Програмною є також доповідь про нову економічну політику на VIII Московській губпартконференції 29 жовт-ня. У ній Ленін визнав, що товарообмінні операції перетво-рилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю, а ринок зор-ганізувався у межах всієї країни. Виходячи з цього, він закликав господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення грошового обігу, організацію державної торгівлі, переведення націоналізованої промис-ловості на комерційний, або господарський розрахунок. Однак поворот до торгівлі і ринку, як і раніше, вважали від-ступом від можливого за інших обставин безпосереднього, без використання товарно-грошових відносин, будівництва соціалізму.
Через кілька тижнів, у листопаді 1921р. Ленін дійшов висновку про принципову неможливість «безпосереднього соціалістичного будівництва» у дрібноселянській країні. В інтересах зміцнення союзу двох класів трудящих, отже і в інтересах побудови соціалізму, треба було встановити еконемічний обмін між містом і селом иа ринковій основі.
Воєнно-комуністична доктрина з її негативним ставлен-ням до індивідуальної власності, торгівлі і грошей супере-чила природі селянства. Поки вона ототожнювалася з соціа-лізмом, перспективи соціалістичного будівництва на селі здавалися невизначеними. «Треба селянські маси перевести до будівництва, для них цілком чужого, яке вони не розу-міють і якому не можуть вірити»,- говорив Ленін на Мос-ковській губпартконференції в листопаді 1920р. Соціаль-ний склад комун, що створювалися у колишніх поміщицьких маєтках, часто був неселянським, а в малочисельних арті-лях переважали наймити й бідняки. Після аграрної революції село стало більш дрібнобуржуазним. Здавалося неймовірним, щоб середнє селянство у своїй масі добро-вільно відмовилося від щойно набутої власності і об'єдна-лося в колективні господарства.
Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгів-лю і ринок, яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було відчуження безпосереднього виробника од землі та інших засобів ви-робництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаро-виробників. Кооперація цілком відповідала селянській при-роді, а тому робила перехід до соціалізму простим, лег-ким і доступним для селянина.
Коли В. І. Ленін через тяжку хворобу залишив держав-ні справи, він поспішив викласти партії свої нові погляди на кооперативну форму власності при соціалізмі. Продиктована на початку січня 1923р. стаття «Про кооперацію» починалася з найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила поступку селянину як торговцю; саме з цього ви-пливає (зворотно тому, що думають) гігантське значення кооперації. Саме в коопера-ції, заявив Ілліч, знайдено міру поєднання приватного інте-ресу з інтересами держави, міру підпорядкування приват-ного інтересу загальним інтересам, яка раніше була каме-нем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів. Звідси випливав висновок першорядного значення: в умовах дик-татури пролетаріату просте зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих кооператорів,- уточнював Ілліч,- при суспільній власності на засоби вироб-ництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуа-зією - це є лад соціалізму». Жодної різниці між коопера-тивною і загальнонародною формами власності у державі диктатури пролетаріату він не бачив.
Ідея про сумісність товарно-грошових відносин з соціалізмом є вагомим внеском Леніна у марксистське вчення.
Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика -- явище складне. В її основі -- заміна продрозкладки подат-ком, дозвіл вільного продажу селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Тривалість цих заходів визначалася часом існування багатоукладного гос-подарства. Проте в непі була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових відносин безпосе-редньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від военно-комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг теоретич-но обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній ді-яльності Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-комуністичних методів управління під-приємствами, на заміну їх методами економічними, госп-розрахунковими.
Однак і в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми. Зокрема, залишилася на папері думка про те, що госпрозрахункові трести цілком відповідають за без-збитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основополож-ною в сучасній економічній реформі. В документі червне-вого (1987р.) Пленуму ЦК КПРС вона сформульована таким чином: держава не відповідає по зобов'язанням під-приємств. Нереалізований залишився і законопроект про внесення в бюджет процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його, щоразу виносячи позитивний висновок. За розпорядженням Воло-димира Ілліча 10 квітня 1923р. Рад-нарком за поданням Каменева затвердив цей документ. Однак законопроект про процентні відрахування з трестів-ських капіталів не знайшов у ньому місця, що означало від-мову від самофінансування трестів і повного госпрозрахун-ку. Замість плати за ресурси в бюджет почали відрахо-вувати промисловий податок, потім податок з обороту, тоб-то платежі, які не мали прямого зв'язку з результатами внутріпромислового господарювання. В них через відхилен-ня цін од вартості акумулювалися нагромадження інших га-лузей. Отже, з 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості (індустріалізації) від бюджету.
Цей принциповий відступ від ленінської економічної по-літики відбувся непомітно як для сучасників, так і для іс-ториків. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.
Яскравим прикладом зростаючого в народному госпо-дарстві впливу адміністративного начала служить зовні непо-мітна трансформація ленінського плану кооперування на-селення. Лозунг колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних об'єднань і систем.
Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати новіі джерела бюджетних доходів. Ще во-сени 1923р. відновили горілчану монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв. Намагаючись пояснити продаж го-рілки, Сталін вказав на таку причину: «Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. по-над 500млн. Крб. доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у за-лежність від горілки.
У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступни-ка наркома фінансів відомого йому з часів підпілля здібно-го господарника М. К. Владимирова, який працював нарко-мом продовольства України. Перед ним ставилося конкрет-не завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову реформу. Працівники Наркомфіну спра-вилися з дуже важким завданням. У жовтні 1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилу-чили з обігу, грошова реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних валютних ринках. Та кон-вертована валюта виявилася незручною для командно-адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи, щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало можливість покрива-ти фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок паперово-грошової емісії.
Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди на-лежала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисло-вості - це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти - це, по-друге.
З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгоріли-ся дискусії. Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «но-жиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році--М. І. Бухарін, О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін, які цілкови-то повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кін-цевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни не давали на це згоди і взимку 1927-1928 ро-ків практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.
Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Ста-лін у серії виступів перед партійними працівниками розгор-нув програму з трьох пунктів:
- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови - засто-сувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;
- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективі-зацію сільського господарства;
- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.
Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кош-ти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою не-можливо було змусити селян-одноосібників постійно вироб-ляти товарний хліб.
Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у ко-лективні господарства і накладання продрозкладки на кол-госпи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базі-канням». Надалі знову став уживатися тільки термін «розкуркулення».
У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати, як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже, куркулі не виключа-лися з числа учасників кооперативного руху. На XVI конфе-ренції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства несподівано ви-никла дискусія про місце куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збе-реження куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважа-лися всі найзаможніші в даному населеному пункті госпо-дарства безвідносно до того, чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.
1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки пере-ходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нор-мованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив характер добровільності. Від-повідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
