо цих двох таборів - 17 тисяч. Усього - близько 68 тис. трупів. А крім цих двох таборів були ще два, в яких загинуло, за неповними даними, понад 60 тис. чоловік. Отже, в Дарницьких таборах загинуло від хвороб, екзекуцій, голоду і холоду близько 130 тис. радянських військовополонених.2

Таким же страхітливим був концтабір у Києві на вул.. Керосинній. Цей табір - страшний символ нелюдського ставлення фашистських окупантів до полонених. Недарма саме його відвідали у вересні 1941 р. глава каральних органів Німеччини Г. Гіммлер і гауляйтер України Е. Кох, щоб на власні очі пересвідчитись, як виконуються інші директиви по нищенню народів окупованих земель, у тому числі і України.

Продовжуючи цю складну і болючу тему, слід окремо зупинитися на трагедії Бабиного Яру і долі військовополонених. Бабин Яр - це трагедія і єврейського народу, представників якого розстріляно понад 150 тис., і трагедія інших народів, бо загальна кількість загиблих сягає 200 тис. чоловік, включаючи і військовополонених. Про долю останніх слід сказати, що крім згаданих вище близько 3 тис. військовополонених з концтабору по вул. Керосинній, у Бабиному Яру, в цьому страшному місці, знищено ще десятки тисяч військовополонених Червоної армії.

_______________________________________________________

1Книга пам'яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам'яті України”, 2000,арк.198.

2Там само, арк.198.

Не менш зловісну славу серед жителів Києва мав табір військовополонених, розташований на вул.. Інститутській, 5. Там перебувало кілька тисяч військовополонених, які працювали на відбудовних роботах у місті. Навіть тих полонених, які працювали на окупантів, останні не вважали за потрібне годувати належним чином. Через недоїдання і хвороби смертність була надзвичайно високою. Трупи померлих закопували тут же у дворі.

Буде помилкою вважати, що радянські військовополонені, зокрема ті, що перебували у спеціальних таборах на території Києва, покірно чекали смерті, животіючи в нелюдських умовах. Були спроби втеч, організацій підпілля, саботажу. Воїни Червоної армії в своїй більшості тримали себе, як справжні патріоти своєї Вітчизни. І смерть вони теж зустрічали, як і належить справжнім солдатам. В цьому зв'язку не можна не сказати про героїчну поведінку перед розстрілом 100 українських моряків - військовополонених. 10 січня 1942 р. їх гнали колоною біля Сінного базару до місця розстрілу в тридцятиградусний мороз. Вони йшли по снігу босоніж, руки у кожного скуті ланцюгами. Йшли впевнено і співали пісню „Раскинулось море широко”.1

Поряд із Бабиним Яром знаходився Сирецький табір. Особливістю цього табору було й те, що очолював його садист штурмбанфюрер Радомські, який своєю звірячою жорстокістю вражав навіть своїх колег. Він розстрілював в'язнів за те, що вони на хвилинку зупинилися з важкими носилками, за те, що намагалися закурити або не так перед ним стояли і т. ін. Сюди привозили людей з різних областей України, для них Сирецький табір був своєрідним пересильним пунктом, тут вони перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому таборі, або в сусідньому Бабиному Яру.

Мало хто вцілів з числа військовополонених, які перебували у таборі на території Києво - Печерської лаври. Там ще влітку 1941 р. був створений госпіталь для військових. Евакуювати його не встигли. Поранених німці об'єднали з полоненими і утворили там табір.

_____________________________________________________________________________________________

1Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.

За приблизними підрахунками, бо точно це встановити, на жаль, неможливо, на Київщині мученицьку смерть прийняли близько 250 тис. військовополонених, переважно українців.

На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумно - відомими своїми жорстокими умовами були, крім Дарницького і Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), „Цитадель”(у Львові), Володимир - Волинський(Волинська область), „Уманська яма” (Черкаська область), „Хорольська яма” (на Полтавщині), Рава - Руський (Львівська область), „Гросс - лазарет” у Славуті (Хмельницька область). Під стаціонарні табори використовувались перші - ліпші приміщення, навіть поле просто неба, обнесене кількома рядами колючого дроту, через який пропускався електричний струм високої напруги.

Влітку 1941р. у с. Богунія поблизу Житомира створено табір військовополонених, де зібрано до 100 тис. червоноармійців і командирів. Лише незначна частина з них розміщувалася у кам'яних будівлях, більшість поділила долю диких тварин. Через велику скупченість люди не в змозі були не тільки лежати, а й стояти. Сховатися від спеки, вітру, дощу, снігу ніде - так і вмирали, звалюючись один на одного.

Та остаточно добити невільників, які все ще чіплялися за життя, мав такий безвідмовний метод, взятий на озброєння фашистськими катами, як голодомор.

