За допомогою всіх перелічених заходів владі попре байдужість основної маси селян (і в тому числі найбідніших) удалося створити собі в сільській місцевості щось подібне до соціальної опори. В міру загострення тут антагонізмів банди сільських люмпенів -- за підтримки комуністів та озброєних міських зайд -- почали вбивати та грабувати. А наприкінці серпня 1918 р. Ленін запропонував брати в кожному районі 25--30 заложників, які б власним життям відповідали за збір хліба, а також винагороджувати донощиків частиною реквізованого зерна.
За підрахунками В. Андреєва, в 1919 р. у селян було вилучено 15--20 % виробленої ними продукції, а в 1920 р.-- до З0 % (декретом від 5 серпня 1919 р. примусові заготівлі поширювалися вже й на продукцію з присадибних ділянок).
Все це нерідко пояснюють умовами “воєнного комунізму”,-- мовляв, така політика була викликана надзвичайним станом, що склався в ході громадянської війни. Однак це зовсім не так. На час появи перших зі згадуваних декретів громадянська війна фактично ще не розпочалася. Справа в іншому, приступаючи в червні 1918 р. до запровадження державної монополії на запаси хліба, Ленін розглядав її (за формулюванням із Ленінової промови на мітингу в Сокольницькому клубі 21 червня 1918 р.) “як один з найважливіших засобів поступового переходу від капіталістичного товарообміну до соціалістичного продуктообміну”. Тобто політика воєнного комунізму була аж ніяк не “воєнним ”, а суто ідеологічним заходом у намаганнях створити новий правопорядок, негайно перетворити тодішнє суспільство на довершене соціалістичне.
Ясна річ, такий курс швидко зазнав цілковитого краху, й Ленін відверто визнав це. Щодо “спроби добитися комунізму відразу” він наголошував у своїй праці “Нова економічна політика і завдання політосвіт” (жовтень 1921 р.):
“...Наша попередня економічна політика, якщо не можна сказати: розраховувала... то до певної міри припускала,-- можна сказати, без розрахунку припускала,-- що станеться безпосередній перехід старої російської економіки до державного виробництва і розподілу на комуністичних началах”. І ще: “...Ми вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу... думаючи, що без періоду соціалістичного обліку і контролю підійти хоча б до нижчого ступеня комунізму не можна”. Стосовно ж реквізицій сільської продукції думка більшовицького лідера була така: “...Ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу. Ми вирішили, що селяни за розверсткою дадуть потрібну нам кількість хліба, а ми розверстаємо його по заводах і фабриках,-- і вийде у нас комуністичне виробництво і розподіл”.
Радянський економіст того періоду Л. Кріцман уважав, що воєнному комунізмові бракувало планування, що під час його дії будь-яка проблема розглядалася як ударне, першочергове завдання. Це неминуче мало викликати господарську анархію. З особливою силою вона виявилася у системі примусової заготівлі хліба -- єдино можливій за таких умов (хоч Микола Бухарін у своїй праці “Економіка перехідного періоду” твердив за дивною логікою, нібито насильство щодо селянства не можна вважати “примусом у чистому вигляді”, оскільки, мовляв, воно (селянство) заступає шлях загальному економічному розвитку; Ленін прокоментував це так “Дуже добре”).
У широкому розумінні соціалізм уявлявся як централізація, планування та скасування грошей. Тож створювана система якраз і була системою націоналізованої промисловості й фінансів і примусової заготівлі зерна (під всеосяжним контролем надцентралізованого урядового апарату). Партія, починаючи від Леніна й кінчаючи низовими працівниками, розглядала такий стан речей не просто як соціалізм, а навіть як комунізм. Справді, Ленін на певному етапі вважав реквізиції квінтесенцією соціалізму і гадав, що безпосередні стосунки між державою та селянами є соціалістичними, а ринкові відносини -- капіталістичними. Один із найдивовижніших висновків із цієї посилки полягав у тому, що соціалізм чи соціалістичні відносини можна запровадити незалежно від будь-якої колективізації селянства,-- досить було просто ліквідувати ринок. Однак тут логічно поставала проблема: яким же чином одержувати хліб від селянина, не купуючи його? В міру наближення до колективізації 1930 р . ця проблема дедалі більше актуалізувалася, причому не стільки в соціальному плані (питання колективної власності та праці), скільки в аспекті вироблення заходів, котрі б позбавили селянина будь-якої можливості приховувати свою продукцію від держави.
