1
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни
«Економічна історія»
«Промисловий розвиток українських земель у довоєнних п'ятирічках»
План
Вступ
Розділ І
Більшовицька стратегія і плани індустріалізації
1.1. Передумови запровадження курсу на індустріалізацію
1.2. Проголошення курсу на індустріалізацію та її основні завдання
Розділ ІІ
Промисловий розвиток України та джерела індустріалізації
2.1. Джерела фінансування індустріалізації
2.2. Успіхи та труднощі індустріального розвитку України в роки перших п'ятирічок
2.3.Урбанізація
Розділ ІІІ
Головні наслідки індустріалізації в Україні в роки перших п'ятирічок
Висновки
Список використаних джерел і літератури
ВСТУП
В 20-30-ті рр. XX ст. завжди привертали увагу дослідників, що знайшло втілення в багаточисленних монографіях, статтях, матеріалах конференцій, особливо в радянські часи. Але радянська історіографія, що характерезувалася надмірним суб'єктивізмом і комуністичною заідеологізованістю, створила черговий міф щодо “первічної доби перших п'ятирічних планів, промислових новобудов і успіхів колгоспного будівництва”, вона завжди потребувала критичного аналізу та наукової неупередженої оцінки. 30-ті роки стали найтрагічнішою сторінкою в новітній історії України, що в цей час виступила своєрідним випробувальним полігоном для експерементів сталінського тоталітарного режиму, зазнавши тяжких і драматичних демографічних, соціально-економічних і духовних втрат.
Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.
Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів -- все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924--1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.
Сталін не був сильним теоретиком, але в цей критичний момент він висунув привабливе гасло. Відкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького відновити намагання поширити революцію в інші країни як нереалістичні, Сталін спонукав партію до будівництва «соціалізму в одній, окремо взятій країні», інакше кажучи, до перетворення СРСР -- якнайшвидше і за будь-яку ціну -- на сучасне індустріальне суспільство. Якщо будуть здійснені ці швидкі перетворення, Радянський Союз зможе вистояти проти капіталістичних ворогів і продемонструвати, що комунізм є найефективнішим шляхом до прогресу. Оскільки підтримка такої програми селянами виглядала малоймовірною (лише один селянин із кожних 125 був комуністом), Сталін закликав до «революції згори», тобто насадженої ним, партією та урядом.
Скасувавши НЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,-- це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.
Керівництву було не цікаво, якою ціною їхні плани будуть втілюватись у життя, адже попереду була велика мета, попереду - «великий прорив».
РОЗДІЛ 1.
1.1. Передумови запровадження курсу на індустріалізацію.
Стрижневою проблемою промислового розвитку було фінансування будівництва заводів, шахт, електростанцій. Свого часу Ленін уважав, що істотну роль у цьому мали відіграти внутрішні ресурси самої промисловості, однак його думка про організацію госпрозрахункових трестів як промислових об'єднань, котрі цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств (а збанкрутілі підприємства підлягають реорганізації або закриттю), у розглядувані роки зовсім не була реалізована. Ще за життя Леніна, у жовтні 1922 р., РНК РСФРР двічі обговорювала і схвалила важливий законопроект про внесення в бюджет щорічних процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів -- так званої плати за ресурси (в обсязі 5%). За дорученням Леніна комісія на чолі з Л. Б. Каменевим опрацювала «Положення про трести». У квітні 1923 р. це «Положення» було затверджено Раднаркомом РСФРР. Проте в ньому не знайшлося місця для законопроекту про процентні відрахування з трестівських капіталів. Це означало відмову політичного керівництва від курсу на впровадження самофінансування трестів і справжнього госпрозрахунку. Таким чином, слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело індустріального будівництва не була реалізована. Індустріалізація потрапляла у залежність від ресурсів інших галузей народного господарства.
На заваді якнайшвидшому здійсненню індустріалізації ставали й інші труднощі: не вистачало кваліфікованих робітників і спеціалістів, технічне устаткування заводів і фабрик застаріло й зносилося, багатьох найважливіших видів машин, необхідних для новобудов, вітчизняна промисловість взагалі не виробляла; отже, для їхнього імпорту десь треба було винайти валюту.
