Петро Дорофійович Дорошенко був людиною, чиї життя та діяльність знайшли відображення в документах, хроніках і літописах, вкарбувалися в пам'ять народну, залишили сліду пісенній творчості, надихали наступні покоління митців на створення масштабних художніх полотен. Серед інших політичних діячів тогочасної епохи він вирізнявся глибоким аналітичним розумом, патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об'єднання всієї території України в межах однієї держави та самостійного її розвитку, послідовністю, впертістю та наполегливістю в діях, спрямованих на досягнення своєї мети.
Народився Петро Дорошенко в Чигирині 1627 року в родині з глибоким корінням вірного служіння матері-Україні та її козацьким ідеалам. Дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги в боротьбі проти турецько-татарської агресії добре відомі.
Козацька родина Дорошенків прагнула дати добру освіту дітям. Петро навчався у Києво-Могилянській колегії, із стін якої виніс знання польської і латинської мов, знайомство з історією та риторикою. Хлопчик ріс в атмосфері, де козацькі ідеали були священними. Він засвоював родинні перекази про життя діда Михайла, сам був свідком походів козаків проти турків і татар, їх боротьби проти пихатої польської шляхти. Тож змалку хлопчик виховувався волелюбним, патріотично настроєним, упевненим у справедливості боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно-релігійних переслідувань.
Черкащина дала українському народові не одного національного героя. Зіркою першої величини став Богдан Хмельницький. Серед реєстровців він користувався незаперечним авторитетом і повагою. Водночас Богдан добре розбирався в людях, сильних і слабких сторонах їхніх характерів. Очевидно, майбутній керівник визвольної війни звернув увагу на 20-річного юнака з дідичної козацької родини. Не випадково Петро опинився серед козаків, які разом із Хмельницьким утекли на Запорізьку Січ, а звідти навесні 1648 року вирушили в небезпечний похід на «волость» проти шляхти.
У війську Б. Хмельницького П. Дорошенко пройшов усі щаблі козацької служби. У 1649 року він був на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував земляка, давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував із характерним для нього завзяттям. Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав і Дорошенко. У 1655 році він уже був наказним полковником. Дорошенко виконував ряд дипломатичних доручень гетьмана. У 1657 році Б. Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично досяг вже вершин козацької старшинської ієрархії.
Доля і потім надавала йому можливість знайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й
українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, що забезпечило в майбутньому широкі можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах. У цілому ж глибокі козацькі традиції Дорошенкового роду, належність до славної когорти найближчих сподвижників Б. Хмельницького сприяли формуванню у молодої людини стійких поглядів щодо власної незалежної держави українців. Незважаючи на періоди невдач, поступок та компромісів, П. Дорошенко послідовно і наполегливо домагався матеріалізації ідей свого великого попередника. І не провина, є трагедія цієї людини б тому, що геополітична ситуація в Європі перешкодила об'єднати розчленовану кордонами територію України в межах єдиної незалежної держави.
Після смерті Б. Хмельницького Дорошенко розумів, що Україна втратила одного з найталановитіших своїх синів. Тому він діяв надзвичайно зважено, щоб не посилити міжстанову напруженість в українському суспільстві. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців, очолюваних тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50-х років жодна з політичних акцій, які здійснювались на терені українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він учасник посольства, яке вело переговори з російським урядом (вересень 1658 року), а також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.
Проте, очевидно, прилуцький полковник не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, згідно з умовами Гадяцького договору, фактично зводила нанівець державну незалежність України у складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром він з'явився серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана добре знав земляка і цілком довіряв йому. У складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що значно обмежували автономні права України. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорізького (вони передбачали рівноправний характер відносин між Україною та Росією). Але й цього разу Москва не пішла на будь-які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.
Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому під час воєнних дій між російсько-українським та польськими військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. П. Дорошенко підтримував їх. Він (тоді чигиринський полковник) уже вкотре у складі козацького посольства бере участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше--коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 року). їх наслідком стала декларація про відновлення умов Гадяцького договору (крім пункту про створення Руського князівства). Сумнівно, що це була перемога української дипломатії. Адже фактично Україна перетворювалася в арену жорстокої боротьби між двома великими державами -- Росією і Польщею.
