З утворенням Української Військової Організації збройна боротьба за українську державність повинна бути не ліквідованою, а тільки змінена щодо її форми, стати більше пристосованою до нових реалій суспільно-політичного життя. Тобто, регулярну українську армію повинно на певний період замінити організоване збройне українське підпілля. Продовження боротьби проти окупантів у нових формах повинно було б, на думку організаторів УВО, "тримати далі весь український народ у стані морально-політичної мобілізації, ставити безупинну перед очі своїм і чужим нестійкість та насильницький характер ворожої окупації і революційною дією творити потрібний морально-політичний капітал для ведення відповідних політичних акцій на зовнішньому форумі" [16, с.73].
Почалася робота щодо розгортання мережі УВО, налагодження її систематичної діяльності і опрацювання чітких політико-ідеологічних засад. Це було необхідно ще й тому, що до складу УВО входили люди різних політичних та ідеологічних переконань [17, с.4].
Для організацій УВО в Україні, причому як на західноукраїнських землях, так й на Наддніпрянщині, з-за кордону відряджувалися найактивніші члени УВО. Зокрема, з цією метою на Наддніпрянщину прибули сотник Іван Андрух, поручник Микола Опока, у Галичину - підполковник Юрко Отмарштан та ін. [18,с.73], а згодом до Львова прибув і сам Є. Коновалець.
Оскільки через терор ЧК на Сході України не було можливості розгорнути повноцінну діяльність, то головним плацдармом для УВО стали західноукраїнські землі (ЗУЗ), де ситуація напівдемократичної Польщі дозволяла хоч якось налагодити підпільну роботу. Для чіткішої організаційної праці ці землі були поділені на чотири округи. Усю діяльність УВО спрямовувала і контролювала "начальна команда", до якої входили начальник штабу - сотник Богдан Гнатович, бойовий референт - Михайло Саєвич, політичний референт - Дмитро Паліїв, керівник розвідки - Осип Думин та декілька членів команди, які не мали офіційних посад. Очолював "начальну команду" Є. Коновалець [19, с.39].
Завдання і мету діяльності УВО роз'яснювала спеціальна брошура, видана під назвою "У.В.О." відділом пропаганди організації [20]. У ній, зокрема, чітко окреслювалися два основні напрями дій УВО - організація пасивного і активного опору. Пасивний опір, тобто різні форми бойкоту польської влади, із залученням до них широких мас народу. До активних форм опору, оскільки вони передбачали бойовий характер, належали терористичні акти проти конкретних осіб, експропріаційні акти, тобто напади на державні установи з метою заволодіння коштами, які в умовах окупації вважалися українським багатством і тому повинні були повернуті народові, саботажі - нищення ворожого майна тощо. До активних форм опору залучалися лише члени УВО, оскільки виконання таких завдань було пов'язане з небезпекою для життя виконавців.
УВО займалося здебільшого суто військовими акціями, а були ж іще інші галузі роботи. Підростало нове покоління, яке треба було належним чином виховати і залучати до визвольної діяльності. Виникає, зрештою, ціла низка окремих, незалежних одна від одної, організацій як в Чехословаччині, так і в Галичині, де осіло найбільше українських емігрантів: Група Української Націоналістичної Молоді, Легія Українських Націоналістів, Організація Вищих Класів Українських Гімназій та ін. [21, с.138]. Необхідно було під діяльність цих організацій "підвести" якусь спільну ідеологічну платформу. Сумнівів у керівників УВО практично не було - це повинна бути ідеологія націоналізму. Саме з цією метою на пропозицію Є. Коновальця апологет українського націоналізму Д. Донцов переїхав з Відня до Львова, щоб відновити видання "Літературно-Наукового Вісника", який повинен був стати рупором націоналістичної ідеології: "Націоналістичний "ЛНВісник" - "Вісник", між двома війнами у Львові, якраз мав за мету збудження нового "люду героїв" - "трагічних оптимістів", якими були поети і прозаїки нового журналу…" [22, с.914].
Саме зростаючий рівень національної свідомості дозволив усі українські організації об'єднати в одну революційно-підпільну, з чітко визначеними ідеологічно-політичним обличчям, структурою, єдиною програмою. Однак, прагнучи до об'єднання всіх націоналістичних організацій, Є. Коновалець не пропонує їх влиття до УВО, але пропагує створення з усіх існуючих нової революційної націоналістичної організації.