А капіталізму тим часом удалося подолати викликану війною кризу. Це породжувало в партійному апараті побоювання: чи утримається він при владі? Небезпека ввижалася з усіх боків. «...Не можна ні на хвилину забувати про те, застерігалося в резолюції «Про внутріпартійне становище і про фракційну роботу опозиції» Першої Всеукраїнської конференції КП(б)У (жовтень 1926 р.),--що відносна стабілізація капіталізму на Заході весь час криє в собі небезпеку збройної інтервенції проти СРСР...» Отже, вважалося, що історія відвела Радянському Союзу дуже невеликий строк для подолання технічної відсталості й створення високорозвинутої промисловості. Звідси виникали дві проблеми: темпів індустріалізації та джерел її фінансування. Ці проблеми розв'язувалися в обстановці гострих суперечок і дискусій усередині правлячої партії. Характер ідейної боротьби значною мірою ускладнювався особистим суперництвом авторитетних партійних діячів. Відмова Л. Б. Каменева та його тодішніх союзників у політбюро ЦК ВКП(б) Г. Є. Зінов'єва і Й. В. Сталіна від справжнього госпрозрахунку й поглиблення начал непу в націоналізованій промисловості наперед визначила економічну неефективність її функціонування та залежність від бюджету. А в країні, бюджет якої формувався передусім за рахунок надходжень із сільського господарства, це означало залежність від селянських ресурсів. Принципова відмова від ленінської економічної політики призвела до того, що остання втратила свій динамізм. У мирних умовах поступово набирав сили процес повернення до звичних із часів громадянської війни военно-комуністичних, тобто адміністративних, методів управління економікою.
Спираючись на ленінський заповіт, М. І. Бухарін намагався теоретично обґрунтувати побудову нового суспільства на базі НЕПу, повільного («черепашачого») «вростання» країни в соціалізм -- без революційних переходів у новий якісний стан і тільки під впливом поступових змін у внутрішній і міжнародній обстановці. Він рішуче виступав проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі й уважав, що усім прошаркам селянства слід розвивати своє господарство, нагромаджувати, збагачуватися. Та незважаючи на те, що на базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку.
Послідовник военно-комуністичноі доктрини Є.О.Преображенський у статті «Закон соціалістичного нагромадження» відкидав можливість співіснування соціалістичної системи із селянським виробництвом і пропонував розвивати велику індустрію за рахунок руйнування дрібнотоварного селянського господарства. Така позиція знаходила в більшовицькій партії чимало прихильників. Частина її керівників, зокрема Л.Д.Троцький, Л.Б.Каменєв, Г.Є.Зінов'єв, висунула ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства.
На XIV з'їзді , в грудні 1925 року був взятий курс на "соціалістичну індустріалізацію", на посиленняе планово-директивного початку в побудові соціалізму. В радянській історії цей з'їзд був названий "з'їздом індустріалізації".
У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV з'їзду партії, в яких засуджувався лівацький курс прибічників Троцького. Наприкінці листопада 1927 р. відбувся Х з'їзд КП(б)У. Центральним завданням у галузі промисловості він уважав здійснення режиму економії, раціоналізації виробництва, зниження собівартості продукції на основі систематичного зниження цін. Усе це давало змогу навіть за умови неповного госпрозрахунку забезпечувати досить високі темпи розгортання індустрії за рахунок як внутрішньопромислового нагромадження, так і податків із селянських господарств.
У грудні 1927 р. працював XV з'їзд ВКП(б). Він викрив псевдореволюційну фразеологію Л.Д.Троцького, Л.В.Каменева, Г.Є.Зінов'єва й наголосив, що максимальне «перекачування» коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сировинної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієї народногосподарської системи. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29--1932/33 господарські роки.
Було підготовлено два варіанти плану: відправний (мінімальний) та оптимальний (максимальний). Середньорічний темп приросту промислової продукції становив 16 % за директивами з'їзду, 20 % --за відправним і 22 % --за оптимальним варіантом. Показники максимального плану приблизно на 20% перевищували показники мінімального. В основу плана були закладені високі темпи індустріалізації, наступ на приватнокапіталістичні елементи міста та села шляхом значного підвищення податкових ставок, заохочувальні міри по відношенню до бідних селян і посилення кооперування села.
Політика "соціалістичної індустріалізації" була направлена на:
· всесвітній розвиток державного сектора як основи соціалістичної економіки;
· внесення в управління народним господарством планового початку;
· встановлення нових взаємозв'язків між містом та селом з урахуванням розширення селянського попиту не лише на продукти споживання, але й на засоби виробництва;
Страницы: 1, 2, 3