Тим часом у 1918--1921 рр. організовувалися щедро субсидовані колективні господарства, однак вони були нечисленні й неефективні. Ленін зневажливо називав їх “богадільнями”. Певну кількість колишніх великих панських маєтностей було перетворено на державні підприємства -- радгоспи, їх уважали найвищою формою соціалістичного сільського господарства -- справжніми сільськими фабриками. Згідно із законом про соціалістичне володіння землею від 14 лютого 1919 р., призначення радгоспів полягало у створенні умов для повного переходу до комуністичного сільського господарства. Але вони не були ні ефективними, ні популярними, незважаючи на численні державні привілеї та пільги. Радгоспи й колгоспи не відігравали ніякої реальної ролі й під час воєнного комунізму, й після нього. Що ж до модернізації сільського господарства в більш віддаленому майбутньому, то тут великі надії покладалися на трактор. Ленін у 1919 р. зауважував: 100 тис. тракторів перетворять селян на комуністів.
По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи -- у вигляді директив, які культури треба вирощувати. В березні 1921 р., в розпалі Кронштадтського повстання, Ленін на Х з'їзді партії все ще доводив, нібито заміна реквізицій хліба вільною торгівлею неминуче призведе до білогвардійського режиму, тріумфу капіталізму, цілковитої реставрації старого ладу. І закликав до чіткого усвідомлення цієї “політичної небезпеки”.
Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. Генерал Денікін був прихильником не самодержавства й великих землевласників, а конституційних демократів (кадетів). Однак відсутність єдності між білими надавала підстави для обвинувачень їх у прагненні до повернення панів (чого деякі з них справді бажали). Більше того:
Денікін стояв за “єдину й неподільну Росію” та відмовився визнати існування українців як народу. Ще один фатальний політичний прорахунок денікінського й більшості інших антирадянських режимів полягав у їхньому ставленні до гострої аграрної проблеми: нагальна потреба будь-якого тодішнього уряду чи армії в хлібі з неминучістю спонукала їх до вжиття стосовно селянства примусових заходів (або, інакше кажучи, до позаринкового курсу). Це було властивим для всіх білих режимів, котрі існували перед П. Врангелем. Саме він першим із антибільшовицьких діячів почав покладатися на ринкові відносини та вільну торгівлю зерном. Це відіграло велику роль у тому, що коли Врангель на чолі свого невеликого війська (котре до того нерідко зазнавало поразок) здійснив у 1920 р. відчайдушний прорив із Криму в Україну, там до нього приєдналася велика кількість добровольців.
І все ж загалом громадянська війна була тільки змаганням між двома добре озброєними, але непопулярними в народі відносно невеликими групами -- більшовиками та білими. А за своїм розмахом, кількістю жертв і впливом на суспільний розвиток громадянська війна поступалася всеосяжній і загальномасштабній селянській війні 1918--1922 рр., котра тривала навіть довше за першу.
Протягом 1918 р. тільки в 20 районах Центральної Росії відбулося не менше 245 значних “антирадянських повстань”, а за сім місяців 1919 р. приблизно на третині території, контрольованої більшовиками, -- 99. У багатьох районах убивали уповноважених із реквізиції харчів. На місце злочину прибувала каральна експедиція, яка страчувала кількох селян і заарештовувала решту. Після цього туди виряджали нового уповноваженого з помічниками, але й цих через день чи два знищували. Карателі знову вирушали на завдання й так далі. Ці дрібні сутички нерідко переростали у великі повстання, учасники яких (їх називали “зеленими”) становили не меншу небезпеку, ніж білі чи поляки.