У результаті численних тривалих переговорів і консультацій із лідерами партій УВО прийшло до скликання Першої Конференції Українських Націоналістів, що відбулася 3 - 7 листопада 1927 р., і висловилося за те, щоб "створити єдину організацію українських націоналістів…" [23, с.27]. Отже, український націоналізм став, таким чином, "витвором української нації" [24].
На Першому Конгресі Українських Націоналістів, матеріали якого повністю були видруковані на сторінках журналу "Розбудова нації" протягом березня-травня 1929 р., відзначалося, що найвищим законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів, виконавчим - Провід Українських Націоналістів (ПУН), який складається з голови, котрого вибирає Збір, і восьми членів, яких на пропозицію голови затверджує Збір. Кожний член Проводу, який очолює якусь Референтуру, називається Референтом Проводу. Структурно на території України ОУН ділилася на Краї і Округи, а на еміграції - на Терени і Держави. Структурами ОУН у Краю, до якого входила Галичина і Волинь (у 30-і роки волинські землі виділилися в окремий Північно-Західний Край), керувала Крайова Екзекутива (від лат. слова - "виконувати") ОУН на західноукраїнських землях. Керував нею Провідник, його заступники і референти, які очолювали певні ділянки роботи.
Уся територія Краю - західноукраїнських земель - поділялася на 10 округ (Львівська, Стрийська, Станіславівська, Коломийська, Бережанська, Тернопільська, Перемиська, Сокальська, Луцька, Рівненська). Округи поділялися на повіти, що збігалися з адміністративним поділом. Повіти - на райони і підрайони, що включали три - п'ять сіл. Найнижчою клітиною були "п'ятірки" і "трійки", тобто три - п'ять членів ОУН, завжди добре законспірованих так, що коли в якомусь селі були дві "п'ятірки", то вони зовсім не знали одна одну. Якщо в якійсь місцевості не було необхідної кількості активістів руху, то там призначався станичний. Спочатку при розбудові структур керувалися демократичним принципом - усіх керівників вибирали. Однак досвід роботи в підпіллі показав, що ефективнішим є призначення керівника. Тобто сама ОУН у краї мала чітку організаційну структуру, побудовану на військовий лад.
Окремі пункти резолюції передбачували державний устрій, з'ясовували військове питання, ставлення ОУН до культури і мистецтва, освіти, релігії тощо.
В Організації панувала військова дисципліна. Кожний член ОУН обов'язково повинен був мати псевдонім. Ніхто не користувався справжніми іменами і прізвищами. Усі села і міста в системі інформації і зв'язку були закодовані, причому коди і псевдоніми періодично змінювалися.
Головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН) одноголосно було обрано полковника Євгена Коновальця.
З наростанням українського націоналістичного руху польська влада з осені 1930 р. оголошує справжню війну українському населенню Галичини. Для прискорення розправи режиму з учасниками руху запроваджуються в цій частині України так звані "наглі суди", тобто термінові суди, здійснюється політика "пацифікації", "замирення", що насправді перетворюється в масовий терор проти українства. Та незважаючи на те, ОУН продовжує свою бойову активність, аби і надалі підтримувати напружену боротьбу в українському суспільстві згідно з концепцією "перманентної революції" [25, с.440-495]. Свідченням цього є те, що лише протягом 1931 - 1932 рр. по Західній Україні, за неповними даними, було проведено понад 100 арештів і судових процесів над українцями, учасниками акцій протесту, а в кожному процесі, як звичайно, фігурувало декілька осіб [26, с.3-4].
Однак були в історії ОУН й трагічно-героїчні події. Одна з них, зокрема, пов'язана з нападом на пошту в Городку, що поблизу Львова, коли за завданням Проводу Крайова Екзекутива повинна була роздобути гроші для націоналістичного руху. Після, здавалось би, ретельно розробленого плану операції головними виконавцями нападу стали В. Білас і Д. Данилишин. Однак операція провалилася, В. Білас і Д. Данилишин були схоплені і невдовзі предстали перед польським судом, який засудив їх до смертної кари. Про це повідомили усі українські часописи [27].