Коли до того чи іншого табору прибувала чергова партія бранців, їх не годували по кілька днів, іноді тиждень, аби знесилити фізично, зламати морально. Голод здатний був приборкати будь - який протест. В той же час харчування було єдиною надією в'язнів на виживання. Але що це було за „харчування”!

Табірна „хроніка” пригадує такі „вишукані” обідні меню. Після тривалого, до тижня, голодування людям видали качани капусти, буряк, кукурудзу і просо, все у сирому вигляді, за такою нормою: одна капустина - на 20 чоловік, один буряк і один качан кукурудзи - на 6 чоловік. а ще іноді видавали „хліб”, випечений спеціально для військовополонених, називався „руський”: 50% житніх висівок, 20% буряка,, 20% целюлози, 10% соломи. Після таких „обідів” у місцях розташування таборів, уздовж шляхів, де проходили колони полонених, не залишалося ні трави, ні листя на деревах. Все, як свідчать очевидці, поїдали жертви фашистського голодомору. На грунті голодувань люди божеволіли, вдавалися до трупоїдства, щуроїдства.

Катюги не залишали приреченим жодних шансів на виживання. Відбувались жахливі сцени німецьких звірств. У жовтні 1941 р. через Вінницю рухалася велика колона військовополонених. Населенню стало це відомо напередодні. І кожна сім'я вважала своїм обов'язком нагодувати бідолах. Уздовж Немирівського шосе стояли вози з провізією, хлібом, фруктами тощо, жінки з горщиками і каганцями готової їжі. Чекання було досить довгим, а день - спекотним. Та ось колона почала наближатися. Раптом конвой кинувся розганяти людей, розкидати їжу, топтати її ногами. Військовополонені, побачивши їжу, прорвали конвойне оточення і тут начальник конвою надав наказ стріляти.1 У наведеному випадку німецька охорона стріляла по полонених. Але часто фашисти нещадно карали населення за прояв людяності, та навіть смертельна небезпека не зупиняла патріотично настроєне населення. І якщо у страшні роки фашистського полону комусь із бранців щастило вижити, то цим вони могли завдячувати передусім українському населенню, особливо жінкам, які намагалися врятувати кожного. Нещасних атакували міріади паразитів - справжніх господарів убогих табірних приміщень . Воші, клопи, блохи добивали у прямому розумінні цього слова, невільників . Як тільки сіріло , змучені за ніч люди бралися бити вошей , особистого ворога кожного . І навіть у вечірній час поблизу мізерного електричного ліхтарика юрмилися десятки людей, які займалися все тим же .Адже по три-чотири місяці не було змоги помитися, продензифікувати одяг. Отже, німецькими властями штучно створювалися умови для поширення смертоносних пошесних хвороб. Уже з вересня 1941 р. у таборах почалися масові шлункові захворювання, переважно дизентерія . А з жовтня набрала обертів епідемія висипного тифу. Люди вимирали цілими бараками. І не дивно: лікарі з військовополонених не мали ні медикаментів, ні інструментів , а німецькі ескулапи , якщо й приходили, то тримаючи у руках довгу жердину , ближче котрої полонений, хто б він не був , не міг підходити . Німецькі власті навмисно викликали епідемічні захворювання , добиваючись їхнього поширення, бо хворі на пошесні хвороби перебували разом із здоровими. Через тісноту й скупченість це викликало масове зараження людей.

Зима 1941-1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених . Союзником фашистських нелюдів став не тільки голод та хвороби, а й холоди, оскільки приміщення таборів не опалювалися.

_________________________________________________________________________________________

1ЦДАГО України, ф.166, оп. 3, спр.246, арк.30.

Протягом усієї війни відбувалося переміщення величезних мас військовополонених з оперативних районів в глибокий тил . Передача військовополонених здійснювалася у пересильних(етапних) таборах, так званих кулагах, звідки полонених направляли в постійно діючі табори для рядового й сержантського складу, так звані шталаги, і для офіцерів - офлаги .

Табірні умови, спрямовані лише на те, щоб вигубити якомога більше в'язнів, зламати морально тих, кому пощастить вижити, здавалося б, геть виключали будь-який опір мучителям. Німецька табірна адміністрація попервах відкидала саму можливість організованої боротьби, окремі стихійні спалахи незадоволення негайно й жорстоко придушувалися силою зброї. І все ж, незважаючи на неймовірно важкі умови й заходи адміністрації на роз'єднання бранців за національною, службовою та іншими ознаками, на планове перемішування і перетрушування контингенту, у таборах знаходилися сильні, мужні люди, котрі потай вивчали, добирали і гуртували не занепалих духом. Групи табірного опору проводили антифашистську „пропаганду пошепки”, аби піднести бойовий настрій в'язнів, вистежували й знищували зрадників, встановлювали зв'язки з місцевим підпіллям. Ставилися дві основні мети: по-перше, підтримати й допомогти вижити близьким за настроями і духом „ товаришам по нещастю” і, по-друге, готувати й здійснювати втечі полонених на волю, до партизанів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6