Восени 1660 року П. Дорошенко стає наказним гетьманом. Він вирушає з козаками та підрозділами татар не Лівобережжя, де веде бої із загонами російських ратних людей. Не уникає й інших політичних акцій -- бере участь у роботі військової ради в Корсуні, листується зі своїми прибічниками і противниками, зустрічається з потрібними людьми. Тоді ж був нобілітований (одержав шляхетство) польським сеймом.
Разом з тим факти свідчать, що десь із середини 1661 року стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі зменшив свою політичну активність.
А ситуація на Україні залишалася надзвичайно складною -- на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після постригу Юрія Хмельницького у ченці гетьманом обрано Павла Тетерю. Петро Дорошенко знову призначений наказним гетьманом. Пізніше він займає посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана.
Вже вкотре він кидається у вир боротьби -- веде воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушує виступи своїх політичних противників тощо. У середині 60-х років Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Визвольний рух широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювався внутрішніми та
міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками, правобережний гетьман у квітні 1665 року прихопив із собою військову скарбницю, клейноди, хоругви, гармати й архів та утік до Польщі. Гетьманська посада залишилася вільною і з'явилися перші претенденти на неї--овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник Степан Опара. У цій ситуації П. Дорошенко, очевидно, й собі надумав поборотися за гетьманську булаву. Але здобути її чистими руками навряд чи було можливо. Тому Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою, якого невдовзі ув'язнили татари (друга половина серпня 1665 року). Під Богуславом при підтримці мурз Петро Дорошенко був проголошений гетьманом.
Перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно -- став зміцнювати свою владу в різних районах Правобережжя. Насамперед розправився зі своїм політичним противником брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), у загонах якого налічувалось близько 40 тис. козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.
Але значно складніше було боротися з ворогом зовнішнім. Тут П. Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, виявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він водночас відмовився розмістити польські залоги у правобережних містах. Крім того, Дорошенко домагається від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах
шляхетських маєтків тощо. Гетьман прагне зберегти також дружні відносини з новим кримським правителем Ааділь-Гіреєм. Час засвідчив, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.
Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію поведінки правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств населення. З іншого боку, змінилося міжнародне становище, що зумовлювалося укладенням між Польщею і Росією так званого Андрусівського перемир'я від 20 січня 1667 року. Відкинувши умови Переяславської угоди 1654 року, Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання за Польщею права на правобережні землі. П. Дорошенко добре розумів, що договір
перекреслював його плани об'єднання обох частин українських земель під однією булавою. Тому вніс нові зміни у свою політичну програму. По-перше, прагнув скликати загальновійськову раду козаків обох сторін Дніпра, по-друге, організував за допомогою татар похід у Галичину, щоб остаточно розгромити польську армію і встановити там свій контроль. На жаль, жодну з цих акцій П. Дорошенку не вдалося реалізувати. Лівобережний гетьман І. Брюховецький із старшиною відмовилися прибути на раду. Водночас союзник П. Дорошенка карга-султан Керим-Гірей пішов на замирення з командуванням польської армії. Він спустошив міста і села Поділля, Волині та Покуття й повернувся з ордою у Крим.
За цих умов П, Дорошенко звернув увагу на ще одну політичну силу--Росію й наприкінці 1667 року розпочинає переговори з представниками Москви В. Дубенським і стряпчим В. Тяпкіним. Вони цікаві не лише тим, що відбивають прагнення позбутися присутності на Україні царських воєвод і повернути (у повному обсязі) козацькі права й вольності, а й указують на бажання П. Дорошенка возз'єднати в межах єдиної Української держави всі етнічні землі. На жаль, переговори з московськими представниками були безрезультатними.
Тим часом авторитет і популярність П. Дорошенка серед населення обох сторін Дніпра невпинно зростали. Він діяв активно. Правобережний гетьман продовжував балансувати між Польщею та Росією і водночас прагнув заручитися надійною підтримкою з боку Криму. Налагоджує також тісніші відносини з І. Брюховецьким. Старшинська рада, яка зібралася в Чигирині (січень 1668 року), висловилася за об'єднання Лівобережної і Правобережної України і направлення посольства до Стамбула і Бахчисарая. Рішення ради підтримали також представники Запорізької Січі.
Страницы: 1, 2