Невдале закінчення акції в Городку стало предметом спеціального розслідування Проводом ОУН. За його результатами було визнано винними деяких Крайових Провідників і таким чином із січня 1933 р. обов'язки Крайового Провідника перебрав заступник Крайового Провідника Степан Бандера, який і виконував ці обов'язки без формального затвердження до червня 1933 р., коли Берлінська Конференція ОУН, яка проходила з 3 по 6 червня, затвердила його на цій посаді і водночас прийняла запропоновані ним проекти подальшої діяльності в Краї [28, с.2].
Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С. Бандера відразу ж приступив до зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби. Усім окружним і повітовим екзекутивним було наказано створити бойові "п'ятірки" і "трійки". Змінився і головний напрям бойових дій: уся активність відтепер спрямовувалася на індивідуальний терор проти представників окупаційної влади та їх прислужників, а також проти пропагандистів "совєтофільства" [29, с.51].
Однак у результаті зміни плану теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, що мав бути актом помсти з боку ОУН за його керування "пацифікацією", протягом якої піддавалися жорстоким тортурам тисячі українських селян, до рук поліції потрапив так званий "Архів Сеника", тобто архіви документів Проводу ОУН за кордоном. Називався умовно цей архів так, тому що ним відали члени Проводу ОУН О. Сеник і Я. Барановський [30, с.739]. На підставі цього польська поліція сфальшувала справу і довела її до суду. Перед судом, який тривав з 18 листопада 1935 р. до 19 січня 1936 р. опинилося 12 провідних членів ОУН Краю, серед яких були такі відомі діячі Проводу, як Степан Бандера та Микола Лебедь [31]. Судовий процес став сенсацією для газетярів. Адже підсудні, відмовляючись говорити польською мовою, демонстративно віталися окликом "Слава Україні!" і не лише не просили про помилування, але й відверто звинувачували владу. Так, С. Бандера свій виступ фактично присвятив пропаганді ОУН й роз'ясненню того, чому організація вдається до таких методів, як атентанти [32, с.143-145].
Зрештою, судовий процес засвідчив, що ОУН не є групкою терористів, як це хотіли подати польські шовіністи, а охоплює своєю діяльністю всі структури українського життя, формує і спрямовує народну думку і виступає як єдиний захисник національних інтересів українства.
Польська влада докладала усіх зусиль для ліквідації ОУН: лише з 1924 до 1934 р. було ув'язнено 1024 члени ОУН, яких засуджено загалом на 2020 років тюремного ув'язнення, винесено 4 смертні вироки і 16 присудів довічних ув'язнень, зрештою, до довічного ув'язнення був засуджений й С. Бандера [33, с.76; 26-28]. До того ж, окрім польської влади, за розвитком націоналістичного руху з побоюванням спостерігала й Москва. Саме тому органи НКВД, наприклад, організували у травні 1938 р. вбивство визнаного лідера ОУН Є. Коновальця, яке сталося в голандському місті Ротердамі [34, с.311].
Після смерті Є. Коновальця Головою Проводу ОУН став А. Мельник, який притримувався досить поміркованої позиції щодо діяльності очолюваної ним організації [35, с.216]. Згодом протиріччя між С. Бандерою і А. Мельником поглибилися, коли виникло питання орієнтації ОУН. С. Бандера дотримувався думки, що потрібно орієнтуватися лише на власні сили, А. Мельник розраховував на підтримку інших держав, передовсім Німеччини. Це призвело до остаточного розколу ОУН, що стався на лютневій конференції ОУН, яка проходила 1940 р. у Кракові [36, с.11]. Саме з цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН (р) чи ОУН(б) (революційна або бандерівська) і ОУН (м) - мельниківська [37, с.473]. Тому навряд чи можна погодитися з твердженням К.Бондаренка, який вважає, що головна суперечка (між С.Бандерою і А.Мельником. - Ю.Р.) полягала у особистісних моментах [38, с.15]. Адже навіть самі члени ОУН згодом відзначали, що розходження полягали не лише в персональних питання, але й у політичних розбіжностях [39, с.21].
Страницы: 1, 2, 3, 4