Методи боротьби Леніна проти повстанців із граничною відвертістю висловлені в його записці до одного з провідних комісарів Червоної армії (цитуємо за Л. Троцьким): “Чудовий план. Скінчіть його з Дзержинським. Під маскою „зелених" (ми звалимо це на них пізніше) ми просунемося вперед на 10-20 верст і вішатимемо куркулів, священиків і панів. Нагорода: 100 тис. крб за кожного повішеного”.
На початку 1919 р. спалахнуло велике повстання в Поволжі, а в 1920 р. тут же -- ще одне. Влітку 1919 р. російська селянська “армія”, сформована у Фергані (Середня Азія) для боротьби з місцевими мусульманами, об'єдналася з ними проти червоних. Із Північного Кавказу урядовці повідомляли про справжні повстанські армії, які знищили кілька більшовицьких дивізій. У лютому 1921 р. повсталі вірмени здобули свою національну столицю -- Єреван.
У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55--60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ.
19 серпня 1920 р. розпочалося знамените повстання Антонова. Воно охопило більшу частину Тамбовської губернії й суміжні території. Серед його учасників налічувалося понад 40 тис. селян. З'їзд тамбовських повстанців ухвалив програму знищення радянської влади, скликання Установчих зборів із рівним представництвом різних соціальних груп, передання землі тим, хто її обробляв (подібні документи підготували й повстанці Поволжя, які також закликали до передання влади народові “без поділу на класи чи партії”). На антоновців неможливо було навісити ярлик “куркулів”, оскільки навіть за офіційними повідомленнями від 25 до 80 % їхнього складу становили незаможники та середняки. Протягом кількох місяців більшовики не могли проти них нічого вдіяти, й лише в травні 1921 р. повстання було повністю придушене регулярними військами під командуванням М. Тухачевського (але ще десь до середини 1922 р. в цьому районі продовжували діяти розрізнені групи). Лють карателів не знала меж: вони знищували цілі села, як це згодом нацисти вчинили з чеським селом Лідіце.
В Україні широкого розголосу набуло велике повстання під проводом Григор'єва. 20 тис. його учасників мали у своєму розпорядженні 50 гармат і навіть шість бронепоїздів. На думку радянських істориків, саме це повстання перешкодило запланованому вторгненню Червоної армії в Румунію на допомогу Угорській Радянській республіці Бели Куна. Однак серед численних українських повстанських загонів найбільше уславилося з'єднання анархіста Н. Махна. В певний момент воно налічувало до 40 тис. бійців. Якийсь час існував союз селянського вождя з червоними проти білих, та після січня 1920 р. махновці протягом восьми місяців запекло билися з більшовиками.
Слідом за коротким відновленням цього союзу в жовтні та листопаді 1920 р. (з метою розбити спільними силами Врангеля) аж до серпня 1921 р. знову тривали бої між повстанцями та червоними.
Махно так пояснював привабливість для селян анархізму: вони були проти пана й багатого куркуля, але також і проти політичної й адміністративної влади державних урядовців. Детальніший аналіз цього явища пропонує роман Б. Пастернака “Доктор Живаго”: “Селяни повстали, без кінця відбуваються повстання. Ви скажете, що вони неперебірливо борються як з червоними, так і з білими, хто б не був при владі, що вони просто виступають проти будь-якої офіційної влади, бо не знають, чого хочуть. Дозвольте мені не погодитися. Селянин дуже добре знає, чого хоче, краще, ніж ви чи я, але він хоче чогось цілком відмінного. Коли розпочалася революція, вона пробудила його, і він тоді вирішив, що це було здійснення його мрій, його давніх мрій жити анархічно на своїй власній землі працею своїх рук, цілком незалежно й не відчуваючи себе зобов'язаним нікому ні в чому. Але замість цього він побачив, що лише проміняв старе гноблення царської держави на нове, куди жорстокіше ярмо революційної наддержави. Тож чи слід дивуватися, що села неспокійні, що вони не можуть вгамуватися!..”
Страницы: 1, 2, 3
